До 20-ї річниці утворення системи господарських судів України

 

Розвиток господарських органів радянської держави призвів до зміни юрисдикційних форм вирішення господарських спорів. У період військової інтервенції та громадянської війни керування господарством здійснювалося військово-адміністративними методами, було суворо централізованим і зосереджувалося у головкомах, що вели облік усіх наявних ресурсів і розподіляли сировину, матеріали і готову продукцію за нарядами. Підприємства, не маючи господарської самостійності, не тільки не укладали господарські договори, але і не здійснювали грошових розрахунків між собою. Спори, що виникали між підприємствами, вирішувалися головкомами, що керували їхньою роботою.  

Господарською реформою, що почалася у 1921 році, впроваджується комерційний розрахунок, підприємствам надається певна оперативна і майнова самостійність, взаємовідносинами між підприємствами і іншими господарськими організаціями починається базуватися на договірних засадах.

 За таких обставин назріває необхідність у створенні спеціальних органів для врегулювання всіх непорозумінь і протиріч, що виникають у взаємовідносинах підприємств і організацій, оскільки кількість спірних питань зростає.

 Такими органами стали арбітражні комісії.

16 листопада 1922 р. Раднаркомом УРСР було прийнято постанову про організацію Вищої арбітражної комісії УСРР. Систему республіканських і місцевих арбітражних комісій очоли­ла Арбітражна комісія при Раді Праці й Оборони СРСР, положен­ня про яку було затверджено 6 червня 1924 р.

Поряд із державними арбітражними комісіями в той час діяли Арбітражна комісія при Вищій раді народного господарства й арбітражні комісії при її місцевих органах (промбюро, губраднаргоспах).

За характером діяльності арбітражні комісії нагадували суди. Провадження в них здійснювалося за правилами цивільно-проце­суальних кодексів союзних республік із деякими відхиленнями, що обумовлювалися особливостями підвідомчих арбітражним ко­місіям справ. Останні розглядалися колегіальної головуючим і двома членами арбітражної комісії. Один із арбітрів мав бути юристом, другий — господарником. Рішення місцевих арбітраж­них комісій можна було оскаржити у Вищу арбітражну комісію при Економічній Раді союзної республіки.

Діяльність арбітражних комісій, створених на початку періоду НЕПу, обумовлювалася гос­подарсько-економічними умовами того часу, а саме: господарсь­кий розрахунок не завжди витримувався, система договірних відносин була недостатньо розвинутою, договірній дисципліні між державними госпорганами не надавалося належного значення. Все це позначилося не лише

на діяльності, але і на положеннях про арбітражні комісії, які мали право допускати відстрочку або розстрочку виконання, заміняти предмет виконання іншим або грошовим еквівалентом, за певних обставин повністю або частко­во звільняти боржника від зобов'язань або відповідальності.

Подальший розвиток арбітражу був пов'язаний з переходом на госпрозрахункові методи господарювання й організацією зв'язків на основі договорів. «Застосування методів узгодження в регулюванні господарських відносин, природно, збільшило кіль­кість спорів між організаціями, змінило їхній основний предмет. У ході вирішення спорів став необхідним швидкий і оперативний розгляд справ при суворому державному контролі за дотриман­ням планової і договірної дисципліни, а також активне втручання в господарські відносини» .

З цією метою 3 травня 1931 р. постановою ЦВК і РНК СРСР було затверджене «Положення про державні арбітражі». У ньому підкреслювалося, що державний арбітраж засновується для ви­рішення майнових спорів між організаціями усуспільненого сек­тора в напрямі, що забезпечує зміцнення договірної і планової дисципліни та господарського розрахунку. Оскільки робота ор­ганів державного арбітражу була безпосередньо пов'язана з управлінням економікою, він був включений в систему загально­союзних, республіканських і місцевих органів державного уп­равління і підпорядковувався безпосередньо Уряду СРСР, уря­дам союзних республік, а на місцях — виконкомам Рад.

До компетенції державного арбітражу були віднесені всі спори щодо укладених договорів, спори про якість продукції, а також ін­ші майнові спори між установами, підприємствами й організація­ми усуспільненого сектора, крім винятків, установлених законом. У 1933 р. на розгляд державного арбітражу були передані спори, що виникали в зв'язку з укладенням господарських договорів щодо по­стачання продукції, що одержали назву переддоговірних спорів.

Широкі повноваження арбітражних комісій в умовах слабкого розвитку госпрозрахунку у початковий період НЕПу, в умовах нерозвинутості договірних відносин, слабкої договірної дисципліни часто приводила до широкого застосування відстрочки і розстрочки виконання зобов’язання за рішенням, що приймалося, до заміни одного зобов’язання на інше, до повного або часткового звільнення боржника від договірних зобов’язань.

У 30-60-і рр. в умовах жорсткої адміністративно-командної системи управління Держарбітраж, підпорядкований винятково органам державного управління, не міг мати скільки-небудь іс­тотного впливу на регулювання господарських відносин, ефек­тивно захищати права підприємств.

 Впродовж шестидесятирічної історії державного арбітражу неодноразово здійснювалися спроби модернізувати його механізм і діяльність, пристосувати до мінливих економічних умов, підвищити його роль у народному господарстві.

 Подальший розвиток організаційно-правового механізму вирішення економічних спорів отримало у післявоєнні роки, з прийняттям 23 липня 1959 року Радою Міністрів СРСР постанови “Про покращення роботи Державного арбітражу”.

 Єдиною системою в масштабі СРСР органи Держарбітражу стали 17 серпня 1960 року із затвердженням Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР.

Питання про істотне підвищення ролі державного арбітражу виникло у зв'язку з економічною реформою 1965 р., яка визначи­ла очевидну необхідність переходу до економічних методів уп­равління, розширення прав підприємств, зміцнення планової і договірної дисципліни. Зміни в економіці обумовили вжиття за­ходів щодо посилення захисту прав підприємств і забезпечення єдності в застосуванні законодавства. Постановою Ради Мініст­рів СРСР від 17 січня 1974 р. були внесені істотні зміни в органі­заційну структуру арбітражу, його завдання та функції.

Новий етап у розвитку радянського арбітражу пов'язаний із прийняттям Конституції СРСР у 1977 р. Органи Державного ар­бітражу були перетворені в конституційні. Стаття 163 (у старій редакції) Конституції СРСР передбачала, що вирішення госпо­дарських спорів між підприємствами, установами й організація­ми здійснюється органами державного арбітражу в межах їхньої компетенції.

Таким чином, після прийняття Конституції СРСР 1977 року арбітраж був визнаний конституційним органом. Його організація та порядок діяльності були визначені у Законі 1979 року «Про Державний арбітраж СРСР» .

Закон СРСР «Про державний арбітраж в СРСР» підвищив роль органів державного арбітражу в зміцненні за­конності в господарських відносинах. На основі цього Закону Рада Міністрів СРСР затвердила Положення про Державний ар­бітраж при Раді Міністрів СССР і Правила розгляду господарсь­ких спорів державними арбітражами.

Відповідно до перерахованих законодавчих актів арбітраж повинен був не тільки забезпечувати захист прав та інтересів організацій при вирішенні господарських спорів, але й активновпливати на них з метою дотримання законності і державної дис­ципліни, усувати недоліки в господарській діяльності та керівництві ними, забезпечувати однакове і правильне застосу­вання законодавства, здійснювати заходи, спрямовані на вдоско­налення правового регулювання господарської діяльності.

«Проте з часом виявилася невідповідність між завданнями Держ­арбітражу і наданими в його розпорядження засобами їх ре­алізації» .

Правові засоби, які застосовував арбітраж, були в основному спрямовані на низові ланки економіки і майже не зачіпали вищих органів. Впливати на них Держарбітраж не міг, тому що Законом про Раду Міністрів СРСР був віднесений до числа інших підвідом­чих уряду органів і поставлений рангом нижче міністерств та дер­жавних комітетів. Державному арбітражу надавалося право у ви­падку виявлення в ході вирішення господарського спору незакон­ного відомчого акта не зважати на нього і приймати своє рішен­ня, діючи винятково на основі закону. Водночас визнавати неза­конні акти управління недійсними Держарбітраж права не мав.

Рекомендації арбітражу, спрямовані на вдосконалення дого­вірної роботи, враховувалися далеко не завжди.

Великі труднощі виникали також при реалізації завдання за­безпечення однакового і правильного застосування законодавст­ва при вирішенні господарських спорів іншими органами (відом­чими арбітражами). Тому 18 лютого 1987 р. був прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про внесення змін і доповнень у законодавство Союзу РСР про Державний арбітраж».

Було кардинально змінено місце арбітражу в системі органів держави. Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР перетво­рився в Держарбітраж СРСР; держарбітражі при Раді Міністрів союзних республік — у державні арбітражі союзних і автономних республік; держарбітражі місцевих органів управління — у держ­арбітражі областей, міст. Держарбітраж СРСР, держарбітражі рес­публік і місцеві арбітражі стали підзвітні безпосередньо Верхов­ній Раді СРСР і її Президії, а в республіках — Верховній Раді від­повідної республіки.

Держарбітраж не входив більше в систему виконавчо-розпоряд­чих органів. Можливості його впливу на підприємства й організації збільшилися, проте зв'язок Держарбітражу з Радою Міністрів СРСР зберігався. У діяльності ж щодо вирішення спорів держарбітражі стали цілком незалежними (як орган правосуддя) від вищих і місце­вих виконавчо-розпорядчих органів державного управління.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 16 квітня 1988 р. було зат­верджено нове Положення про Державний арбітраж СРСР і нова редакція Правил розгляду господарських спорів державними арбітражами.

З переходом до ринкової економіки виникла необхідність кар­динально перебудувати систему органів, що вирішують госпо­дарські спори, забезпечивши тим самим однаковий захист прав і законних інтересів усіх суб'єктів господарського життя.

З цього приводу навколо арбітражу виникла дискусія, ініціато­ром якої виступив Держарбітраж СРСР, запропонувавши програ­му реорганізації арбітражу.

Було визнано, що «в період радикальної економічної реформи слід звільнити Держарбітраж від невластивих для нього функцій, пов'язаних з управлінням народним господарством, він повинен стати повною мірою самостійним і незалежним юрисдикційним органом, спроможним забезпечити захист суб'єктів правовідно­син будь-якого рівня» .

У цій же програмі були визначені напрями для досягнення цієї мети. По-перше, необхідно, щоб діяльність органів Держарбітра­жу регулювалася тільки законодавчими актами Верховної Ради СРСР і Верховних Рад союзних республік, забезпечуючи тим са­мим незалежність юрисдикційних органів від виконавчо-розпо­рядчих. Програмою висувалося декілька можливих варіантів. «Один із варіантів міг би передбачити таке законодавче регулю­вання Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про Держарбітраж СРСР і союзних республік про арбітражне про­вадження».

Інший варіант передбачав прийняття Закону про Державний арбітраж в СРСР і Арбітражного процесуального кодексу СРСР. Вважалося можливим правове регулювання питань діяльності Держарбітражу законодавчими актами союзних республік.

Третій варіант — прийняття Закону про Держарбітраж в СРСР і Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про арбіт­ражне провадження.

Програма допускала збереження єдиної системи органів Держ­арбітражу СРСР, мотивуючи це необхідністю забезпечення одна­кового захисту прав і інтересів підприємств незалежно від їхньо­го територіального розташування.

По-друге, виходячи із сутності Держарбітражу як юрисдикційного органу,

повинні були отримати подальший розвиток його функції щодо розгляду спорів.             З'явилися нові види спорів. «Питан­ня про захист можуть виникати, наприклад, при укладенні угод про торгове співробітництво між урядами союзних (автономних) рес­публік у взаємних поставках ресурсів, що не розподіляються цен­тральними відомствами Союзу РСР, договору про спільне вико­нання будь-яких робіт, що становлять інтерес для сторін та ін.».

Потребував удосконалення порядок врегулювання розбіжнос­тей по договорах, не заснованих на адміністративних актах.

По-третє, передбачалося передати на вирішення Держарбіт­ражу додатково до наявних повноважень такі категорії спорів:

між підприємствами одного міністерства, держкомітету,
відомства;

за участю колгоспних, міжколгоспних і державно-колгоспних органів;

про зворотне стягнення сум, списаних у безакцептному по­рядку з рахунків підприємств і організацій контролюючими орга­нами.

«У кінцевому підсумку до компетенції Держарбітражу слід від­нести розгляд будь-яких конфліктів між господарськими суб'єк­тами, між ними й органами управління, а також між органами управління, що виникають у процесі здійснення господарської діяльності. Винятки з цього правила повинні передбачатися лише законодавчими актами Верховної Ради СРСР».

По-четверте, передбачалося підвищити статус державного ар­бітра, тобто гарантувати його незалежність через його призна­чення на посаду Радами народних депутатів, підпорядкування тільки закону, заборону втручання в його діяльність при розгляді господарських спорів.

По-п'яте, вважалося доцільним зміцнення і розвиток принци­пу арбітрування на всіх стадіях процесу.

Такі були основні положення реорганізації арбітражної систе­ми, які викликали тривалу дискусію.

Деякі юристи вважали, що із запропонованих трьох варіантів правового регулювання діяль­ності органів арбітражу кращим є варіант із прийняттям Закону про державний арбітраж в СРСР і Арбітражного процесуального кодексу СРСР. «У цьому випадку законодавчими актами союзних республік будуть регулюватися лише окремі особливості арбіт­ражного процесу, що випливають із специфіки регіонів». Даний варіант, на думку прихильників цієї концепції, дав би змогу най­повнішою мірою виконати завдання збереження єдиної союзно-республіканської системи органів державного арбітражу.

Деякі вчені і практики (наприклад, В. Вітрянський) ставили під сумнів положення про необхідність розширення повноважень Держарбітражу з вирішення господарських спорів.

Ще частина вчених, навпаки, підтверджувала, що «перехідний до багатоукладної ринкової економіки період буде супроводжу­ватися збільшенням числа господарських спорів із нетрадицій­ним складом учасників». У цій же статті автором пропонувалося «перетворити Держарбітраж з органу, що пасивно-споглядально очікує надходження до нього позовних заяв, на орган державно­го захисту інтересів усіх господарських структур, що працюють в активно-наступальному режимі».

Отже, учасники дискусії при всьому розходженні їх точок зору сходилися в одному — у необхідності усунення усіх функцій арбіт­ражу, що суперечать положенню юрисдикційного органу. Тобто постало питання про зміну правової природи органів арбітражу.

З приводу правової природи арбітражу також не було досяг­нуто єдності поглядів. Висловлені точки зору зводилися до виз­нання арбітражу:

господарським спеціальним судом;

спеціальним органом подвійної (суд і управління) природи;

органом державного управління, господарського керівництва;

особливим органом, який не слід прирівнювати ні до судо­вих органів, ні до органів державного управління.

Відповідно до чинного в той час Закону про Державний арбіт­раж в СРСР основною функцією Держарбітражу визнавалася функ­ція вирішення господарських спорів. Проте, поряд із вирішенням спорів арбітраж здійснював також контрольну та запобіжну функ­ції, що властиві органам господарського управління.

«Розвиток законодавства про арбітраж дає достатньо підстав для висновку про те, що арбітраж є функціональним органом гос­подарського керівництва». Про це свідчить і перелік завдань, по­кладених на нього ст. 2 Закону про Державний арбітраж в СРСР.

Правова природа арбітражу як органу управління явно не від­повідала у 80—90 роки етапу розвитку суспільства. Тому і про­грама Держарбітражу СРСР про реорганізацію системи арбітра­жу і багато юристів пропонували докорінно змінити правову при­роду арбітражу, перетворивши його в суто юрисдикційний судо­вий орган. Такий статус повнішою мірою відповідав завданню об'єк­тивного захисту прав та інтересів господарських організацій.

Однак в такому випадку виникало питання: чи є для нього міс­це у визнаній сьогодні теорії поділу влади. Як відомо, ця теорія, висунута французьким філософом Монтеск'є, передбачає поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову.

          Як частина судової системи новий орган, що міг бути створе­ний на базі Держарбітражу, на думку багатьох, повинен назива­тися судом, хоча можливі були й інші рішення, але усе ж, за твер­дженням частини вчених-юристів, назва «суд» могла логічно впи­сатися в чинну на той час судову систему. Передбачалися й ін­ші назви — «господарський суд» і «арбітражний суд». З цього приводу також велися дискусії. Прихильники першої назви на її захист наводили аргументи про те, що така назва чітко визначить предмет юрисдикційної діяльності, тим самим відмежовуючи но­вий суд від інших елементів судової системи. Проте логічними були і заперечення прихильників іншої позиції. «Що стосується ідеї господарського суду, то, на наш погляд, вона не може бути орієнтиром, оскільки при цьому принижується значення специфі­ки арбітражних методів врегулювання спорів, які, на відмінність від суду, забезпечують оперативне відновлення порушених прав підприємств». Важливість арбітражного процесу відзначав також М. Клеандров, говорячи, що «арбітражний процес — не синонім цивільного з усіма наслідками, що звідси випливають».

Пряма адміністративна залежність і підпорядкованість державного і ві­домчого арбітражу об'єктивно обумовлювалися пануванням ко­мандно-адміністративних методів керівництва економікою і май­же абсолютною монополією державної форми власності. При такому укладі господарювання не було потреби у незалежному інституті для вирішення економічних конфліктів. Умовам ко­мандно-адміністративної системи цілком відповідав міжвідомчий орган або міністерський головком, що за спрощеною процедурою вирішував спори між державними й напівдержавними підприєм­ствами та організаціями. А саме вирішення господарських спорів виступало як функція господарського керівництва, функція керу­вання. Ці функції і здійснювали органи державного й відомчого арбітражу.

Очевидно, що такий стан справи не міг задовольнити потреби ринкового механізму, що зароджувався в Україні, коли на арену економічної діяльності вийшли нові суб'єкти господарювання, засновані на різних формах власності. Розширення зовнішньо­економічних зв'язків призводило до того, що сторонами господа­рських спорів в Україні все частіше почали виступати спільні, міжнародні й іноземні підприємства та організації. Зрушився з місця процес комерціалізації державних підприємств. За таких умов забезпечення однакового правового захисту всіх суб'єктів, що господарюють, незалежно від форм власності їхнього майна, відомчої підпорядкованості та інших обставин стало нагальною задачею суспільства, що прагне побудувати ринкову економіку. Це завдання не могло бути виконано системою державних і відомчих арбітражів.

Економічні перетворення, формування ринкової економіки вимагали кардинального реформування органів арбітражу. Для вирішення конфліктів між господарюючими суб'єктами потрібен був орган, незалежний від законодавчої та виконавчої влади. Виникла потреба у створенні незалежної судової системи, спеціально пристосованої до розгляду господарських спорів.

Конкретні умови України визначили доцільність вирішення господарських спорів переважно спеціалізованим інститутом судо­вої влади. Це пояснюється рівнем правової культури, правовими традиціями України, а також пануванням у господарському устрої державної форми власності. Таким інститутом судової влади став арбітражний суд. Закон про його утворення Верховна Рада Україн­ської РСР прийняла 4 червня 1991 року. У цьому законодавчому акті були визначені прерогативи арбітражного суду саме як ланки судової влади, що здійснює правосуддя в господарських відносинах.

Стосовно інституту третейського суду, то він внаслідок зга­даних обставин не отримав поширення, за винятком сфери вирі­шення спорів, які виникають у галузі зовнішньоторговельних зв'язків, третейський суд або арбітраж (як його визначають на Заході) має значний потенціал для поширення.

Закон України «Про арбітражний суд» уперше з часів рево­люції започаткував здійснення правосуддя з господарських справ спеціалізованими судовими установами. До жовтня 1917 року на території України (в м. Одеса, м. Феодосія та в Ізмаїлі) існували комерційні суди, що вирішували спори між підприємцями з торгових угод.

Створення інституту арбітражного суду — це була не просто зміна вивіски органів Держарбітражу, а перетворення їх на потен­ційно нову юрисдикційну систему, що має інституційні ознаки судової установи.

Перетворення органів державного арбітражу на арбітражні суди дало змогу майже оптимально пристосувати механізм юрисдикційного органу, призначеного для вирішення господарських спорів, до властивостей переважної більшості цих спорів. Голов­ною своєрідністю арбітражного суду як ланки судової влади є його спеціалізація.

На початку 90-х років ХХ століття перед законодавцями радянських республік постало питання про місце арбітражу

Закон “Про арбітражний суд” був прийнятий Верховною радою України 4 червня 1991 року таким чином, вперше в історії СРСР сформувалася самостійна система арбітражних судів в окремій республіці. Вказаний закон визначив прерогативи арбітражного суду саме як ланки судової влади, що здійснює правосуддя в господарських відносинах. Закон України “Про арбітражний суд” уперше з часів революції 1917 року започаткував здійснення правосуддя з господарських справ спеціалізованими судовими установами.

Законодавче закріплення діяльності арбітражних судів після 1991 року характеризувалося тим, що вже була чітка оформленість діяльності арбітражних судів, також на достатньому рівні було вирішено питання про підвідомчість, підсудність тощо.

Зокрема, чітко передбачалось, що арбітражним судам підвідомчі: спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також спори про визнання недійсними актів ненормативного характеру з підстав, зазначених у законодавстві, справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції. Також, чітко встановлювалась виключна підсудність справ, згідно з якою віднесені до компетенції арбітражного суду Республіки Крим, арбітражного суду області, міст Києва і Севастополя, справи по спорах, що виникають з договору перевезення, в якому одним з відповідачів є орган транспорту, розглядається арбітражним судом за місцезнаходженням цього органу.

 Нове законодавство про арбітражні суди вже встановлювало певну специфічну організацію арбітражних судів в Україні. Згідно з цією організацією систему арбітражних судів в Україні складають Вищий арбітражний суд України, арбітражний суд республіки Крим, арбітражні суди областей, міст Києва і Севастополя. Також визначалося, що Верховною Радою України за поданням голови Вищого арбітражного суду України можуть утворювати і інші ланки арбітражних судів (міські, районні, міжрайонні арбітражні суди).

 До компетенції Державних арбітражів не відносилися спори про податки та обов’язкові платежі, спори на суму менш ніж 100 крб., спори між підприємствами, установами, організаціями, які виникли у зв'язку із здійсненням банками фінансового контролю за невикористанням коштів та капітальні внески. Ці спори раніше розглядалися органами виконавчої влади, а в умовах незалежності ці спори були віднесені до компетенції арбітражних судів.

 Деякі категорії спорів до прийняття Арбітражного процесуального кодексу України розглядалися загальними судами. До таких спорів належали спори за участю іноземних юридичних осіб, спільних підприємств, міжнародних об’єднань і організацій СРСР та інших країн., спори, що виникають із перевезення вантажів у прямому міжнародному залізничному і повітряному вантажному сполученні, між державними установами, підприємствами і організаціями.

Таким чином, в особі арбітражних судів держава одержала спеціалізовані судові установи, які мають прерогативи вирішувати господарські спори, які раніше розглядалися загальними судами а також органами виконавчої влади. Крім того, ст.12 Закону України “Про арбітражний суд” надавав повноваження Вищому арбітражному суду України права законодавчої ініціативи.

21 червня 2001 року було прийнято ряд законів з питань формування судів загальної юрисдикції України відповідно до конституції України. Були внесені зміни до Законів України “Про судоустрій України”, “Про статус суддів”, “Про органи суддівського самоврядування”, “Про арбітражний суд” та інші, а також до Цивільного процесуального, Арбітражного процесуального та Кримінально-процесуального кодексів України. Законами України “Про внесення змін до Закону України “Про арбітражний суд” та “Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України” від 21.06.2001р. самостійну ланку арбітражних судів було перетворено у ланку господарських – спеціалізованих судів у системі судів загальної юрисдикції, та відповідно внесено зміни у процесуальну форму їх діяльності. До того ж змінено назву зазначених правових актів на “Закон України “Про господарські суди” і на Господарський процесуальний кодекс України.

У державному архіві Херсонської області збереглися документи, що відносяться до діяльності державного арбітражу, лише з 1946 року. Збереглася доповідна головного державного арбітра Д. Булатова про роботу держарбітражу за ІІІ квартал 1946 року: надійшло 139 справ, розглянуто 130, 125 з них було розглянуто у строк, що не перевищував 15 днів. 4 справи розглядалися протягом місяця, а 7 справ розглядалося понад 1 місяць.

Відомо, що штат Держарбітражу складався з чотирьох осіб: головного арбітра, арбітра і 2 працівників апарату. Головний арбітр держарбітражу при Херсонському облвиконкомі Д. Булатов очолював Херсонський держарбітраж більше 10 років. На жаль, його ім’я та по батькові, роки життя залишилися невідомими.

У 1957 році в штаті держарбітражу було всього 2 особи – головний арбітр та секретар. Засідання проводилися один раз на тиждень. Характерною рисою вирішення спорів того часу була практика подання позовів з порушенням строків позовної давності. Це робилося свідомо, з метою списання заборгованості.

Серед розглянутих справ переважали справи про розрахунки, про виконання зобов’язань щодо поставок за кількістю і за термінами. Серед інших мали місце спори щодо якості продукції, цін, стягнення штрафів за порушення строків повернення тари.

Новий етап розвитку державного арбітражу пов’язаний з прийняттям 31 грудня 1965 року Положення про державні арбітражі при виконавчих комітетах обласних рад депутатів трудящих.

 Утворення державного арбітражу на Херсонщині при облвиконкомі, на виконання Постанови Ради Міністрів Української РСР від 31.12.1965 № 1278, відбулося 08 січня 1966 року, про що Херсонським облвиконкомом в цей день було прийняте рішення № 15.

За 1966 рік держбітражом при Херсонській обласній раді народних депутатів вирішено 2149 спорів, в тому числі переддоговірних – 262. 23 відсотка справ було розглянуто у термін до 15 днів. Кількість спорів, що розглядалася понад допустимих строків, не перевищувала 0,6%, кількість заяв про перегляд рішень торкалася лише 16% спорів.

Загальна кількість спорів, що була розглянута облдержарбітражами Української РСР у 1966 році складала 88794 одиниць, серед яких загальна кількість переддоговірних спорів становила 15860 одиниць. З 1966 по 1983 рік посаду головного держарбітра області займала Трощинська Лідія Дмитрівна (1920-1996).

У 1967 році посади держарбітрів займали Майданова В. М. та Кожевников А. В.

В 1968 році посади держарбітрів займали Семко С. С. та Алексєєв А. М.

У 1970 році Трощинська Л. Д. звітувала: “Надійшло 2781 позовів, з яких 382 переддоговірні. Повернуто 114 заяв. Діяльність арбітражу характеризує велика перевантаженість. Державні арбітри вимушені займатися не тільки виконанням своїх обов’язків, а й виписувати повістки, оформлювати обкладинки справ тощо.”

З 1980 року в держарбітражі працюють 6 осіб, у тому числі головний держарбітр, три держарбітри та секретар. У цей рік держарбітражем розглядалося більше 3 тисяч справ.

        З 1981 року посаду держарбітра займає Литвинова Г. П. З 1983 року Литвинова Г. П. очолювала держарбітраж.

Постановою Верховної Ради України від 31 січня 1992 року № 2082-ХІІ Литвинову Ганну Прокопівну призначено головою арбітражного суду Херсонської області.

Постановою Верховної Ради України від 07.07.1992р. № 2559-ХІІ заступником голови арбітражного суду Херсонської області призначено Клепай Зінаїду Василівну, а арбітрами арбітражного суду Херсонської області Верховця Анатолія Анатолійовича, Губіну Іду Василівну, Ємленінову Зою Іванівну, Задорожну Наталію Олександрівну, Потоцьку Валентину Василівну, Хом'якову Вікторію Валеріївну та Янковську Інну Євгеніївну.

У 2000 році у складі арбітражного суду Херсонської області працював заступник голови арбітражного суду Клепай Зінаїда Василівна, 13 суддів, 37 спеціалістів та інших працівників.

Розпорядженням голови Херсонської обласної державної адміністрації від 25.02.1997р. № 105 арбітражний суд Херсонської області розміщено у будинку № 18 по вул. Горького у м. Херсоні.

 Указом президента України від 11.07.2001р. № 511 “Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України” штат суддів розширено до 16 посад суддів. На даний час кількість суддів господарського суду Херсонської області становить 18 суддів.

Указом президента України від 20.01.1998р. № 36/98 суддею арбітражного суду Херсонської області призначено Ситюка Василя Георгійовича.

Указом президента України від 13.02.1998р. № 116/98 суддею арбітражного суду Херсонської області призначено Александрову Людмилу Іванівну.

Указом президента України від 21.12.1998р. № 1372/98 суддею арбітражного суду Херсонської області призначено Нечитайла Олександра Миколайовича.

Указом президента України від 30.09.1999р. № 1246/99 суддями арбітражного суду Херсонської області призначено Пінтеліну Тетяну Георгіївну та Чернявського Валерія Васильовича.

Указом резидента України від 02.11.1999р. № 1432/99 суддею арбітражного суду Херсонської області призначено Гридасова Юрія Володимировича.

Указом президента України від 05.12.2000р. № 1304/2000 суддею арбітражного суду Херсонської області призначено Закуріна Миколу Костянтиновича, який, починаючи з 20.06.2003р., займав посаду заступника голови господарського суду Херсонської області, а з листопада 2010 року призначений головою господарського суду Херсонської області.

Указом президента України від 12.06.03р. № 525/2003 суддями господарського суду Херсонської області призначено Немченко Любов Миколаївну, Пригузу Павла Дмитровича та Ребристу Світлану Вікторівну.

Указом президента України від 17.06.2008р. № 552/2008 суддею господарського суду Херсонської області призначено Людоговську Вікторію Володимирівну.

Указом президента України від 13.05.2009р. № 319/2009 суддею господарського суду Херсонської області призначено Сулімовську Марину Богданівну.

Указом президента України від 06.08.2010р. № 802/2010 суддею господарського суду Херсонської області призначено Остапенко Тетяну Анатоліївну.