Павло Пригуза,
канд. юрид. наук,
голова Господарського суду
Херсонської області
Субсидіарна відповідальність за доведення до
банкрутства: становлення інституту права
Статтю присвячено огляду суспільних відносин, що виникають між кре-
диторами та боржником у справах про банкрутство, правового регулювання та застосування в Україні інституту субсидіарної відповідальності винних осіб за доведення до банкрутства суб ’єктів господарювання — юридичних осіб.
Автор ставить перед собою мету дослідити сучасний стан застосування в Україні інституту субсидіарної відповідальності за доведення до банкрут- ства, вплив результатів його застосування на забезпеченність вимог креди-торів у справах про банкрутство, на законотворчий процес удосконалення законодавства про банкрутство, запропонувати законодавчі, нормативні та практичні заходи щодо розвитку концепції субсидіарної відповідальності в системі економічної безпеки держави. Для досягнення цієї мети в статті вирішуються такі завдання: здійснити огляд теоретичних та практичних аспектів відповідальності за зловживання цивільними правами в господарській
діяльності та виявити основні ознаки дій із зловживання правом; узагальни-
ти відомості про застосування арбітражними керуючими цього інституту
в судовій практиці; визначити принципи притягнення до відповідальності при банкрутстві; сформулювати наявні проблеми судової практики та заходи і методи їх подолання, зокрема стосовно предмета та засобів доказування при доведенні до банкрутства, рівень розробки яких є неналежним в державі.
Ключові слова: цивільна відповідальність; доведення до банкрутства; субсидіарна відповідальність; зловживання суб’єктивним правом, шикана, судова практика.
Правовим інструментом захисту учасників ринку від негативних наслідків неплатоспроможності в Україні є Закон України від 30.06.1999 № 784-ХІУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [1] в редакції, чинній з 19.01.2013, відповідно до приписів якого відбувається становлення судової практики субсидіарної відповідальності за доведення до банкрутства.
У 2014 році Стратегією сталого розвитку «Україна - 2020» [2] та Програ-
мою діяльності Кабінету Міністрів України були передбачені заходи щодо
створення сприятливого середовища для ведення бізнесу, розвитку малого і середнього підприємництва, залучення інвестицій, вдосконалення процедур банкрутства тощо. Прийнятий 18.10.2018 на їх виконання Кодекс України з процедур банкрутства [3] став революційним законом. Його прийнято у зв’язку з пріоритетністю розвитку конкурсного права для захисту ринкової економіки та захисту кредиту як її основи. Реформа системи банкрутства є одним з основних завдань державної влади в Україні, оскільки від його ефективності залежить економічний розвиток держави.
Із змісту Кодексу ми бачимо, що мета захисту економічного порядку че-
рез удосконалення правил конкурсного провадження у справах неплатоспроможності досягається, його прокредиторська спрямованість, безумовно, призведе до виховання відповідального ставлення власників (засновників) бізнесу до результатів свого господарювання, поваги до прав кредиторів через страх покарання за зловживання правами, зменшення строків провадження у справах про банкрутство та покращить умови ведення бізнесу в Україні за показником «Врегулювання неплатоспроможності» рейтингу Світового банку «Dоіпg
Вusiness».
Згідно з Прикінцевими та перехідними положеннями Кодекс є чинним
з 21.04.2019, але вводиться у дію 21.10.2019. З цього дня втрачає чинність Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Зазначені події обумовлюють актуальність наукового і практичного осмислення положень Кодексу задля того, щоб практика застосування Кодексу відповідала принципам справедливості і верховенства права. Також це необхідно на фоні того, що в юридичній літературі та у періодичних юридичних виданнях при здебільшому схваленні Кодексу висловлюються побоювання, що введення у дію Кодексу може призвести до низки перманентних проблем у економіці та праві, в господарській діяльності боржників тощо. Це вказує на різне сприйняття суспільством нової і більш демократичної (ліберальної) парадигми Кодексу у сфері неплатоспроможності та банкрутства, діаметральну відмінність
праворозуміння як у практиків так і науковців та напрямків діяльності.
Постановка проблеми. Проблема юридичної відповідальності займає чи не основне місце у дослідженнях учених, оскільки вона є одним із засобів
забезпечення виконання зобов’язань у цивільно-правових відносинах, спри-
яє утвердженню суспільного господарського порядку в економічній системі
України. Особливістю цивільно-правової відповідальності у світлі положень
Кодексу є посилення її превентивної та компенсаційної функції в інтересах
кредиторів та суспільства. Одна з головних функцій субсидіарної та солідарної відповідальності при банкрутстві - запобігання втрат кредиторів неплатоспроможної юридичної особи внаслідок умисних дій його засновників (учасників, акціонерів) керівника боржника або інших осіб.
Аналіз дослідження проблеми. Проблематика субсидіарної та солідарної відповідальності при банкрутстві в національній літературі є мало дослідженою. Водночас загальні питання відповідальності вивчаються вченими цивілістами, роботи яких можуть служити науковою основою для дослідження проблем застосування цього цивільно-правового інструменту у відновленні справедливості при розгляді справ про банкрутство. Зокрема, це роботи І. Покровського, В. Грибанова, М. Агаркова, Л. Бірюкова, О. Волкова, В. Ємельянова, М. Стефанчука, Є. Іванова, Р. Майданика, О. Поротикової, С. Радченко, М. Хміля, Т. Яценко, О. Кота, В. Рєзнікової, С. Осадчук, Б Карнаух та ін. Заслуговують на увагу, особливо щодо дослідження зловживання цивільним правом, дисертаційні праці та статті М. Хміля «Принцип неприпустимості зловживання правом» (2005); М. Стефанчука «Межі здійснення суб’єктивних цивільних прав» (2006) та «Публічно правовий аспект зловживання правом» (2016); О. Губара «Недопустимість зловживання правом у цивільному праві України»
(2013).
Судова практика розгляду заяв про притягнення до відповідальності
за умисні дії з доведення до банкрутства нараховує в Україні лише десятки
прикладів, з них лише одиниці таких, що стали предметом розгляду, аналізу
та правових висновків Верховного Суду.
Виклад основного матеріалу. Концепція Кодексу - досягнути таких змін у судових процедурах: спрощення доступу до інституту неспроможності та банкрутства для кредитора; створення умов для відновлення платоспроможності боржника; встановлення юридичних бар’єрів для ухиляння від сплати боргів; зменшення часу на процедури; встановлення контролю кредиторів над ліквідаційною масою; зменшення фінансових витрат ліквідаційної маси; задоволення вимог кредиторів за рахунок повної або додаткової (солідарної та субсидіарної) відповідальності винних у порушенні прав кредиторів осіб; звільнення від боргу лише добросовісного боржника тощо.
Притягнення контролюючих боржника та інших осіб до субсидіарної відповідальності є юридичним механізмом відновлення порушених прав кредиторів. При його застосуванні необхідно враховувати сутність конструкції юридичної особи, яка об’єктивно не існує і не діє самостійно, скеровується фізичними особами, які входять до органів управління, широкої свободи розсуду при прийнятті (погодженні) управлінських рішень. Вони фактично використовують відокремлене майно для досягнення економічних результатів і своєї особистої мети - отримання прибутку. Юридичні особи несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах свого майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Слід враховувати, що законодавство забороняє використосувати власність з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ст. 13 ЦК України).
Як зазначає С. Жуков, новели Кодексу відповідають світовій практиці банкрутства. При вирішенні питання відповідальності обов’язково повинні ставитися питання: хто винен? Чому сталося банкрутство? Чи було це зроблено навмисно? [4].
Відповіді на ці запитання має надавити ліквідатор разом з кредиторами
та комітетом кредиторів. За позовами ліквідаторів судові рішення мають відновлювати справедливість, щоб засади цивільних відносин розумність, чесність, добросовісність, справедливість стали в Україні нормою та потребою кожного, втілювалися в життя через суд, який, здійснюючи правосуддя, захищає права та інтереси фізичних осіб і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси.
Практиці Верховного Суду притаманні нові риси, які свідчать про нову
філософію роботи найвищого суду - у зміні підходів до інтерпретації та за-
стосування законів, в основу яких покладається принцип верховенства права
та справедливість. Приписи законів інтерпретуються з огляду на необхідність захисту прав та основних свобод людини. Такі підходи до правотлумачення та правозастосування має бути запроваджено в усіх сферах суспільного життя, що забезпечить відхід від пострадянського нормативістського підходу у визначенні прав та свобод людини. Відбувається поступовий злам старої парадигми банкрутства як інституту цивільного права і розуміння його як цілісної підгалузі господарського права України - конкурсне право та конкурсний процес [5] та його основні інститути - право неспроможності та право банкрутства [6]. Ця ідея поступово перемагає в Україні, свідченням чого є сам
Кодекс.
Верховним Судом в межах концепції конкурсного права та процесу сформовано принцип концентрації усіх спорів з вимогами до боржника у справі про банкрутство, стороною в яких є боржник. Цей принцип став нормою права. Згідно з частиною другою статті 7 Кодексу в межах такої справи мають вирішуватися усі майнові спори, стороною в яких є боржник - як позивачем, так і відповідачем. Зокрема, Верховним Судом також вирішено в контексті цієї правової позиції проблему розгляду у межах справи про банкрутство питань про покладання субсидіарної відповідальності на осіб, з вини яких боржник став банкрутом (доведення до банкрутства).
Далі ми зупинимося на правових висновках Верховного Суду і власній
практиці застосування інституту субсидіарної відповідальності у банкрутстві. У провадженні Господарського суду Херсонської області на цей час є понад 15 справ, у яких вирішено або вирішуються відповідні заяви ліквідаторів.
Умови притягнення до відповідальності при доведенні до банкрутства.
Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, є одним з най-
важливіших правових засобів захисту прав та законних інтересів суб’єктів права (стаття 1165 глави 81, стаття 1166 глави 82, стаття 1212 глави 83 ЦК України). Зазначені зобов’язання займають у системі цивільного права особливе місце, яке зумовлене тим, що зобов’язання із відшкодування шкоди мають чітко виражену правозахисну (охоронну) спрямованість. Вони будуються на імперативних засадах із вираженим наданням переваг потерпілій особі. Особливого значення набувають ці норми права у Кодексі, який встановлює нових суб’єктів відповідальності та нові види. Так, вводиться солідарна відповідальність керівника боржника у зв’язку з порушенням законодавства про банкрутство (частина друга статті 4 Кодексу). Солідарна відповідальність керівника боржника є наслідком невиконання власником боржника своїх повноважень щодо вжиття заходів по недопущенню банкрутства при загрозі неплатоспроможності. При
доведеності порушення керівником боржника зазначених вимог судом може
бути прийнято рішення на будь-якій стадії процесу під час здійснення провадження у справі. Оскільки такі спори є підсудними суду, який розглядає справу про банкрутство вони вирішуються у межах справи про банкрутство.
Перед правозастосовчою практикою постає проблема встановлення спра-
ведливого балансу між інтересами потерпілих (кредиторів) і правопорушників.
Конституція (стаття 13) та закони України забороняють використовувати
власність на шкоду людині і суспільству, а також з метою завдання шкоди іншій особі (стаття 5 ГК України, стаття 13 ЦК України).
Для того, щоб встановити, хто винен у банкрутстві та чому воно настало,
важливо розібратися, до якого виду належить банкрут. Банкрутів можна поділити, наприклад, на дві категорії:
Відповідно до ГК України банкрутство визнається: фіктивним (неправдивим); умисним (стан, що набутий цілеспрямованими діями заінтересованих осіб, боржник доведений до стану банкрутства).
Субсидіарна відповідальність є цивільно-правовим самостійним видом
відповідальності та покладається на відповідачів у справі про банкрутство
не залежно від того, чи притягнуто фізичну особу-відповідача до кримінальної відповідальності за дії, передбачені статтею 219 КК України (доведення до банкрутства).
У кримінальному процесі вину доказує обвинувачення, а в господарському процесі - відповідач доказує відсутність своєї вини.
Субсидіарна відповідальність за доведення до банкрутства за своєю правовою природою є відповідальністю за зловживання суб’єктивними цивільними правами, які завдали шкоди кредиторам.
Зловживання правом - в науці іменують поняттям иіикана (нім. «ЗсЬікапе» - придирка, каверза, издевательство). До українського визначення більш семантично підходить «каверза» - підступ, який хто-небудь чинить, щоб ускладнити, заплутати справу, завдати шкоду.
«Неспроможність» та «банкрутство» слід розрізняти. Факт із історії: при обговоренні проекта закону Наполеон наполягав, що банкрутом треба визнавати кожного неспроможного, доки він не доведе, що не мав наміру завдати шкоди кредиторам.
Особливої актуальності набуває необхідність удосконалення практики банкрутства з метою викриття шикани як особливої форми зловживання правом та притягнення винних у діях «на зло» до цивільної відповідальності у межах процедури.
Отже, основним принципом відповідальності за зловживання правом є
вина особи.
Проблематика шикани є дискусійною у цивільноправовій науці.
Як зазначає В. Рєзнікова, «...нагальною стала потреба у нормативному визначенні терміна «зловживання правом», що зумовлюється передусім потребами практики правозастосування. Адже необхідною передумовою ефективної боротьби зі зловживанням правом є його наукові дослідження з подальшим впровадженням їх результатів у правотворчу, правореалізаційну та правозастосовчу практику [7].
Зловживання суб’єктивним правом, на думку О. Кота, виходить за межі
дозволеної законом поведінки, отже, її слід вважати протиправною у зв’язку
з порушенням низки норм - принципів цивільного права. Причинний зв’язок
між діями суб’єкта та шкодою також, як правило, є очевидним. Причинний
зв’язок, як і шкода, є необхідною умовою виникнення деліктних правовідно-
син. Вина як суб’єктивне ставлення заподіювана шкоди до власних дій або внаслідок своїх дій може існувати в декількох основних формах. Якщо заподіювач діяв свідомо (зокрема, розуміючи неправомірність своїх дій) і бажав настання несприятливих для іншого суб’єкта наслідків, можна говорити про наявність прямого умислу [8].
Як зазначає Б. Карнаух, у деліктному праві англо-американських кра-
їн переважним є панування так званого об’єктивного підходу до визначення
вини, що пропонується теорією економічного аналізу. На думку прихильників цієї теорії, заходи обачності є розумними, якщо вони є раціональними; заходи обачності є раціональними, якщо вони є вартісно-виправданими; заходи обачності є вартісно-виправданими, якщо їх вартість нижча від вартості імовірних збитків, зменшеної множенням на коефіцієнт імовірності їх настання. Британські вчені наголошують, що вина - це відхилення від стандарту належної поведінки розумної людини, а не психічне ставлення до вчинку.
Концепція «об’єктивної вини», на думку Р. Майданика, нормативно відображена в статті 614 ЦК України. Вона ґрунтується на ідеї залежності вини від вчинення особою заходів належного виконання обов’язку. Особа вважається винуватою, якщо протиправне діяння було скоєно в ситуації вільного вибору, за якої правомірний варіант поведінки був об’єктивно доступним і розумно очікуваним. Об’єктивна доступність презюмується, але може бути заперечена неможливістю виконання, іншими ситуаціями відсутності правомірного варіанта поведінки. Такий підхід позбавлений суб’єктивної характеристики і ґрунтується на зовнішніх, об’єктивних критеріях визначення. Вживання всіх залежних від особи заходів є формою поведінки особи, а не її психічного ставлення. У зв’язку з цим звертається увага на те, що у цивільному праві відповідальність спрямована не на особу (особистість) правопорушника, тим самим визначаючи його особисту суспільну небезпечність, а на його майнову сферу [9].
У сучасній правовій доктрині існує декілька підходів щодо визначення зловживання правом (іиикани).
Одна з них ґрунтується на тому, що шикана - це зловживання правом з єдиною метою - завдати шкоду іншій особі, що здійснюється з прямим умислом.
Шикана має бути забороненою законодавством, як наприклад, у торговому Кодексі Франції, який містить спеціальну главу, що має назву «Про банкрутство та інші злочинні діяння». Як вбачається, французький законодавець відносить саме банкрутство до злочинних діянь. При цьому кодекс визнає незаконною таку поведінку: дії, спрямовані на відстрочку судового оздоровлення підприємства; розкрадання або зменшення активів; завищення пасивів; фальсифікація бухгалтерської документації та інші, що передували банкрутству.
У реаліях України подібна поведінка, на жаль, є звичаєм. Зловживання
правом на практиці продовжується навіть після відкриття справи про банкрутство, що виражається у неналежній поведінці представників боржника під час провадження у справі - зловживання процесуальними правами (невиконання судових рішень; переховування документів та відомостей про майно і господарську діяльність тощо).
Однак покладання відповідальності на винну особу - це не моральний вирок недоброму на совість правопорушнику, а спосіб захисту цивільного права потерпілої особи кредитора, відновлення його попереднього становища (компенсація).
Предмет доказування при доведенні до банкрутства:
Збитками (стаття 22 ЦК України) є: втрати, яких особа зазнала у зв’язку
зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
Збитки вимірюються розміром затверджених судом вимог у реєстрі кредиторів.
Проблеми доказування та способи їх подолання. За змістом статті 1166 ЦК України для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: 1) протиправної поведінки; 2) збитків; 3) причинного зв’язку між протиправною поведінкою боржника та збитками; 4) вини боржника.
Наявність перших трьох з числа зазначених елементів доказуються у справі про банкрутство ліквідатором, який уповноважений звертатися з вимогою про відшкодування збитків у формі субсидіарної відповідальності з винних осіб.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від
01.11.2018 у справі № 905/2191/15.
Основною проблемою доказування вини осіб стосовно доведення до банкрутства полягає, як правило у обмеженості документів бухгалтерської і господарської діяльності боржника, що обумовлює необхідність застосування спеціалістів у галузі економіки та фінансів, потребує надання висновків спеціалістів та судових експертів.
Відповідно до частини другої статті 42 ГПК України учасники справи
зобов’язані, зокрема: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Частиною першою статті 43 ГПК України встановлено, що учасники судового процессу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
З точки зору принципу добросовісності, розумності та справедливості,
якщо вимога доброї совісті змушує людину утримуватися від передбачуваної шкідливої дії, то обов’язок розумності змушує її коригувати свої дії з урахуванням межі інтересів іншої особи.
Суб’єкт повинен здійснювати дію, мінімізуючи можливі негативні наслідки для іншої особи.
Практика застосовує такі правові підходи для подолання проблем:
1.У відносинах шикани слід застосовувати припис статті 614 ЦК України, за яким особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов’язання.
Згідно з частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Такий висновок зроблено Верховним Судом України у постанові від
03.12.2014 у справі № 6-183цс14, а також в ухвалі Вищого спеціалізованого
суду України від 20.04.2016 у справі № 6-1648ск16. Так, згідно з цими висновками законом не покладається на позивача обов’язок доказування вини відповідача в заподіянні шкоди, він лише повинен доказати факт завдання такої шкоди відповідачем та її розмір.
У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов’язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів.
Згідно зі статтею 77 ГПК України (допустимість доказів) визначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Відповідач, зазвичай засновники та керівники боржника, доводять, що їх
вина відсутня у банкрутстві, але сталася звичайна невдала господарська ді-
яльність, що має бути доведено документально та підтверджено висновками
спеціалістів.
Водночас якщо документи бухгалтерського обліку і звітності не були передані ліквідатору в установленому законом порядку, в подальшому їх використання відповідачами може бути поставлено під сумнів та не прийнято судом.
Наприклад, при розгляді справи № 923/333/16 (ухвала від 26.10.2018) суд визнав неналежними доказами, документи бухгалтерського обліку, які керівником боржника переховувалися, але при порушенні питання про субсидіарну відповідальність самостійно надавалися ним експерту для висновку на його замовлення. Суд визнав, що заперечувана ліквідатором грошова операція з отримання коштів за відчужене майно на користь заінтересованої особи не здійснювалася.
Ознаки дій із зловживання правом при банкрутстві:
1.Шкідливий характер, оскільки це діяння, що спричиняє істотну шкоду
охоронюваним законом інтересам або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди (збитків).
Встановлення ознак доведення до банкрутства
Методичною та методологічною основою для визначення ознак доведення до банкрутства є наказ Міністерства економіки України від 19.01.2006 № 14, яким затверджено Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства (із змінами на 26.10.2010).
Об’єктом аналізу є фінансово-господарський стан підприємств, зокрема фінансові, виробничі та інвестиційні аспекти їх діяльності.
Суб’єктами аналізу є власники, органи, уповноважені управляти майном, або особи, які заінтересовані в отриманні інформації щодо діяльності підприємства (державний орган з питань банкрутства, арбітражний керуючий, органи податкової служби, керівництво).
Розділ 3.2 Методики містить рекомендації щодо визначення ознак дій з доведення до банкрутства. Установлено, що визначення ознак дій з доведення до банкрутства здійснюється за період, що починається за три роки до дати порушення справи про банкрутство, у разі наявності неправомірних дій відповідальних осіб
боржника, що призвели до його стійкої фінансової неспроможності.
Під час визначення ознак доведення до банкрутства аналізується рівень забезпечення зобов’язань кредиторів за період проведення аналізу.
У разі встановлення, що зазначені показники погіршилися протягом періоду, який аналізується, з’ясовується причина погіршення цих показників шляхом перевірки фінансово-господарських договорів підприємства.
Економічними ознаками дій з доведення до банкрутства може вважатися такий фінансово-економічний стан боржника, коли виконання умов договорів призвело до погіршення показників оцінки його фінансового стану, зокрема:
Джерела отримання висновку про наявність ознак дій з доведення до банкрутства Перший - аналіз здійснює ліквідатор або/та залучені ним спеціалісти, які надають професійний висновок про наявність ознак доведення до банкрутства.
Обов’язок арбітражного керуючого передбачений законом (частина третя статті 22), де розпорядник майна зобов’язаний виявляти ознаки доведення до банкрутства, а ліквідатор (частина п’ята статті 41) має право заявити вимоги до третіх осіб про субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями боржника у зв’язку з доведенням його до банкрутства.
Арбітражний керуючий має право залучати для забезпечення виконання своїх повноважень на договірних засадах інших осіб та спеціалізовані організації з оплатою їхньої діяльності за рахунок боржника, якщо інше не встановлено цим Кодексом чи угодою з кредиторами.
Другий - суд своєю ухвалою залучає до участі у справі державний орган з питань банкрутства (Головне управління юстиції в області) та зобов’язує його здійснити такий аналіз з метою визначення ознак доведення до банкрутства.
Для забезпечення виконання державний орган може залучати відповідні організації та спеціалістів.
Обов’язок Головного управління юстиції, передбачений статтею 3 Закону, реалізується на підставі ухвали суду про залучення до участі у справі про покладання обов’язку надати висновок. Статтею 3 Кодексу закріплено обов’язок державного органу з питань банкрутства: сприяти створенню організаційних, економічних, інших умов, необхідних для реалізації процедур банкрутства; готувати висновки про наявність ознак доведення до банкрутства.
Третій - суд може призначити експертизу, на вирішення якої поставити питання наявності ознак доведення до банкрутства.
Четвертий - суд може запропонувати власнику або керівнику боржника (банкрута) надати висновок з метою доказування відсутності ознак доведення до банкрутства.
Процесуальний порядок розгляду
Справи про банкрутство завжди мають суспільний (публічний) інтерес, зачіпають інтереси великої кількості фізичних та юридичних осіб. З урахуванням приписів статті 247 ГПК України справа про покладання субсидіарної відповідальності за доведення до банкрутства на винних осіб не може бути розглянута в порядку спрощеного позовного провадження, враховуючи: справа розглядається у межах справи про банкрутство; великий розмір кредиторських вимог; значення справи для сторін та суспільства; категорію та складність справи; обсяг та характер доказів у справі, в тому числі необхідність у справі призначити експертизу, залучати спеціалістів, викликати свідків тощо; кількість сторін та інших учасників справи;
Заява ліквідатора вирішується в межах справи про банкрутство за правилами загального позовного провадження.
Ініціатором справи про притягнення до відповідальності винних осіб є лише ліквідатор.
Відповідачами за такими заявами можуть бути контролюючі особи: засновники (учасники, акціонери) або інші особи, у тому числі керівник боржника, особи які мають право давати обов’язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії. Отже, коло осіб-відповідачів законом не обмежено.
Вирішувати питання про субсидіарну відповідальність винних осіб можливо лише після винесення господарським судом постанови, якою боржника визнано банкрутом.
Про покладання субсидіарної відповідальності на контролюючих осіб суд виносить ухвалу, якою стягує визнані суми з винних осіб. Якщо винних осіб декілька, суми з них стягуються солідарно.
Для примусового виконання судового рішення про стягнення суми з винної особи видається наказ господарського суду.
Кошти, стягнуті як субсидіарна відповідальність, зараховуються на ліквідаційний рахунок банкрута та розподіляються відповідно до приписів Кодексу.
Правові підстави покладання відповідальності:
- частина перша статті 619 ЦК України - законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи;
- частина п’ята статті 41 Закону - банкрутство боржника з вини його засновників або інших осіб у разі недостатності майна боржника є підставою для покладання на них субсидіарної відповідальності за його зобов’язаннями;
- частина друга статті 61 Кодексу - банкрутство боржника з вини його засновників або інших осіб у разі недостатності манна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов’язаннями;
- частина перша статті 215 ГК України - у випадках, передбачених законом, суб’єкт підприємництва - боржник, його засновники, а також інші особи несуть юридичну відповідальність за умисне доведення до банкрутства.
Порядок і строки подання заяви ліквідатора
За приписами частини першої статті 619 ЦК України для пред’явлення вимоги особі кредитор повинен:
- пред’явити вимогу спочатку до основного боржника (це заява конкурсного кредитора після відкриття справи з грошовими вимогами до боржника, визнана судом);
- після постанови банкрут не здатен задовольнити вимогу кредитора, і кредитор має право пред’явити вимогу до особи, яка несе субсидіарну відповідальність.
Право вимоги в інтересах кредиторів належить ліквідатору.
Відповідно до статті 543 ЦК України у разі солідарного обов’язку боржників ліквідатор має право вимагати виконання обов’язку частково (за наявності ліквідаційної маси) або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Відповідальність субсидіарного боржника є додатковою.
Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 22.05.2019 у справі № 920/369/17.
Заява може бути подана ліквідатором одразу після інвентаризації та оцінки майна банкрута.
З дня винесення постанови починається перебіг строку позовної давності, з пропуском якої ліквідатор втратить право на судовий захист інтересів кредиторів.
Висновки. Субсидіарна відповідальність у відносинах банкрутства має специфічні ознаки та суб’єктний склад. Ці відносини мають публічно-правий характер, у них беруть участь не лише суб’єкти приватного права, а й держава.
Зміст зловживання правом у господарських відносинах, зокрема у доведенні до банкрутства, є новим для права України. Водночас судова практика правильно визначила основні напрямки розвитку цього інституту. Обсяг наукової статті не дозволяє повно дослідити усі сторони застосування цього інституту, а отже, дослідження будуть продовжені. Досягнення практики розгляду цієї категорії спорів мають застосовуватися судами відповідно до законодавства та правових висновків Верховного Суду.
Список використаних джерел:
_03_03.png)
