ЗакурінМ.К.,
суддягосподарськогосуду Херсонськоїобласті
ПРОБЛЕМА РЕАЛІЗАЦІЇ МИРОВОЇ УГОДИ У РАЗІ ЇЇ НЕВИКОНАННЯ ОБОМА АБО ОДНІЄЮ ЗІ СТОРІН
У зв'язку із закінченням п'ятирічного терміну дії «Перехідних положень» Конституції України законодавцем була проведена так звана «мала» судова реформа, котра також торкнулася і арбітражного судочинства.
Ліквідування принципу арбітрування та одночасно введення принципу змагальності у господарське судочинство є новелою, котра в повній мірі відповідає Конституції України.
Суть першого (арбітрування) полягала в тому, що арбітражний суд при розгляді кожної конкретної справи сприяв досягненню угоди між сторонами, умови якої викладалися в адресованій йому письмовій заяві. Відповідно до цієї угоди, якщо вона не суперечила законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи, суд приймав рішення. Іншими словами, головною метою суду презюмувалося примирення сторін шляхом укладення мирової угоди. За такою ідеєю укладення мирової угоди було найвищим досягненням арбітражного суду при розгляді господарської справи.
Зазначений мною перший принцип закріплювався статтею 73 Арбітражно-процесуального кодексу України (надалі АПК), котра на підставі Закону № 2539-ІII від 21.06.2001 року була виключена.
Разом з тим, цим же Законом доповнено статті 78 і 80, відповідно до яких при затверджені сторонами мирової угоди, суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі.
Із внесенням вищевказаних змін до чинного законодавства, «новий» (оскільки він новий для господарського судочинства) принцип змагальності означає, що у судовому засіданні між собою ведуть процесуальний спір дві сторони: позивач і відповідач, відстоюючи наданими їм процесуальним законодавством засобами свою позицію, права і законні інтереси. Необхідною ж передумовою реалізації принципу змагальності є процесуальна рівність сторін, котра передбачена статтею 22 вказаного Кодексу.
Як видно із зазначеного, за попередньою редакцією АПК України у разі укладення мирової угоди приймалося рішення, то за існуючою — виноситься ухвала та припиняється провадження у справі.
За таких обставин, виникає закономірне питання: а яким же чином така процесуальна зміна вплине на правовідносини сторін?
На мій погляд, ніяк, але тільки у питанні процесуальних дій суду при укладені сторонами мирової угоди. У той же час питаннярегламентації дій суду у разі невиконання мирової угоди залишилось неврегульованим.
Зокрема, за змістом частини 3 статті 78 Господарського процесуального кодексу України мирова угода сторін може стосуватися лише їх та спірних правовідносин і її умови мають бути такими, щоб у разі, коли сторони або одна з них у наступному відмовляється від виконання такої угоди, остання могла бути виконана примусово, тобто на підставі пункту 5 статті З Закону України «Про виконавче провадження».
Відповідно до названої статті державною виконавчою службою підлягають виконанню мирові угоди, затверджені судом.
Якщо звернутися до статті 18 того ж Закону, то з неї вбачається, що державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа.
Отже, як бачимо, перш ніж державний виконавець відкриє виконавче провадження по виконанню мирової угоди, йому необхідно надати виконавчий документ, яким відповідно до статей 116 — 117 ГПК України є наказ господарського суду.
Саме в цьому, на мій погляд, криється головна законодавча невідповідність між Законом «Про виконавче провадження» та ГПК.
Спробую пояснити це.
У більшості випадків мирові угоди у практиці господарських судів можна поділити на два види: 1) угоди, предметом яких фактично є розстрочка або відстрочка боргового зобов'язання та 2) угоди, предметом яких є зміна способу виконання боргового зобов'язання.
Із законодавчої точки зору мирові угоди поділяються на: 1) угоди, котрі укладаються на стадії провадження у справі, тобто до вирішення судом спору по суті, та 2) угоди, котрі укладаються на стадії виконавчого провадження між стягувачем і боржником.
Якщо керуватись зазначеною статтею 18 Закону «Про виконавче провадження», то у випадку невиконання мирової угоди відповідачем (боржником), позивач (стягувач) повинен надати державному виконавцю виконавчий документ — наказ господарського суду. Тобто стягувач у подальшому змушений буде звернутися до суду з проханням видати відповідний наказ.
Звернувшись до статті 116 ГПК України, ми побачимо, що виконання рішень господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу. Отже, видачі наказу передує прийняття судового рішення по суті спору (це може бути як рішення суду, так і ухвала).
Разом з тим, виникає питання: якщо при затвердженні мирової угоди наказ не видавався (не існувало підстав для цього), то чи вправі суд у подальшому видати наказ у разі невиконання мирової угоди відповідачем?
На мою думку, ні. Суд такі дії робити не вправі, оскільки це не передбачено чинним господарсько-процесуальним законодавством.
Якщо слідувати вимогам статей 6 і 13 Конституції України, то органи судової влади зобов'язані діяти лише на підставі, у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Як бачимо, Основним Законом країни презюмується обов'язок суду діяти тільки у спосіб, передбачений чинним законодавством.
Таким чином, якщо у ГПК України відсутня регламентація порядку видачі наказу у разі невиконання мирової угоди, то такі дії суду, тобто дії по видачі наказу, є неправомірними, а реалізувати угоди, котрі стосувались відстрочки або розстрочки заборгованості чи виконання конкретних дій, через призму їх виконання державною виконавчою службою немає можливості.
Викладене свідчить про необхідність врегулювання цього питання на законодавчому рівні.
Вісник господарського судочинства
Випуск 2’2002, ст..45,4
_03_03.png)
