ЛитвиноваГ.П.,
голова господарськогосудуХерсонськоїобласті
ЗакурінМ.К.,
суддя господарськогосудуХерсонськоїобласті
Межі дії господарського процесуального закону
Господарський процесуальний закон, як і будь-який інший закон, діє в просторі, відносно кола осіб та в часі.
Тож розглянемо чинний Господарський процесуальний кодекс України (далі — ГПК), з точки зору наявності в ньому згаданих складових частин, які в юридичній літературі називають «вимірами». У Кодексі немає чіткого визначення зазначеної трійки. Разом з тим, аналізуючи текст і зміст деяких його статей, можна зробити наступні висновки.
Так, статтею 4 ГПК України передбачено, що господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, Закону України «Про господарський суд», ГПК, інших законодавчих актів, міжнародних договорів. Статтями 12—17 ГПК передбачені правила підвідомчості та підсудності справ господарським судам. З тексту цих статей можна зробити загально-теоретичний висновок про те, що законодавство про господарське судочинство застосовується всіма господарськими судами України при розгляді ними господарських спорів відповідно до правил підсудності та підвідомчості. Отже, зазначене фактично визначає і одночасно характеризує правила дії процесуального закону в просторі.
Правила дії господарського процесуального закону визначають його дію і відносно кола осіб. Фактично, це коло окреслено статтею 1 ГПК, відповідно до якої право на звернення до господарського суду мають: 1) юридичні особи: підприємства, установи, організації та ін.; 2) громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності; 3) державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, у випадках, передбачених законодавчими актами України.
Більш проблематичним з точки зору закріплення конкретною правовою нормою в ГПК є правило дії господарського процесуального закону в часі.
На відміну від цивільного та кримінального процесуальних законів, де є чітка вказівка про це, та існує стала правова позиція щодо застосування процесуального закону в часі, у науці господарського процесу зазначене питання не досліджене, а жодна із статей ГПК не містить хоча б опосередкованої вказівки щодо правила, яке аналізується.
Відсутність чіткої регламентації з цього приводу, як свідчить судова практика, позначається на законності прийнятих судових рішень при розгляді господарських справ, тому метою цієї статті є створення наукової думки з подальшим конкретним визначенням правил дії господарського процесуального закону в часі, оскільки це конче необхідно при внесенні до нього змін та доповнень.
Перш ніж зробити деякі висновки щодо конкретного підходу до згаданої проблеми, необхідно зазначити, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). Крім цього, слід вказати, що початковим і кінцевим моментами дії закону в часі є набрання чинності законом і втрата ним чинності.
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти набирають чинності: 1) з моменту їх прийняття; 2) з моменту їх опублікування; 3) з часу, який зазначено в самому законі; 4) з часу, який зазначено в акті про порядок введення його в дію.
Тобто набрання чинності законом проходить відповідно до деяких принципів: 1) негайна дія; 2) майбутня дія; 3) зворотна дія (тобто дія на минуле).
За загальним правилом: закон зворотної дії не має. Це дає визначеність і стабільність суспільним відносинам, що характеризує орієнтування громадян у своїх вчинках на чинні закони. Вони можуть розраховувати на майбутні закони в конкретних вчинках нинішнього дня. Тому дія нових законів у переважній більшості не поширюється на раніше виниклі відносини, оскільки це спонукало б до хаосу в суспільстві.
Зазначене правило, котре можна по-іншому назвати — принципом, закріплене і в статті 58 Конституції України, за якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, що однозначно розуміється як початок дії закону з моменту набрання ним чинності і припиненням з втратою чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Виключення з цього правила існують, але вони мають чітко визначену гуманістичну направленість, а саме, загальне правило про безумовне надання зворотної сили кримінальному закону, котрий відміняє або пом'якшує кримінальну відповідальність.
Конституційний Суд України своїм рішенням від 9 лютого 1999 року у справі № 1-7/99 конкретизував зазначений принцип, вказавши, що положення частини першої статті 58 Конституції України щодо «незворотності» дії законів і інших нормативно-правових актів необхідно розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи). При цьому суд зазначив, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.
Закони втрачають свою чинність: 1) зі спливом строку, на який вони були прийняті; 2) зміною обставин, на які вони розраховані; 3) прямою відміною (зупиненням дії) даного закону іншим законом або спеціально призначеним актом; 4) відміною, тобто коли прийнято новий закон з того ж питання, а старий формально не скасовано.
З теоретичної точки зору дію законів у часі можна поділити на два види: правила дії матеріального закону та правила дії процесуального закону. У деяких випадках вони мають певні спільні особливості, а в деяких — істотну відмінність. Так, якщо з дією матеріального закону особливих питань не виникає, оскільки це чітко випливає не тільки із загально-теоретичних норм права та його визначень, але й із тексту самої Конституції України (стаття 58), то з дією процесуального закону, як зазначалось, існують деякі проблеми.
Зупинімося на аналізі законодавчих визначень дії деяких процесуальних законів. Зокрема, статтею 3 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що провадження в цивільних справах у судах України ведеться за цивільними процесуальними законами України, що діють на час розгляду справи, вчинення окремих процесуальних дій або виконання рішення суду. Аналогічний підхід існує і в кримінально-процесуальному законодавстві. Частина 2 статті 3 Кримінально-процесуального кодексу України передбачає, що при провадженні у кримінальній справі застосовується кримінально-процесуальний закон, який діє відповідно під час дізнання, попереднього слідства або судового розгляду. Наведемо ще один процесуальний закон, в якому визначена його дія в часі, а саме, стаття 8 Кодексу України про адміністративні правопорушення закріплює застосування законодавства при проведенні провадження у справах про адміністративні правопорушення, котре діє під час і за місцем розгляду справи про правопорушення.
З цього можна зробити висновок про те, що «головні кити» процесуальних законів визначають його дію в часі саме за часом вчинення відповідних процесуальних дій. Ця обставина фактично відрізняє дію матеріального закону, дія якого в більшості випадків визначається часом вчинення правопорушення, злочину, укладенням конкретної угоди тощо.
Відсутність у господарському процесуальному законі чіткої вказівки про його дію в часі, вважаємо, можна поповнити застосуванням аналогії права та аналогії закону.
Аналогія закону — це вирішення справи або окремого юридичного питання на основі правової норми, розрахованої на подібні випадки. Аналогія забороняється, якщо це прямо передбачено законом або коли закон пов'язує настання юридичних наслідків з наявністю конкретних норм.
Аналогія права — це вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних норм теорії права та смислу самого законодавства. Аналогія права в більшості випадків застосовується коли: а) відсутня норма, яка прямо передбачає даний випадок; б) відсутня норма, яка передбачає подібний випадок. При застосуванні аналогії права суттєве значення мають загальні принципи права, котрі закріплені в Конституції. Оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії (стаття 8 Конституції), то вирішення спору по суті у випадку відсутності правової норми може бути основане лише на власній правосвідомості з посиланням на конституційні норми.
Якщо слідувати викладеному підходу, то застосовуючи аналогію права та закону, можна дійти висновку, що господарський процесуальний закон діє в часі за сталими підходами теорії права, котрі викладені раніше, а саме: діє в часі той господарський процесуальний закон, на момент та час дії якого вчиняється процесуальна дія, або іншими словами — при вчиненні процесуальної дії необхідно застосовувати закон, котрий діє саме в цей момент. Викладений принцип необхідно застосовувати незалежно від того, за яким процесуальним законом була порушена господарська справа.
У більшості випадків ця проблема стосується застосування процесуального закону після порушення господарським судом провадження у справі за одними правовими нормами процесуального закону та вирішення справи в подальшому — за іншими. Тобто, наприклад, якщо досудовий порядок врегулювання спору існував на момент порушення справи судом, але згодом був відмінений, то у випадку встановлення його порушення в той момент, коли існує інший процесуальний закон (котрим скасовано такий порядок досудового врегулювання спору), суд повинен керуватись саме тими процесуальними нормами, які не передбачають обов'язковість його (досудового врегулювання) застосування і, як наслідок, не залишати позову без розгляду у зв'язку з недодержанням порядку досудового врегулювання спору, а вирішувати справи по суті.
На нашу думку, до врегулювання викладеного питання на законодавчому рівні шляхом внесення відповідних доповнень до Господарського процесуального кодексу України щодо регламентації його дії в часі необхідно застосовувати викладені принципи аналогії права і закону.
Вісник господарського судочинства
Випуск 3’2002, ст.. 106-108
_03_03.png)
