Клепай 3. В.,
заступникголовигосподарськогосуду Херсонськоїобласті
Аспекти виконання судових
актів у проекті Господарського процесуального кодексу
З проведенням судової реформи нового змісту набув господарський процес.
До Господарського процесуального кодексу внесені зміни, які зробили його більш сприятливим до нових умов судочинства, але все таки він не відповідає всім вимогам сучасного судочинства, що потребує прийняття нового Господарського процесуального кодексу, проект якого запропоновано на обговорення.
Як показує практика судового провадження, в господарському процесі найбільш слабкою ланкою є виконання судових рішень. Така ситуація склалась у зв'язку з тим, що господарські суди не мають ніякого впливу на процес виконання судових рішень, оскільки виконання цих рішень покладено на органи державної виконавчої служби, які перед судом не звітують. Взаємовідносини господарського суду з органами державної виконавчої служби будуються на розділі XIVГосподарського процесуального кодексу в редакції від 21.06.200І з подальшими змінами. Цей розділ містить в собі 10 статей, які регулюють всі правовідносини, як порядок видачі наказу господарського суду, який є виконавчим документом, строки пред'явлення наказу до виконання, так і порядок зміни способу виконання рішення суду та методи впливу на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби. Причому таке важливе питання, як скарги на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби регулюється всього лише однією статтею 121-2, яка фактично надає господарському суду право на розгляд скарг на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби, але не містить у собі ні однієї норми, яку можна було б застосувати у випадку визнання господарським судом дії чи бездіяльності органів державної виконавчої служби незаконними.
Якщо ми порівняємо запропонований проект Господарського процесуального кодексу з чинним, то виконання судових актів регулюється частиною 4 розділу 12 цього проекту, який містить ті ж самі 10 статей, майже того ж самого змісту, практично ніяких новел, і лише стаття 273 регулює порядок оскарження дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби. Звичайно за змістом вона відрізняється від статті 121-2 ГПК України в нинішній редакції. Вона містить не тільки порядок встановлення строку, протягом якого можуть бути оскаржені дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби, а й порядок подання цих скарг та порядок залишення цих скарг без розгляду. У ній чітко вказано, що про залишення скарги без розгляду виноситься ухвала, котра відрізняє редакцію цієї статті від статті 121-2 чинного ГПК, а це ставить суддів у важке становище при визначені, що робити зі скаргою, якщо вона невірно оформлена. Пункт 4 статті 273 проекту містить перелік заходів, які суд може здійснити у разі обґрунтованості та відповідності закону доводів скаржника. Така редакція цієї статті значно полегшує розгляд скарг на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби. Разом з тим за смисловим завантаженням вона надто громіздка та об'єднує в собі норми, які можна було б викласти в 2-х чи 3-х статтях. Наприклад: «Порядок подання скарг на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби», «Порядок прийому скарг до розгляду», «Випадки повернення скарг без розгляду», «Заходи реагування суду на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби».
Окрім того ст. 273 проекту містить суперечності. Як вбачається з назви цієї статті до господарського суду можна звернутись зі скаргою на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби. Пункт 4 цієї статті містить норму про те, що в разі встановлення обґрунтованості доводів скаржника суд визнає недійсною «постанову державного виконавця». Державний виконавець не орган державної виконавчої служби і навіть не посадова особа, яка діє від імені державної виконавчої служби. Державний виконавець — це державний службовець, який у процесі своєї діяльності виконує судові акти та інші документи, які підлягають примусовому виконанню, тобто його постанова не є постановою органів державної виконавчої служби, а документ прийнятий службовою особою. Більш того, Закон України «Про виконавче провадження» №606-ХІV від 21.04.1999 містить в собі норми, які передбачають, що постанова державного виконавця може бути оскаржена начальнику відповідного відділу Державної виконавчої служби — його безпосередньому керівнику (статті 24, 26, 27, 32 і так далі). Оскільки відповідно до ст. 8 цього Закону контроль за своєчасним, правильним та повним виконанням рішень державним виконавцем здійснює начальник відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядковується державний виконавець та керівник вищестоящого органу. За результатами розгляду скарг вони виносять постанови. Звичайно, ці статті містять норму про те, що скаржник може звернутись за оскарженням постанови до суду, оскільки це конституційне право скаржника. Якщо при винесенні судового акта господарським судом та державним виконавцем допущені порушення чинного законодавства при виконані судового акта господарського суду, то й звертатись треба до господарського суду, яким ухвалено цей акт. За таких обставин у проекті Господарського процесуального кодексу слід було б в окремій статті конкретизувати та виділити окремо бездіяльність органів державної виконавчої служби (наприклад, не порушено виконавче провадження) та оскарження постанов державного виконавця. Це відповідало б нормам вже чинного законодавства та можливо було б досягнути персональної відповідальності державного виконавця не тільки перед безпосереднім керівником, а й перед судом. До того ж, було б доцільно доповнити майбутній кодекс нормами, які регулюють відповідальність держаного виконавця за несвоєчасність та незаконність виконання судових актів. Якщо виходити з норм Закону України «Про виконавче провадження», то заходи заохочення державного виконавця до реального, своєчасного і законного виконання судових актів ними передбачені. Відповідно до ст. 47 цього Закону державний виконавець, який забезпечив реальне, своєчасне і законне виконання виконавчого документа одержує 2% стягнутої суми або вартості майна, але не більше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а по виконанню документа немайнового характеру—не більше 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Щодо відповідальності, то цей закон містить загальні норми — згідно із ст. 86 Закону стягувач має право звернутись з позовом до юридичної особи, яка зобов'язана провадити стягнення коштів з боржника, у разі невиконання рішення з вини цієї особи. Оскільки судові акти виконуються державними виконавцями, то навряд чи цю статтю можна застосувати до державної виконавчої служби— її вину за таких умов неможливо довести. До того ж, при розгляді скарги заявника в судовому засіданні будуть досліджуватись дії чи бездіяльність державного виконавця, якому виконавчий документ передано на виконання, а він, як вказувалось раніше, не є посадовою особою, яка діє від імені виконавчої служби. Окрім того, відповідно до цієї статті державний виконавець відшкодовує збитки у порядку, передбаченому законом, тільки не вказано—яким законом. Можна було б примінити статтю 22 проекту, але із її тексту вбачається, що штраф можна стягнути за ухилення від виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду громадянином, установою, організацією, яким судовий акт пред'явлений до виконання — тобто боржнику або установі чи організації, яка відповідно до судового акта повинна здійснити будь-які дії або утриматись від виконання цих дій. А що ж з органами державної виконавчої служби, які у цьому випадку виступають органами стягнення або з державним виконавцем, який безпосередньо виконує судовий акт? Така відповідальність не передбачена ні одним законом, тому доцільно було б главу «Засади господарського судочинства» доповнити статтею, що передбачає відповідальність органів державної виконавчої служби та державних виконавців за несвоєчасне виконання або виконання з порушенням норм чинного законодавства судових актів господарського суду.
Вісник господарського судочинства
_03_03.png)
