Немченко Л. М.,
суддя господарського суду Херсонської області
Вексельнезаконодавство: проблемизастосування
Останнім часом дедалі частіше українські суб'єкти підприємницької діяльності у своїй господарській діяльності користуються таким фінансовим інструментом як вексель, оскільки він може вирішувати проблеми обігових коштів будь-якого підприємства, особливо коли складаються кризові ситуації неплатежів в українській економіці, що пов'язані як із суб'єктивними, так і об'єктивними факторами.
Зазначене підтверджується збільшеним обсягом розглянутих справ, пов'язаних з обігом цінних паперів, в господарських судах. Так, протягом 2003 р. господарським судом Херсонської області вирішено вдвічі більше спорів, які виникають із законодавства, що регулює обіг цінних паперів. Основний обсяг спорів цієї категорії пов'язаний із вексельними зобов'язаннями учасників по сплаті проти векселя за його пред'явленнями до оплати, в тому числі за опротестованими векселями. Також судом розглядалися спори про визнання векселя таким, що не має вексельної сили, у зв'язку з дефектом його форми.
При застосуванні чинного вексельного законодавства, в суді склалась судова практика з питань врегулювання правовідносин, стосовно яких у вексельному законодавстві є прогалини права.
У той же час, як науковцями в галузі права, так і практиками ведуться дискусії стосовно того, чи може бути предметом спору визнання векселя недійсним. На нашу думку, при розгляді такого спору суд повинен керуватися нормами вексельного права, зокрема ст. 33 Уніфікованого закону про переказні векселі і прості векселі, введеного в дію Женевскою конвенцією від 07.06.1930 р. Він визначає вичерпний перелік випадків визнання недійсним переказного векселя: якщо в ньому вказані інші строки платежу ніж ті, що визначені зазначеною статтею, або в ньому передбачено оплату платежу частинами. Таким чином, з огляду на чинне українське законодавство вексель не може бути визнаним недійсним, крім випадків, зазначених вище.
При розгляді таких спорів слід брати до уваги природу векселя. Позовна вимога про визнання недійсним векселя не може обґрунтовуватись нормами цивільного права, які регулюють правовідносини, що виникають при укладенні, виконанні, зміні чи розірванні договору, оскільки вексель не є договором.
Відповідно до ст. 21 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», вексель є цінним папером, який забезпечує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя.
Поняття цінних паперів визначене в новелах нових кодексів України, зокрема в ст. 163 Господарського кодексу України та ст. 194 Цивільного кодексу України, де визначено, що цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його видала (випустила), і власником, та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають із цього документа, іншим особам.
За ст. 4 Закону України «Про обіг векселів в Україні», можлива видача векселя на умовах товарності (за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги). Дехто вважає, що товарність векселів порушує принципи безумовності векселя, передбачені Уніфікованим Законом.
З таким твердженням неможливо погодитися, оскільки слід відрізняти правовідносини, які регулюються нормами цивільного права, та правовідносини, які регулюються нормами вексельного права. Силу вексельного зобов'язання слід шукати не в договорі, на підставі якого емітовано вексель, а в самому векселі, який, по суті, є результатом одностороннього волевиявлення векселедавця. У такому випадку на векселі, як цінному папері, дійсно не повинна бути передбачена будь-яка умова руху векселя у вексельному обігу. Вексельне законодавство регулює відносини, які випливають із вексельного зобов'язання. Таке зобов'язання виникає з моменту завершення складання векселя і до виконання його в повному обсязі в добровільному чи примусовому порядку особами, зобов'язаними за векселем. У зв'язку з цим, умова товарності векселя на стадії його емітування залишається поза межами виникнення вексельного зобов'язання, а тому не стосується принципу безумовності векселя. А на правовідносини, які виникають при цьому, розповсюджується чинне цивільне законодавство, яке врегульовує дії особи, що направлені на виникнення правочинів. У зазначених цивільно-правових відносинах проявлена одна із функцій векселя, як розрахункового засобу. Як передбачає ч. З ст. 4 Закону України «Про обіг векселів в Україні», умови щодо проведення розрахунків із застосуванням векселя обов'язково повинні відображатися у відповідному договорі, укладеному в письмовій формі.
Оскільки в українській економіці практичне застосування векселів розпочато не так давно, з практики розгляду спорів зазначеної категорії видно низьку обізнаність серед суб'єктів підприємницької діяльності з нормами українського чинного законодавства, яке регулює вексельний обіг.
Зазначене спричиняє відмови в задоволенні позовних вимог. При розгляді таких справ рідко зустрічається обґрунтування позовних вимог документами, складеними з суворим дотриманням усіх умовностей, які передбачені вексельним законодавством. Розповсюдженими порушеннями є ті обставини, що сторони в договорі не викладають умови проведення розрахунків векселями. Такі договори або зовсім відсутні, або векселі емітуються з порушенням вексельної правосуб'єктності та з порушенням умов товарності.
У зв'язку з цим, в ході розгляду справи, при встановленні таких фактів порушень, суд має надавати їм юридичну оцінку відповідно до закону.
Частина 4 ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні» передбачає відповідальність осіб за порушення вимог цієї статті відповідно до закону. Однак за час дії зазначеного закону не внесені відповідні зміни в законодавство. Оскільки йдеться про відповідальність посадових осіб, то, очевидно, законом повинні бути передбачені заходи адміністративного впливу. Однак в такому разі не зрозуміло, а яку ж оцінку має надати господарський суд, спираючись на цивільне, а зараз і господарське законодавство, спірним відносинам.
Що стосується порушення умов товарності та включення розрахунків векселем до умов договору, на нашу думку, суд повинен надати оцінку правочину, за яким векселедавець (трасант) першому векселедержателю емітує вексель, виходячи із новел цивільного законодавства. До 01.01.2003 р., коли діяв Цивільний кодекс УРСР, у випадку порушення умов товарності векселя, суд міг розглядати спір про визнання недійсним цивільно-правової угоди на підставі ст. 48 ЦК УРСР, як такої, що не відповідає вимогам закону, зокрема ст. 4 Закону України «Про обіг векселів в Україні». У випадку порушення вимог ст. 44 ЦК УРСР про письмову форму укладення договору як доказів про досягнення сторонами домовленостей щодо його істотних умов, суд мав дослідити документальні докази, зокрема акт приймання-передачі векселя. При задоволенні такого позову суд мав застосувати двосторонню реституцію, за якою спірний вексель мав повернутись векселедавцю, а останній мав повернути все отримане за цим правочином.
З набранням чинності Цивільного та Господарського кодексів України дещо змінилось правове поле. Зокрема, однією із засад цивільного законодавства є свобода договору, що передбачає врегулювання сторонами своїх відносин на власний розсуд та їх право в договорі відступити від положень актів цивільного законодавства.
З огляду на це, нові законодавчі акти не передбачають в судовому порядку визнання правочинів такими, що не відповідають чинному законодавству. Однак, ч. З ст. 215 ЦК України передбачає, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин має бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Таким чином, якщо одна із зазначених вище осіб звернеться до господарського суду з позовом про визнання недійсним правочину, за яким емітовано вексель, суд зобов'язаний розглянути позов по суті. Що стосується вексельної правосуб'єктності, то слід зазначити, що ст. 2 Конвенції про урегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі від 07.06.1930 р. (набула чинності в Україні 06.01.2000 р.) передбачено, що здатність особи, зобов'язаної за переказним або простим векселем, визначається національним законодавством. За ст. З Закону України «Про обіг векселів в Україні», бути зобов'язаним та набувати прав за переказним та простим векселем на території України можуть юридичні та фізичні особи. При цьому, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також установи і організації, які фінансуються за рахунок бюджетів різних рівнів, зобов'язуються набувати права за векселями тільки у випадках і порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Таким чином, національне законодавство обумовлює, що виступати векселедавцями, акцептантами, індосантами і авалістами в повному обсязі, крім фізичних осіб, можуть юридичні особи-суб'єкти підприємницької діяльності, що визначені такими відповідно до чинного законодавства України. Юридичні особи, які визначені в абз. 2 зазначеної статті, можуть бути учасниками щодо обігу податкових, казначейських, митних векселів.
У судовій практиці траплялись випадки, коли органи виконавчої влади були векселедержателями переказних векселів. У таких випадках суд робив висновок, що при індосаменту-ванні відбулось порушення вексельної правосуб'єктності, відповідно, безперервний ряд індосаментів переривався.
При розгляді справ у суді одним із аргументів відповідачів є ті обставини, що відповідно до Закону України «Про міжнародні договори», у випадку різного регулювання правовідносин, пріоритетними перед законодавчими актами України в застосуванні є ратифіковані Верховною Радою України міжнародні договори. Відповідно, при розгляді спорів, що випливають із обігу векселів в Україні, на їх думку, повинен мати пріоритетне застосування Уніфікований закон перед Законом України «Про обіг векселів в Україні».
Вважаємо, що це хибна думка, оскільки Закон України «Про обіг векселів в Україні» регулює, як зазначалося вище, крім вексельних, цивільно-правові особливості вексельного обігу. При цьому, в зазначеному Законі передбачені норми, що врегульовують ті особливості вексельного обігу, стосовно яких в Уніфікованому законі відсутні норми, або є посилання в Конвенції на врегулювання окремих особливостей вексельного обігу національним законодавством. Зокрема перелік таких особливостей відображено в Конвенції про врегулювання деяких колізій Законів про переказні та прості векселі від 07.06.1930 р. (в Україні чинний з 06.01.2000 р.).
Особливості дії Уніфікованого закону полягають також в тому, що відповідно до ст. 2 Женевської конвенції дія Уніфікованого закону не буде застосовуватись на території кожної із Високих Договірних Сторін до переказних та простих векселів, які вже видані на момент набуття чинності цією Конвенцією.
Таким чином, при розгляді спорів, пов'язаних із вексельними зобов'язаннями, до регулювання обігу векселів, які емітовані до 06.01.2000 р., слід застосовувати Положення про переказний та простий вексель, затверджене постановою ЦВК і РНК від 07.08.1937 року.
Вісник господарського судочинства
Випуск 3’2004, ст. 76-78
_03_03.png)
