flag Судова влада України
Увага! Суд не здійснює правосуддя. Підсудність змінено на Господарський суд Одеської області

2005 р. Суддя Клепай З.В. "Проблеми застосування норм Земельного кодексу України в процесі розгляду господарських спорів"

17 січня 2018, 15:49

 Клепай 3. В.,

заступник голови господарського суду Херсонської області
 
ПроблемизастосуваннянормЗемельногокодексу
Українивпроцесірозглядугосподарськихспорів
 
Земельний кодекс України, прийнятий Верховною радою України 25 жовтня 2001 р., набув чинності 1 січня 2002 р., що й ознаменувало початок нового етапу зе­мельної реформи, принципово новий рубіж розвитку земельного законодавства в Україні.
Водночас аналіз практичних ситуацій, що склалися у застосуванні норм цього Кодексу, свідчать про недосконалість деяких його положень. Вони потребують ре­тельного вивчення та усталення загальної практики застосування, оскільки в судо­вій практиці постало питання законності права користування земельними ділянка­ми тими юридичними та фізичними (мається на увазі суб'єктами підприємницької діяльності) особами, які побудували на орендованих земельних ділянках капітальні будівлі і споруди.
Чинний Земельний кодекс передбачає дві можливості вирішення такого питан­ня суб'єктами господарювання.
Перша можливість — коли органи місцевого самоврядування, уповноважені здійснювати розпорядження землями комунальної власності, укладають договори оренди земельних ділянок для будівництва капітальних будівель і споруд на корот­кий термін — два-три роки. У таких випадках після закінчення строку оренди орендар стикається з юридичною проблемою продовження (переукладення) догово­ру оренди на новий строк. У такому разі процедура надання земельної ділянки в оренду повторюється, і подальша «доля» орендаря з його власністю на будівлю «перебуває в руках» орендодавця, який може відмовити орендарю в продовженні дії договору оренди земельної ділянки.
Друга можливість — це придбати земельну ділянку у власність на підставі ст. 116 Земельного кодексу, відповідно до ч. 1 якої: «Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками зе­мель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим ко­дексом».
Відповідно до ст. 127 Земельного кодексу такою можливістю є придбання зе­мельної ділянки на підставі цивільно-правової угоди: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень здійснюють про­даж земельних ділянок державної чи комунальної власності громадянам та юридич­ним особам, які мають право на набуття земельних ділянок у власність, а також іно­земним державам відповідно до цього Кодексу.»
Суб'єкти підприємницької діяльності використали цю можливість і впродовж 2004 р. такі угоди укладались, про що свідчить поява спорів про визнання угод купівлі-продажу земельних ділянок дійсними у господарських судах.
Відповідно до ч. 7 ст. 128 Земельного кодексу України договір купівлі-продажу земельної ділянки підлягає нотаріальному засвідченню, але таке засвідчення стало проблемою через недосконалість нашого земельного законодавства. Відповідно до Перехідних положень цього Кодексу до розмежування земель державної і кому­нальної власності, продаж земельних ділянок в межах населених пунктів (крім зе­мель, переданих у власність) здійснюють відповідні сільські, селищні ради, а за ме­жами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади. Після проведення розмежування земель державної і комунальної власності продаж земельних ділянок буде здійснюватись органами державної виконавчої влади в межах населених пунктів щодо земель державної власності. Нібито передбачена можливість отримати земельну ділянку у власність на підставі цивільно-правових угод, у тому числі і на підставі договору купівлі-продажу. Однак для нотаріального засвідчення договору купівлі-продажу необхідно представити нотаріусу акт, який засвідчує право власності на землю, тобто державний акт на право влас­ності. Сам факт розмежування земель на землі державної та комунальної власності в майбут­ньому говорить про те, що в жодного органу місцевого самоврядування або органу державної влади такого акту нема, оскільки розмежування земель не проведено. Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» № 1457-IVвід 05.02.2004 р. передбачив механізм розмежування земель, але не передбачив строки проведен­ня цих робіт. У Законі визначені принципи розмежування земель, але до фактичного прове­дення такого розмежування і отримання відповідними органами державних актів на право власності на землі комунальної власності, як це передбачено ст. 14 Закону, будь-яку угоду на купівлю-продаж земельної ділянки не можна визнати такою, що повною мірою відповідає нормам чинного законодавства.
Ця обставина підтверджується і тими позовами, які надходять до господарських судів. Формально позивачі звертаються до господарських судів про визнання договорів дійсними на підставі ст. 220 ЦК України у зв'язку з відмовою відповідної ради додержати нотаріальну форму договору, тобто відмову з'явитись до нотаріуса. Фактично в процесі розгляду справи встановлюється, що відповідна рада не заперечує проти нотаріального засвідчення договору. У такому засвідчені відмовляють нотаріуси через відсутність державного акту на земельну ді­лянку, що є об'єктом купівлі-продажу, у продавця, тобто у відповідної ради.
Таким чином, господарські суди виконують функцію нотаріуса, оскільки нотаріус не по­рушить «Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами», затверджену На­казом Міністерства юстиції України 03.03.2004 р. № 20/5. Відповідно до п. 61 цієї Інструкції при нотаріальному засвідченні договорів про відчуження нерухомого майна нотаріус вимагає подання документів, що підтверджують право власності на вказане майно, комунальна влас­ність на землю ще не затверджена. Той факт, що згідно з п. 12 Перехідних положень Земель­ного кодексу України до розмежування земель державної і комунальної власності щодо роз­порядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну влас­ність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади, нотаріуси до уваги не беруть. Той, хто придбає земельну ділянку у власність, знаходить вихід із положення та звертається до господарського суду з по­зовом про визнання договору дійсним, оскільки відповідно до ст. 220 ЦК України у разі недо­держання сторонами вимоги закону про нотаріальне засвідчення договору, такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджуєть­ся письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сто­рін ухилилася від його нотаріального засвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне засвідчення договору не вимагається. Як правило, покупці земельних ділянок не тільки досягають згоди щодо всіх істотних умов договорів купівлі-про­дажу, але на день звернення до господарського суду виконують всі умови договору, в тому чи­слі і перераховують до бюджету вартість земельної ділянки на підставі актів оцінки цих діля­нок, але фактичними власниками земельних ділянок можуть стати лише після винесення рі­шення судом.
Але при розгляді цієї категорії справ виникають не тільки питання застосування мате­ріального права, але й питання застосування процесуального законодавства, наприклад: хто є належним відповідачем у справі; відповідна рада, представник якої формально не з'являється в нотаріальну контору, знаючи наперед, що буде відмовлено у нотаріальному засвідченні до­говору; нотаріус, який відмовляється від такого засвідчення; який суд повинен розглядати та­ку справу — господарський чи місцевий районний суд за місцезнаходженням нотаріуса?
Є проблеми також і в самому порядку укладення договору, а також в тому, до якої катего­рії ці справи можна віднести — до справ про спонукання укласти договір купівлі-продажу зе­мельної ділянки чи до справ про визнання цих договорів дійсними.
За загальним правилом, яке також викладене в «Інструкції про порядок вчинення нотарі­альних дій нотаріусами», затвердженій Наказом Міністерства юстиції України 03.03.2004 р. № 20/5, яка передбачає, що при нотаріальному засвідченні договору представники сторін учи­няють свої підписи в присутності нотаріуса. Таким чином, цей договір не може бути підпи­саний сторонами за межами нотаріальної контори, незважаючи на те, що сторони не тільки домовились за всіма істотними умовами договору, але вже й виконали умову договору. В та­кому разі для того, щоб сторони могли вважати, що є їхнє волевиявлення на укладення тако­го договору, одна із сторін повинна звернутись до господарського суду про спонукання укла­сти договір купівлі-продажу цієї земельної ділянки. І тільки після рішення відповідного суду про спонукання укласти такий договір звертатись з позовом про визнання такого договору дійсним.
На ці питання відповідь може дати лише законодавець, який, приймаючи закон, повинен визначити також і межі його дії.
 
Вісник господарського судочинства
Випуск 2’2005, ст.. 28-30