П. Д. Пригуза,
суддя господарського суду Херсонської області
Відсутнійборжник.
Проблемипокинутихпідприємств,
«кинутих»кредиторівтаобікраденоїдержави
У провадженні господарських судів останнім часом значно зростає кількість заяв кредиторів про визнання банкрутом так званих відсутніх боржників, порядок визнання банкрутом яких передбачений ст. 52 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», (далі - Закон). Так, господарським судом Херсонської області в 2003 р. було розглянуто 49 справ про визнання банкрутом відсутніх боржників, а в 2004 р. - майже вдвічі більше - 96.
Це категорія справ, тенденція па зростання яких і в 2005 р. стійка, викликає певне занепокоєння та невдоволення станом тих обставин, що виникають при ліквідації таких суб'єктів господарювання.
Визнання боржника банкрутом та його ліквідація — це клопітка, нелегка та недешева процедура, яка виконується відповідно до Закону. Заявниками (ініціаторами) порушення провадження у справі про банкрутство відсутнього боржника є, як правило, органи державної податкової служби, Пенсійного фонду України та інших державних органів та установ. Згідно з п. 2 та 3 ст. 52 Закону господарський суд у двотижневий строк із дня винесення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство відсутнього боржника виносить постанову про визнання відсутнього боржника банкрутом, відкриває ліквідаційну процедуру і призначає ліквідатором ініціюючого кредитора за згодою останнього. У разі виявлення майна відсутнього боржника ліквідатора має бути замінено за клопотанням кредитора арбітражним керуючим, про що господарський суд виносить ухвалу.
Отже, ліквідацію відсутнього боржника здійснює державний орган чи установа. На здійснення заходів у ліквідаційній процедурі всі витрати лягають па такого ініціюючого кредитора, як держава. Щонайменше держава втрачає кошти на відрядження конкретного працівника для участі в судових засіданнях, на збір відповідних відомостей, доказів, розсилку листів, запитів, витрачає велику кількість робочого часу державних службовців органів державної податкової служби та інших органів, а також працівників апарату судів.
Якщо ліквідатор — податкова інспекція виявить будь-яке майно чи грошові кошти, що знаходяться на рахунках відсутнього боржника, то такого ліквідатора суд зобов'язаний замінити па професійного ліквідатора — арбітражного керуючого. Арбітражний керуючий — це підприємець, який відповідно до Закону не надає безкоштовних послуг. Оплата послуг такого арбітражного керуючого має здійснюватися ініціюючим кредитором у розмірі двох мінімальних заробітних плат на місяці, з моменту призначення арбітражного керуючого ліквідатором відсутнього боржника.
Остання ситуація викликає протест з боку податкових органів з тих мотивів, що такі витрати на оплату послуг арбітражних керуючих не передбачені їх кошторисами та іп. Отже, у разі несплати арбітражному керуючому-ліквідаторові вартості послуг, суди за позовами таких ліквідаторів стягують кошти з ініціюючого кредитора.
Тобто арбітражному керуючому за послуги щодо ліквідації відсутнього боржника, за наявності у нього власників, платить держава, бюджет - всі громадяни України. Таку ситуацію можна змінити керуючись досвідом інших сусідніх держав, де в законодавстві про неспроможність передбачається, що власник (власники) банкрута повинен відшкодувати витрати, які були здійснені при виконанні ліквідаційної процедури.
Громадянам України і чинним законодавством, і тим, що діяло раніше надаються широкі можливості для створення підприємства. Відповідно до ст. 45 ГК України підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця.
Відповідно до п. 4 ст. 57 ГК України статут суб'єкта господарювання разом з іншими відомостями повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством.
Треба наповнити змістом та зробити дієвим конституційний принцип, закладений в ст. 13 Конституції України, де зазначено, що власність зобов'язує, та вона не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Чинне законодавство не передбачає для засновників підприємства обов'язку ліквідувати створену ними юридичну особу, яка неспроможна виконувати свої цілі та мету створення, неспроможна виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами. Немає також і відповідальності за нездійснення ліквідації власником створеної ним юридичної особи.
Саме вказані прогалини в законодавстві і є підґрунтям для такої поведінки власника підприємства - створив, покористувався, «напрацював» боргів перед державою (податки, збори) та іншими кредиторами і кинув справу. Далі такий власник може створити нове підприємство, діяльність якого матиме такі самі результати, що й попереднє. Відповідальність за такі дії не передбачена законодавством, і держава за свій кошт, безоплатно для власника, сама ліквідує такого «покинутого боржника».
Серед цієї категорії банкрутів останнім часом з'явилися підприємства комунальної власності сіл, селищ, міст, споживчої кооперації та інших. Здається, що підприємство комунальної власності не може бути боржником, адже у такого суб'єкта господарювання є орган, уповноважений управляти його майном в інтересах місцевої громади, призначати керівника та опікуватися його долею. Чи можна вважати такого боржника відсутнім?
Слід зазначити, що на практиці власниками підприємств та їх керівниками не виконується закріплений в її. 5 ст. 7 Закону обов'язок боржника звернутися в місячний строк до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство при настанні вказаних у Законі обставин.
Практика показує, що фактично є покинутим не саме підприємство як цілісний майновий комплекс. Власники та керівники підприємств спочатку «вирішують» долю майнових активів такого підприємства, залишають фактично тільки установчі документи такого боржника, а потім перестають звітувати, припиняють діяльність, звільняють керівника і, врешті-решт, забувають про свої обов'язки як власники майна.
Причина такої поведінки боржника полягає, в тому, що Закон не передбачає відповідальності власника (власників) та керівника підприємства за невиконання вказаної вимоги Закону, а тому можна зробити висновок, що Закон стимулює власника боржника покинути своє підприємство.
Підтвердженням такого висновку може бути формула, що закріплена в ст. 105 ЦК України та ст. 51 Закону. Так за ст. 105 ЦК передбачаються обов'язки особи, яка прийняла рішення про припинення юридичної особи, а ст. 51 Закону передбачає особливості застосування процедури банкрутства щодо боржника, який ліквідується власником. У п. 1 ст. 51 Закону зазначається, що <...1. Якщо вартості майна боржника — юридичної особи, щодо якого прийнято рішення про ліквідацію, недостатньо для задоволення вимог кредиторів, така юридична особа ліквідується в порядку, передбаченому цим Законом. У разі виявлення зазначених обставин ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язані звернутися в господарський суд із заявою про порушення справи про банкрутство такої юридичної особи.
У разі виявлення обставин, зазначених у абзаці першому цієї частини, після прийняття рішення про ліквідацію до створення ліквідаційної комісії (призначення ліквідатора) заява про порушення справи про банкрутство подасться власником майна боржника (уповноваженою ним особою)....>,
Далі в п. 6 ст. 51 зазначено, що <... 6. Власник майна боржника (уповноважена ним особа), керівник боржника, голова ліквідаційної комісії (ліквідатор), які допустили порушення вимог частини першої цієї статті, несуть солідарну відповідальність по незадоволених вимогах за грошовими зобов'язаннями та зобов'язаннями щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) боржника...>.
Із наведених пунктів норм ст. 105 ЦК та ст. 51 Закону чітко видно, що головним критерієм для відповідальності власника майна та інших осіб, вказаних у ст. 51 є прийняте рішення про ліквідацію.
Навіть з неглибокого аналізу вказаної норми зрозуміло, щоб уникнути відповідальності щодо незадоволених вимог - не треба приймати жодного рішення про ліквідацію боржника. Власники (засновники) виходять із принципу - немає бумажки - немає проблем. Без наявності рішення - немає відповідальності.
Тобто фактично Закон закріпив два правила для власника (засновників), одне з них писане правило, інше — ні:
1. Якщо власник прийняв рішення про ліквідацію боржника, то він зобов'язаний провести його ліквідацію за ст. 51 під страхом майнової відповідальності за порушення цього порядку. Це можна назвати — правило писане!
2. Якщо власник не прийняв рішення про ліквідацію боржника - ні за що відповідальності не несе - це правило випливає із Закону - це правило не писане!
Отже, український Закон про неспроможність — це правила поведінки, що написані для порядних бізнесменів, без врахування того факту, що ним користуються всі, хто працює за неписаними правилами.
Тож власники не приймають рішень про ліквідацію і ухиляються від здійснення процедури ліквідації, яка передбачена ст. 33-36 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». Причина - треба витрачати кошти, що належать самим власникам (засновникам) підприємства.
Відповідно до норм ЦК України, на наш погляд, не виключається можливість відшкодування витрат з колишніх власників відсутніх боржників, які понесені державою на процедуру ліквідації їхніх підприємств. Наприклад, на підставах ст. 322 ЦК України (Тягар утримання майна), відповідно до якої власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить та на підставі п. 8 ст. 16 ЦК України.
Дехто може заперечити, вказавши на те, що власник не відповідає за зобов'язаннями створеної ним юридичної особи, а тому з власника неможливо буде відшкодувати вказані витрати.
За загальним правилом, закріпленим Законом України «Про власність», власник не несе відповідальності за зобов'язаннями, створеної ним юридичної особи. Але, у цьому випадку йдеться про зобов'язання, що виникають не у юридичної особи, яка ліквідується, не з її господарської діяльності, а з дій у процедурі припинення такої юридичної особи. Тому власник має відшкодувати вказані витрати.
За кожною заявою органу ДПС та інших кредиторів про визнання відсутнього боржника банкрутом слід направляти до прокуратури повідомлення в порядку ст. 90 ГПК України для відповідної перевірки, оскільки в діях керівників та власників «відсутнього боржника» є немало ознак діянь, що переслідуються у кримінальному порядку, а саме статей 219-221 КК України:
— доведення до банкрутства, тобто умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб вчинення власником або службовою особою суб'єкта господарської діяльності дій, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб'єкта господарської діяльності, якщо це завдало великої матеріальної шкоди державі чи кредитору;
— умисне приховування громадянином — засновником або власником суб'єкта господарської діяльності, а також службовою особою суб'єкта господарської діяльності своєї стійкої фінансової неспроможності шляхом подання недостовірних відомостей, якщо це завдало великої матеріальної шкоди кредиторові;
— умисне приховування майна або майнових обов'язків, відомостей про майно, передача майна в інше володіння або його відчуження чи знищення, а також фальсифікація, приховування або знищення документів, які відображають господарську чи фінансову діяльність, якщо ці дії вчинені громадянином — засновником або власником суб'єкта господарської діяльності, а також службовою особою суб'єкта господарської діяльності у разі банкрутства і завдали великої матеріальної шкоди.
Відповідно до примітки в ст. 218 КК України матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у п'ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, це - не менше 8500.00 грн.
Санкція за вказані правопорушення — штраф від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Захист майнового права та інтересу держави з притягнення до відповідальності власників боржника та стягнення витрат ліквідаційної процедури з колишніх власників боржника міг би здійснити прокурор.
Якщо ситуацію законодавець не виправить, то, проблема покинутих підприємств буде збільшуватися, а разом з ними і проблеми «кинутих» кредиторів.
ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ
Категорія справ, передбачених ст. 52 Закону на перший погляд дуже проста.
За заявами кредиторів вимагається визнати банкрутом відсутнього боржника в порядку ст. 52 Закону, як правило, за безспірними грошовими вимогами, що підтверджені відповідним рішенням суду та виконавчими документами, розрахунками, деклараціями та іншим.
Але останнім часом, а саме після видання Президією ВГСУ Рекомендацій «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 04.06.2004 р., виникло неоднозначне розуміння і тлумачення положень ст. 52 Закону щодо визначення підприемства-боржника відсутнім. Безпосередньо в п. 4.7. Рекомендацій вказується, що <... У вирішенні питання про порушення провадження у справі про банкрутство відсутнього боржника згідно зі статтею 52 Закону, судам слід враховувати, що наявність хоча б однієї з ознак відсутнього боржника, передбачених частиною першою статті 52 Закону, є достатньою для порушення провадження у справі...>.
Із виняткової категорії, тобто такої, що була нечисленна, ця категорія справ, при розширеному тлумаченні ознак відсутнього боржника стає основним правилом щодо порядку ліквідації боржника.
При застосуванні ст. 52 Закону виникає багато питань, в тому числі — скільки конкретних ознак відсутності боржника міститься в нормі ст. 52 Закону та чи дійсно кожна з них може бути підставою для порушення справи про банкрутство такого боржника, чи, можливо то що, ст. 52 Закону містить лише одну ознаку відсутності боржника - припинення господарської (підприємницької) діяльності, а інші обставини лише підтверджують, факт припинення боржника.
Так, ст. 52 має таку назву: <..Стаття 52. Особливості банкрутства відсутнього боржника...> а п. 1 ст. 52 має такий зміст: <...1. У разі, якщо громадянин-підприємець — боржник або керівні органи боржника — юридичної особи відсутні за її місцезнаходженням, або у разі ненадання боржником протягом року до органів державної податкової служби згідно із законодавством податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності, а також за наявності інших ознак, що свідчать про відсутність підприємницької діяльності боржника, заява про порушення справи про банкрутство відсутнього боржника може бути подана кредитором незалежно від розміру його вимог до боржника та строку виконання зобов'язань...>.
Згідно зі ст. 52 Закону перелік ознак не є визначеним та, відповідно, не с вичерпним. Тобто таких ознак, які вказують саме на можливе припинення діяльності боржника може бути безліч.
Відсутність боржника — це факт, який має юридичне значення та який мас бути підтверджений відповідними доказами і повинен бути встановленим судом. Тільки після встановлення факту відсутності боржника, можна перейти до здійснення процедури, передбаченої ст. 52 Закону.
Конструкція вказаної норми Закону побудована так, що її зміст дає змогу відокремити дві підстави для визнання боржника відсутнім:
1. Відсутність особи за її місцезнаходженням, а також наявність інших ознак, ідо свідчать про відсутність підприємницької діяльності боржника.
2. Ненадання боржником протягом року до органів державної податкової служби згідно із законодавством податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності, а також наявність інших ознак, що свідчать про відсутність підприємницької діяльності боржника.
Тобто із формулювання Закону випливає, що у разі відсутності особи боржника за його офіційною адресою місцезнаходження чи місця проживання, або ненадання ним звітності протягом року явно не достатньо для того, аби стверджувати, що боржник відсутній, оскільки, за змістом вказаної норми, це припущення має бути підтверджене також іншими доказами, що засвідчують відсутність підприємницької діяльності боржника.
Отже, з викладеного випливає, що відсутній боржник в розумінні ст. 52 Закону - це суб'єкт господарювання (підприємець), який припинив підприємницьку діяльність. А всі ті «ознаки» мають бути направлені на доведення факту припинення діяльності.
Щодо відсутності боржника за своїм місцезнаходженням, або ненадання ним звітності - це лише деякі головні ознаки, що можуть свідчити у сукупності з іншими доказами про припинення підприємницької діяльності боржником.
Щодо встановлення відсутності фізичної особи-підприємця в основному проблемних питань не виникає. Виникають вони у зв'язку з розглядом заяв про визнання банкрутом відсутнього боржника - юридичної особи.
Для більш повного розуміння ознак відсутності боржника слід зазначити, що ст. 52 Закону передбачає відсутність за місцезнаходженням не всіх органів управління боржника (вищого органу, виконавчих і контролюючих органів), а лише керівних органів боржника. Поняття керівних органів суб'єктів господарювання законодавством не визначається, а тому слід дати визначення цим органам, відсутність яких за місцезнаходженням боржника є ознакою припинення діяльності.
Визначення терміна «керівні органи» можна зробити із аналізу законодавства, що регулює порядок створення, реєстрації та діяльності суб'єктів господарювання.
Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», далі Закон про реєстрацію підприємців, місцезнаходження юридичної особи — місцезнаходження постійно діючого виконавчого органу юридичної особи, а в разі його відсутності — місцезнаходження іншого органу чи особи, уповноваженої діяти від імені юридичної особи без довіреності (далі — виконавчий орган), за певною адресою, яка вказана засновниками (учасниками) в установчих документах і за якою здійснюється зв'язок з юридичною особою.
Цивільним кодексом України (ст. 97) встановлено, що управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.
— Законом України «Про господарські товариства», також, передбачено, що виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, передбачений статутом.
Роботою правління керує голова правління, який призначається або обирається відповідно до статуту акціонерного товариства. Голова правління акціонерного товариства мас право без довіреності здійснювати дії від імені товариства.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених цим Законом та установчими документами.
Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.
Відповідно до п. З ст. 65 ГК України, для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства.
Отже, керівний орган - це керівник підприємства - суб'єкта господарювання. «Керівні органи» в розумінні, ст. 52 Закону — це фізична особа (особи), член постійно діючого виконавчого органу юридичної особи, який уповноважений за статутом діяти від імені юридичної особи без довіреності.
Однозначною є вимога Закону, що керівник (виконавчий орган) зобов'язаний знаходитися за певною адресою, яка вказана засновниками (учасниками) в установчих документах і за якою здійснюється зв'язок з юридичною особою.
У зв'язку з викладеним, постає питання: чи є достатньою підставою для визнання банкрутом боржника, чий керівник (виконавчий орган) відсутній за адресою, що вказана в установчих документах? Якщо так, то питання що виникають - який термін часу відсутності керівного органу можна вважати відсутністю юридичної особи (припиненням діяльності) та вимагати визнання його банкрутом? Чи всякий кредитор може звернутися до суду про визнання банкрутом боржника, який має ознаки, передбачені ст. 52 Закону? Можливо таким кредитором є тільки органи державної податкової служби, про які йдеться саме в ст. 52 Закону?
Аналіз такої обставини як відсутність керівника дає підстави стверджувати, що не є тотожними включені до ст. 52 Закону поняття «відсутній боржник», «відсутній керівний орган», «відсутність підприємницької діяльності». Якщо поставити між вказаними поняттями знак рівності, то можна стверджувати, що за наявності підтвердження хоча б одного з них є підстави визнати такого боржника банкрутом. Саме поняття «відсутність підприємницької діяльності» є найбільш широким і містить усі інші ознаки, зокрема й відсутність керівного органу, тому нелогічним та неправильним є визнання банкрутом боржника, керівника якого немає за адресою підприємства.
Несприйнятливою є позиція, що факт відсутності керівного органу боржника за місцем його державної реєстрації є підставою для порушення справи про банкрутство та визнання такого суб'єкта банкрутом. Цілком можливо, що керівник тимчасово був відсутній саме в час здійснення перевірки, або перевірка здійснювалася в проміжок часу, коли один керівник був звільнений, а інший ще не призначений чи не обраний. На практиці часто трапляється, що керівний орган боржника змінив своє місцезнаходження, але саме підприємство продовжує здійснювати підприємницьку діяльність і звітує в установленому порядку за результати своєї господарської діяльності. В такому випадку той факт, що одному з кредиторів такого боржника не вдалося знайти керівника підприємства-боржника чи кредитору не відомо фактичне місцезнаходження боржника навряд чи можна вважати достатнім для визнання боржника банкрутом.
Відсутність боржника за адресою це швидше доказ не його неплатоспроможності чи банкрутства, а доказ порушення ним законодавства в частині своєчасної реєстрації змін про своє місцезнаходження.
Адреса місцезнаходження дійсно є одним із важливих чинників, який свідчить про додержання підприємцем вимог законодавства, його прозорої, не тіньової та не фіктивної роботи. Більше того, місцезнаходження є одним із основних елементів свідоцтва про державну реєстрацію підприємця. Зміна підприємцем адреси місцезнаходження розглядається як підстава для заміни свідоцтва про державну реєстрацію, місцезнаходження особи вноситься до Єдиного державного реєстру (п. 6 ст. 9, її. 2 ст. 17 Закону про реєстрацію підприємців).
Важливим є те, що з набранням чинності Закону про реєстрацію підприємців, одна з ознак відсутності боржника, на паш погляд, повинна підтверджуватися витягом (довідкою) із ЄДРПОУ. Такий висновок випливає з вимог п. 4 ст. 17 Закону про реєстрацію підприємців, в якому зазначено, що в Єдиному державному реєстрі містяться також відомості про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням та про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу.
До Єдиного державного реєстру вказані відомості повинні заноситись державним реєстратором на підставі п. 7 ст. 19 Закону про реєстрацію підприємців, відповідно до якої юридична особа щорічно, починаючи з наступного року з дати її державної реєстрації, протягом одного місяця зобов'язана подати (надіслати рекомендованим листом) державному реєстратору реєстраційну картку встановленого зразка про підтвердження відомостей про юридичну особу. Якщо реєстраційна картка про підтвердження відомостей про юридичну особу не була надана юридичною особою в установлений цією частиною строк, державний реєстратор зобов'язаний у строк, що не перевищує десяти робочих днів з дати, яка встановлена для юридичної особи для подання реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу, направити рекомендованим листом юридичній особі повідомлення про необхідність подання державному реєстратору реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу. У разі повернення до державного реєстратора рекомендованого листа з відміткою відділення зв'язку про відсутність юридичної особи за вказаною адресою або неподання юридичною особою протягом місяця з дати направлення їй відповідного повідомлення реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням або запис про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу.
Отже, одним із встановлених законом засобів доказування факту відсутності боржника є витяг (довідка) із ЄДРПОУ про відсутність боржника за його місцезнаходженням чи відсутності підтвердження відомостей про юридичну особу.
Було би цілком правильно та логічно, якби ст. 52 Закону чітко встановлювала, що із заявою про визнання банкрутом відсутнього боржника може звертатися лише контролюючий орган — орган державної податкової служби. Така пропозиція ґрунтується як на ст. 52 Закону, так і на деяких інших нормах законодавства. Так, наприклад, п. 15 ст. 58 ГК України встановлено, що скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта господарювання здійснюється на підставі рішення суду у випадках здійснення ним діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, або в інших випадках, передбачених законом. Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність і є підставою для здійснення заходів щодо ліквідації суб'єкта господарювання. Такі самі вимоги передбачені в п. «в» ст. 19 Закону України «Про господарські товариства», де зазначається, що товариство ліквідується на підставі рішення суду за поданням органів, що контролюють діяльність товариства, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства, а також на підставі рішення господарського суду в порядку, встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Фактичне перебування підприємства не за своїм місцезнаходженням це є грубе порушення законодавства, яке може бути підставою для припинення юридичної особи за позовом органу державної податкової служби (ДПС).
Водночас, за наявності у цього боржника податкового боргу орган ДПС зобов'язаний вжити заходів щодо застосування до такого боржника заходів адміністративного впливу, розшуку його активів, їх арешту та продажу для погашення податкового боргу. Саме виконання своїх функцій податковими керуючими дають можливість отримати найповнішу інформацію про боржника, що мас бути оцінена судом при встановленні факту відсутності боржника - факту припинення боржником підприємницької діяльності.
Вважаємо за необхідне давати належну оцінку витягу із державного реєстру про відсутність боржника та, за відсутності в матеріалах кредиторів такого витягу — вважати підставою для повернення без розгляду заяви кредитора про визнання боржника банкрутом на підставі п. 1 ст. 9 Закону та п. З ст. 63 ГПК України.
Навіть за наявності витягу із ЄДРПОУ ініціюючий кредитор повинен надати інші докази, що свідчать про припинення господарської діяльності боржника та довести припинення підприємницької діяльності боржника.
Потрібно, щоб за Законом, відсутнім боржником вважався лише боржник, власник якого відсутній (помер, пропав і місцезнаходження його невідоме, визнаний померлим і т. ін), а в іншому разі, щоб живі власники самі і за свій кошт були зобов'язані вирішувати долю створених ними юридичних осіб. У разі ухилення власників від такого обов'язку вони повинні нести матеріальну та іншу відповідальність, щонайменше відшкодовувати витрати держави на ліквідацію належних їм підприємств.
Вісник господарського судочинства
Випуск 5’2005, стр..18-25
_03_03.png)
