суддя господарського суду Херсонської області
ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ПІДСТАВ
ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА БАНКРУТСТВО
ТА КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ
І.ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Проблема правопорядку та законності у сфері господарювання, вважаємо, є дуже гострою в Україні. За банкрутство підприємств майже ніхто не несе відповідальності, про що свідчить статистика правоохоронних органів. Наприклад, за повідомленням УМВС в Херсонській області за 2004-2005 роки його підрозділами порушено лише 3 кримінальні справи за ознаками ст.ст.219, 220 КК України.
Господарські суди відіграють значну роль не тільки у відновленні платоспроможності боржників та ліквідації банкрутів, але вносять свій внесок у відновлення законності та прав суб’єктів господарювання і громадян, направляючи до прокуратури та органів міліції повідомлення про порушення законодавства, про діяння, що містять ознаки злочинів.
Але за такими повідомленнями правоохоронні органи як правило не вбачають складу злочину, або взагалі - його ознак. Так, автором цієї публікації тільки до прокуратури Херсонської області було направлено за 2005 та 2006 роки більше двадцяти повідомлень про злочини, пов’язані з банкрутством, але за жодним повідомленням не порушено кримінальної справи. Постанови про відмову у порушенні кримінальних справ, які надсилаються до суду за результатами розгляду повідомлень викликають, щонайменше, занепокоєння.
Проблема невеликої кількості порушених кримінальних справ пов’язаних із банкрутством змушує констатувати, що: правоохоронні органи не достатньо знають цієї галузі правовідносин; наукові розробки в цій сфері незначні; правоохоронці не мають рекомендацій щодо порядку розслідування кримінальних справ, пов’язаних із банкрутством підприємств; слідчі не мають практичної підготовки щодо специфіки цих справ та засобів доведення складу злочину, не знають як предмету доказування так і якими доказами слід доводити вину; самі елементи складу злочинів, що визначені у кримінальному законі є неоднозначними, що також є фактором який, стримує діяльність органів дізнання та слідчих органів.
Разом з тим, думається, що за кожним повідомленням господарського суду про виявлення ознак злочину при розгляді справ про банкрутство прокурор чи слідчий зобов’язані порушити кримінальну справу, оскільки відповідно до ст.94, 98 КПК України таке повідомлення є приводом і підставою до порушення римінальної справи. Господарський суд, як правило повідомляє достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину та на особу яка його вчинила: велику матеріальну шкоду кредиторам та державі, конкретні дії, наприклад, що є незаконними у разі банкрутства, особу, яка відмовилась передати документи, майно та відомості про нього, відмовилась виконати вимоги господарського суду. Докази вказаних дій, об’єктивної сторони злочину, як правило, зібрано, задокументовано та залучено до справи про банкрутство. Їх лише необхідно підтвердити у процесуальному порядку відповідно до норм КПК, долучити до кримінальної справи, дослідити суб’єктивну сторону злочину та прийняти правильне рішення.
Відомо, що теорія без практики не існує. Взаємозалежність між теорією і практикою, на перший погляд, створює замкнене коло в якому статті кримінального закону, що встановлюють відповідальність за господарські злочини, пов'язані із банкрутством на практиці не застосовуються з мотивів відсутності методичних і науково-практичних рекомендацій щодо їх розслідування. В свою чергу науковці, наразі від криміналістичної науки, вказують на те, що методичних рекомендацій і бути не може, оскільки для наукових досліджень потрібен певний і немалий ємпіричний матеріал. Тобто, базою для наукового дослідження мають бути конкретні кримінальні справи, які пройшли досудове слідство, направлені до суду і по ним є відповідні судові рішення. Таких справ правоохоронні органи України у потрібній кількості не можуть надати науковим установам.
Думається, що розірвати це коло можливо, якщо спробувати поглянути на проблему з господарсько-правової позиції та на підставі тих знань, які отримують судді при розгляді справ про банкрутство. Тобто, через дослідження матеріалів та результатів розгляду численних справ про банкрутство, розглянутих господарськими судами встановити основні ознаки злочинів, способи доведення до банкрутства, характерні дії, що приводять до банкрутства та інше. Також, необхідно активізувати роботу по застосуванню норм кримінального законодавства, адже щонайменше, ознаки такого злочину як, наприклад, незаконні дії у разі банкрутства (ст.221 КК України) є в наявності чи не в кожній третій справі про банкрутство. В той же час потрібно вдосконалювати норми законодавства, які регулюють права, обов'язки і відповідальність власників (засновників) та керівників суб'єктів господарювання.
Що стосується методів розслідування кримінальних справ пов'язаних з банкрутством та доведення вини певних осіб, то здається, що проблема відсутності методик розслідування – це штучна проблема, проголошена для виправдання неналежної діяльності правоохоронних органів. Діюче кримінально-процесуальне законодавство передбачає безліч технологій і правових інструментів для організації здійснення розслідування злочинів, фіксації та збирання доказів, їх оформлення, залучення до справи, оцінки і т.і. Скоріше існує кадрова проблема, яка перетворює правоохоронні органи на «пасивних спостерігачів забезпечення законності», а суб'єктів правовідносин - на «споживачів законності» [1].
Проблеми відповідальності в цій галузі є предметом багатьох досліджень, про що говорять численні публікації практичних працівників та науковців, таких як В.В.Джунь, Б.М.Грек, Д.В.Ревський, Г.Є.Болдарь, В.В.Пивоваров, А.І.Перепелиця, О.Дудоров та багато інших.
Не зважаючи на проблеми, безумовним вважаємо те, що правоохоронні органи можуть і повинні на практиці виконувати свою функцію із забезпечення охорони прав і свобод громадян, юридичних осіб та держави, захищати їх від злочинних посягань не чекаючи методичних рекомендацій.
Конституція та Закони України – це найвища і обов'язкова для виконання рекомендація (та вимога) прямої дії про певну правову поведінку як громадян так і державних органів і їх посадових осіб, в тому числі і правоохоронних органів. Для виконання Закону не потрібно його дублювати наказом генерального прокурора чи міністра внутрішніх справ або видавати інструкції про порядок виконання закону.
ІІ. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ У БАНКРУТСТВІ
2.1.Банкрутство як ознака злочину.
Сам по собі факт банкрутства підприємства відповідно до законодавства не є підставою для притягнення його власників, керівних органів та інших осіб до кримінальної відповідальності. Також, той факт, що власник чи керівний орган покинув своє підприємство, припинив від його імені господарську діяльність та не звітує до податкових органів, або прийняв рішення про ліквідацію та не здійснює її – не є злочином, оскільки кримінальне законодавство прямо не передбачає ніякої відповідальності за такі дії. В той же час Кримінальний кодекс України, далі КК, містить такі норми, які при визначених КК умовах дозволяють нечесного боржника-банкрута притягнути до відповідальності.
Банкрутство взагалі – це не злочин, це певний фінансово-економічний стан підприємства, в якому воно знаходиться на час розгляду справи в суді. Відповідно до Закону про банкрутство, банкрутство – це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
Ознаками банкрутства являються такі фактичні дані як: наявність визнаних судом вимог кредиторів, які не погашені в попередніх процедурах розпорядження майном боржника та процедурі санації; перевищення розміру грошових зобов'язань боржника над вартістю його майнових і немайнових активів; незадовільні результати попередніх процедур та відсутність реальної можливості щодо відновлення платоспроможності боржника. Вказані ознаки дають право зробити висновок, що єдиним способом повного чи часткового задоволення вимог кредиторів є продаж наявних активів та припинення юридичної особи-банкрута.
Прийшовши до такого висновку відповідно до ст.22 Закону про банкрутство господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру. Отже, факт неплатоспроможності боржника, який виник до порушення провадження у справі про банкрутство, та факт неможливості відновлення діяльності боржника, досліджені господарським судом отримують господарсько-правову оцінку та кваліфікується як банкрутство.
Таким чином, постанова господарського суду про визнання боржника банкрутом – це судове рішення, що встановлює юридичний факт, який тягне за собою для боржника такі наслідки як – ліквідація. Ліквідація відповідно до Закону про банкрутство – це припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.
Арбітражний керуючий, якого судом призначено ліквідатором боржника зобов'язаний здійснити інвентаризацію майна банкрута та сформувати із нього ліквідаційну масу, оцінити майно банкрута та продати його.
Із виручених коштів від реалізації майнових та немайнових активів підприємства-банкрута здійснюються виплати на користь його кредиторів.
Ліквідаційна процедура закінчується затвердженням ухвалою господарського суду звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу.
З моменту закінчення ліквідаційної процедури та затвердження судом результатів ліквідації банкрута стають відомими головні ознаки дій фігурантів-суб'єктів злочинів (громадянина-засновника або власника суб'єкта господарської діяльності, службової особи суб'єкта господарської діяльності) передбачених КК України, в тому числі розмір вимог, які не сплачені кредиторам за недостатністю майна. У статтях 218 - 221 КК України однією з ознак злочину є велика матеріальна шкода кредиторам, тобто, якщо вона у п'ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Саме розмір матеріальної шкоди кредиторам є тією базовою основою на яку мають звернути увагу правоохоронні органи і, при її достатності, здійснити перевірку на предмет наявності інших ознак кримінально-карного діяння та, вцілому, - складу відповідного злочину. У інших випадках, при меншому розмірі шкоди кредиторам можна говорити лише про наявність адміністративних правопорушень з боку певних осіб, або взагалі про невдалі господарсько-цивільно-правові правовідносини між боржником-банкрутом та його контрагентами-кредиторами.
Таким чином, із закінченням провадження у справі про банкрутство для правоохоронних органів є безспірні джерела доказів про ознаки злочинів, закріплені судовими рішеннями, а саме: наявність факту банкрутства встановленого постановою суду; наявність розміру матеріальної шкоди, завданої кредиторам боржника, що підтверджено звітом і ліквідаційним балансом та ухвалою господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство. Крім вказаних доказів матеріали справ про банкрутство містять як правило й інші докази про інші елементи складу злочину.
2.2.Об'єкт злочинів при банкрутстві.
В юридичній науці та практиці існують багато визначень понняття об'єкту злочинів, передбачених ст.ст.218-221 КК України та різні їх характеристики.
Так, в науково-практичному коментарі до ст.218-220 КК [2]. автори Киричко В.М., Перепелиця О.І., Тацій В.Я. вважають, що об'єктом цих злочинів є суспільні відносини у сфері виконання суб'єктами господарської діяльності своїх фінансових зобов'язань.
Що стосується об'єкту злочину, передбаченого ст.221 КК, то вказані автори визначають його як суспільні відносини у сфері виконання суб'єктами господарської діяльності своїх фінансових зобов'язань та обов'язків у судових процедурах банкрутства.
В іншому виданні науково-практичного коментаря до КК [3] автор коментаря до ст.218-221 КК А.М.Ришелюк, об'єктом вказаних злочинів визначає встановлений законодавством порядок здійснення господарської діяльності у частині убезпечення інтересів громадян, юридичних осіб та держави від ризиків, пов'язаних з неплатоспроможністю (стійкою фінансовою неспроможністю) суб'єктів господарської діяльності, яка юридично фіксується під час розгляду справ про банкрутство такого суб'єкта.
Велику кількість інших підходів у характеристиках та визначеннях об’єкту злочинів дослідив та описав Б.М.Грек [4, 10], вказавши, що майже кожна з них містить у собі раціональне зерно. На його погляд найточніше зміст об’єкту злочинів можна визначити так: це встановлений законодавством порядок здійснення господарської діяльності, що убезпечує інтереси громадян, юридичних осіб та держави від ризиків, пов'язаних з неплатоспроможністю (стійкою фінансовою неспроможністю) суб'єктів господарської діяльності, яка юридично зафіксована під час розгляду справ про банкрутство такого суб'єкта.
Більш прийнятним визначенням об’єкту злочинів, на нашу думку, є суспільні відносини у сфері виконання суб'єктами господарської діяльності своїх фінансових зобов'язань, що обгрунтовується такими міркуванями.
При дослідженні об’єкту злочинів слід зважити на те, що кримінальний закон вказує саме на фінансову неспроможність суб'єкта господарської діяльності як загальну характеристику об’єкту злочинів, що розглядаються. Неспроможність є предметом дослідження у справах про банкрутство і визначається Законом про банкрутство дещо іншими поняттями.
Отже думається, що визначення поняття об'єкту злочинів, треба доповнити деякими відтінками, що можливо мають значення для кваліфікації злочинів, додатково розкривають сутність об’єкту злочину.
По-перше, вимірювання та узагальнення всіх господарських операцій підприємства у його фінансовій звітності здійснюється в єдиній грошовій одиниці, що відповідно до Закону України “Про бухгалтерський облік і звітність в Україні” називається принципом – єдиного грошового вимірника. А тому, слід визнати, що законодавець говорячи у кримінальному законі про “фінанси”, “фінансову неспроможність” має на увазі саме грошовий еквівалент всіх зобов’язань боржника, які останній не в змозі виконати.
По-друге, суб’єкт господарювання для здійснення своєї господарської діяльності може залучати матеріально-технічні, фінансові, трудові, інформаційні, природні та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, брати на себе не тільки фінансові (грошові) зобов’язання, а й інші речові зобов’язання, порушувати право власності інших осіб та нести не тільки фінансові (грошові) зобов’язання та відповідальність, але й майнові, які не можна на досудових стадіях діяльності підприємства ототожнювати з фінансовими зобов’язаннями.
По-третє, у зазначених статтях кримінального закону законодавець вказує не на “фінансові зобов’язання” боржника, але говорить про фінансову неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності. Тобто, законодавець визначає одну із ознак злочину як неспроможність боржника виконати вимоги з боку кредиторів і свої зобов’язання перед бюджетом, що поза справою про банкрутство безумовно передбачає значно ширше коло правовідносин, ніж чисто “фінансові зобов’язання”, оскільки фінанси як категорія фінансового права – це відносини у яких однією із сторін виступає держава [5].
По-четверте, Закон про банкрутство встановлює, що кредитором є особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника. У процедурах розгляду справи про банкрутство усі вимоги кредиторів повинні бути пред’явлені до боржника у грошовій формі і лише після цього їх можна віднести до категорії грошових зобов'язань, до яких входять в тому числі і зобов'язання боржника перед державою (фінансові зобов’язання). Таким чином, в процедурах провадження у справі про банкрутство зобов’язання боржника отримують характер грошових, але не тільки фінансових зобов’язань.
Отже, думається, що у визначені об’єкту злочинів «фінансові» зобов'язання слід доповнити “грошовими”, або замінити на грошові, що, можливо не є принциповим. Однак, саме загальна сума грошових зобов'язань перед кредиторами, що не сплачена боржником у процедурах банкрутства і становить ту велику матеріальну шкоду, яка є складовою об’єкту злочинних посягань.
Щодо виконання державою функції страхування (убезпечення) ризиків та інтересів громадян та юридичних осіб, пов'язаних з неплатоспроможністю суб'єктів господарської діяльності, здається, що ця категорія не характеризує об’єкт злочину. Адже, у відповідності до ст.42 ГК України встановлено основні засади підприємництва та визначено, що - це самостійна, та на власний ризик господарська діяльність, а тому, держава лише створює умови для вільного підприємництва і, вважаємо, що ризики не можуть бути елементами об’єкту злочинів, передбачених ст.ст.218-221 КК.
Відповідальність за ризики економічних (майнових) втрат у підприємництві, таким чином, законодавчо розподіляються між учасниками господарської діяльності. Держава Законом про банкрутство врегулювала та взяла під свій контроль лише питання справедливого задоволення вимог наявних кредиторів із залишків ризикованих підприємств.
Думається, що страхування як вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків) є окремим інститутом права, який забезпечує підприємцям можливість убезпечуватися від ризиків у відповідності до законодавства про страхування. Однак слід погодитись з тим, що метою встановлення відповідальності за вказаними нормами КК є, в тому числі, захист інтересів суб'єктів господарювання-кредиторів, які будуть в змозі вирішити питання про стягнення збитків (шкоди) з винних осіб. Таке право вони можуть здійснити в тому числі шляхом заявлення цивільного позову в кримінальній справі до обвинувачених осіб, або заявити такий позов до засуджених осіб, винних у завданні матеріальної шкоди злочином, наприклад, доведенням до банкрутства. Слушним вважаємо також і думку про те, що об’єктом злочину є ті правовідносини, які “юридично зафіксовані під час розгляду справ про банкрутство такого суб'єкта”.
В юридичній енциклопедії [6] автор коментаря В.Я.Тацій характеризує поняття “об’єкт злочину” як благо, якому злочином завдається шкода або створюється загроза заподіяння такої шкоди та вказує на триступеневу класифікацію об’єктів у науці кримінального права: загальний, родовий і безпосередній.
Загальний об’єкт утворює сукупність суспільних відносин, поставлений під охорону чинного кримінального законодавства. Перелік цих відносин визначено п.1 ст.1 КК України, згідно з яким кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.
Склади злочинів, що розглядаються, законодавцем розміщені у розділі VII КК України, де визначено об’єкт правового захисту та встановлена відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності.
Отже, виходячи із наведених визначень об’єкту злочину, родовим об'єктом вказаних злочинів є суспільні відносини у сфері господарської діяльності. Стабільність у господарських (цивільно-правових) відносинах, порядність та чесність в підприємницьких правовідносинах є краєугольним каменем в побудові ринкової економіки та її нормальному функціонуванні, посягання на які є злочином. Правові засади у цій сфері встановлюються Конституцією України, Господарським кодексом України та іншими законодавчими актами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Так, відповідно до Конституції: держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки; держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності; не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція; держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю; кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
У відповідності до предмету регулювання Господарського Кодексу України він визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.
Визначаючи об'єкт злочинного посягання при неспроможності і банкрутстві, на нашу думку необхідно виходити із теоретичних засад неспроможності. Історія виникнення та розвитку інститутів неспроможності та банкрутства у світовій історії права приводить до висновку, що теоретичною основою для виникнення і розвитку інститутів неспроможності і банкрутства є кредитні (боргові) відносини між учасниками господарських (торгових) відносин. Під кредитними відносинами розуміються будь-які операції учасників ринку, які пов'язані із передачею коштів чи товарів із відстрочкою їх повернення чи оплати, тобто, такі відносини, що будуються на довірі. Загальний розвиток людської цивілізації та зростання торгового обороту поставило перед державами вимогу збереження і розвитку заснованих на довірі сталих економічних зв'язків у суспільстві та в міжнародних (міждержавних) відносинах, поліпшення інвестиційного клімату шляхом встановлення гарантій для кредиторів (вірителів) та інвесторів, які підтримувались би силою державного примусу. Такими гарантіями були й остаються адміністративно-господарські, цивільно-правові та кримінально-правові заходи, що застосовуються до боржників у разі невиконання ними зобов'язань перед кредиторами. [-------------Пригуза. Основи теорії конкурсного права//-----]
Сутність банкрутства, як зазначає Грк Б.М. [10, с.86-87],полягає у тому, що боржник, який не може виконати грошові зобов'язання, повинен, замість грошей, надати кредиторам своє майно. У даному випадку боржник звільняється від боргів, навіть у разі, якщо сума грошей, переданих кредиторам, буде меншою від суми боргу.
Таке відбувається дуже рідко і лише коли боржник є чесним щодо своїх вірителів.
Суспільна небезпека злочинів, пов'язаних із банкрутством, полягає в заподіянні майнової шкоди кредиторам, державі, іншим особам (наприклад, працівникам підприємств-банкрутів), у порушенні встановленого законодавством порядку зайняття підприємницькою та іншою господарською діяльністю, підриві засад кредитування. Посягаючи на інтереси кредиторів, інвесторів, працівників суб'єктів господарювання, злочини, що охоплюються поняттям банкрутства, підривають довіру у господарських стосунках, позбавляють економіку важливого фінансового джерела - кредитів та інвестицій.
Довіра і кредит тут виступає як предмет злочину, оскільки злочинець діючи на предмет ставить під загрозу заподіяння шкоди правам та інтересам суб'єктів суспільних відносин. Предмет проявляється об'єктивно в таких відносинах, наприклад, як: банк надав підприємцю гроші в кредит; покупець перерахував підприємцю гроші в якості попередньої оплати; продавець надав підприємцю товар на реалізацію (товарний кредит); працівник виконав роботу за дорученням підприємця; держава зареєструвала підприємця і надала йому можливість виступати на ринку в якості суб'єкта права, але він, здійснив торгові операції, не сплативши податків і зборів та інших зобов'язань перед кредиторами - припинив підприємницьку діяльність. Одним із елементів, що характеризує вказані діяння з боку підприємця-боржника, це - обман вірителів. Спосіб отримання матеріальних благ та грошових коштів цим підприємцем є шахрайським.
Отже, загальному об’єкту злочину, передбаченому ст.ст.218-221 КК України можна дати таке визначення: - цесуспільні відносини у сфері виконання суб'єктом господарської діяльності своїх грошових зобов'язань перед кредиторами і фінансових зобов’язань перед державою.
Визначаючи безпосередній об’єкт злочину слід зазначити, що учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Вся багатогранність злочинного посягання, його безпосередній об’єкт більш повно визначається при розгляді конкретних справ про банкрутство. Особливо на нього вказує склад учасників провадження (кредитори та інші) у справах про банкрутство: – органи державної податкової інспекції, органи соціального страхування, Пенсійний фонд України, Міністерство економіки, місцеві ради, громадяни, в тому числі колишні працівники підприємства-банкрута та інші.
Отже, безпосереднім об’єктом злочинів, передбачених ст.218-221 КК України є не один об’єкт, але одразу декілька. Тому, на нашу думку, безпосередній об’єкт слід класифікувати на основний (головний) та додаткові об’єкти. При цьому основним (головним) безпосереднім об’єктом вказаних злочинів є суспільні відносини у сфері виконання суб'єктом господарської діяльності своїх грошових зобов'язань перед кредиторами і державою, велика матеріальна шкода яким встановлена під час розгляду справи про банкрутство такого суб’єкта.
Додатковими безпосередніми об’єктами є відносини між підприємством-банкрутом та його кожним конкретним кредитором, в результаті яких кредитору завдано шкоду.
Питання про безпосередній об’єкт злочинів, що досліджуються можна показати на конкретному прикладі. Так, наприклад, по справі про банкрутство ТОВ “АБВ” судом визнано та затверджено реєстр з вимогами таких кредиторів: ДПІ в сумі 150000.00грн.; Фонду Соціального страхування в сумі 1000.00грн.; Пенсійного фонду в сумі 25000.000грн.; ЗАТ “ГД” в сумі 30000.00грн. та вимоги колишніх працівників по заробітній платі в сумі 100000.00грн.
За результатами ліквідаційної процедури ліквідатором задоволено вимоги першої черги (витрати судових процедур, оплата послуг ліквідатора, виплата вихідної допомоги звільненим працівникам та частина заробітної плати) та частково другої черги (заробітна плата). Не задоволеними за недостатністю майна залишились вимоги перед усіма кредиторами та вимоги по заробітній платі в сумі 50000.00грн., а всього на суму 256000.00грн. Судом затверджено звіт і ліквідаційний баланс банкрута та припинено провадження у справі.
Із наведеного прикладу видно, що сукупність фінансових правовідносин які складаються у діяльності боржника є безпосереднім об’єктом злочинів, оскільки сума непогашених вимог складає ту шкоду інтересам кредиторів, яка є однією з основних ознак цих злочинів.
В той же час, вказані фінансові відносини щодо конкретних грошових зобов’язань, які не погашені кредиторам у процедурах банкрутства та ліквідації боржника складаються із грошових вимог, які утворилися із багатьох інших суспільних відносин: податкових, пенсійних, соціального страхування, трудових та інших. Вони при банкрутстві підприємств є додатковими безпосередніми об’єктами, яким злочином завдається шкода. Вказані відносини при певних умовах є самостійними об’єктами захисту кримінального закону, можуть містити у собі такі склади злочинів як: ухилення від сплати податків; ухилення від сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування; невиплата заробітної плати та інші.
Система соціальних норм і суспільних відносин, що охороняються законом та виступають об’єктом злочину, мають об’єктивний характер, тобто існують поза і незалежно від людської свідомості, а тому незалежно і від самого кримінального закону, є первинним як щодо кримінального закону так і до самого злочину. Тобто, злочин завжди посягає на загальнолюдські цінності, що є надбанням конкретного народу та держави, які закріплені в законі та захищені законом від посягань на них.
Встановлення об’єкту злочину дає змогу з’ясувати соціальну та юридичну суть скоєного злочину, його суспільно-небезпечні наслідки, сприяє правильній кваліфікації діяння і відмежуванню від суміжних посягань, впливає на зміст об’єктивних та суб’єктивних ознак злочину, є провідним для їх кваліфікації.
Думається, що правильне вирішення працівниками правоохоронних органів питання про об’єкт злочинного посягання, передбачених ст.ст.218-221 КК України допоможе їм зрушити з “мертвої точки” практику розслідування вказаних злочинів.
ІІІ. ОБ'ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНУ ПРИ БАНКРУТСТВІ
У попередньому розділі, виходячи із складності застосування на практиці норм кримінального законодавства щодо відповідальності при банкрутстві, розглянуто проблеми об'єкту злочинів, передбачених ст.ст.218-221 КК України та запропоновано для загального об'єкту вказаних злочинів таке визначення: - це суспільні відносини у сфері виконання суб'єктом господарської діяльності своїх грошових зобов'язань перед кредиторами і фінансових зобов'язань перед державою. Поняттю основного (головного) безпосереднього об'єкту вказаних злочинів запропоноване інше визначення: - це суспільні відносини у сфері виконання суб'єктом господарської діяльності своїх грошових зобов'язань перед кредиторами і державою, велика матеріальна шкода яким встановлена під час розгляду справи про банкрутство такого суб'єкта.
Поняття злочину в кримінальному законі є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових норм та інститутів як Загальної, так і Особливої частини КК і дозволяє відмежувати злочин від інших правопорушень.
Частина 1 ст.11 КК України дає загальне визначення поняття злочину, яке містить у собі сукупність ознак, обов'язкових для будь-якого конкретного злочину. Такими ознаками є: суспільна небезпечність діяння, передбаченість його КК, винність та вчинення його суб'єктом злочину.[7]
Цей розділ є продовженням теми і присв'ячується одному із слідуючих основних елементів складу злочину при банкрутстві - його об'єктивній стороні. Пропонуємо розпочати вивчення об'єктивної сторони злочинів пов'язаних із банкрутством із ст.219 КК України - доведення до банкрутства. На наш погляд, знання об'єктивної сторони цього злочину є ключем до осмислення та визначення складу інших злочинів цієї категорії.
Проблеми кваліфікації злочину
Аналіз тих знань, що отримані нами при розгляді справ про банкрутство в господарському суді та постанов прокурорів і органів міліції про відмови у порушенні кримінальних справ щодо суб'єктів доведення до банкрутства приводить нас до висновків, що феномен відсутності (незначної кількості) кримінальних справ за складом злочинів, що розглядаються, криється у проблемах із самою кваліфікацією.
Так, об'єктивна сторона злочину за ст.219 КК полягає у доведенні суб'єкта господарської дійяльності-юридичної особи до банкрутства. Камінь спотикання для правоохоронних органів, на наш погляд, криється у понятті «банкрутства» та у способах «доведення».
Перша проблема випливає із Закону про банкрутство, де законодавець у ст.4 назвав чотири процедури провадження щодо підприємства-боржника, які визначені як процедури банкрутства: -розпорядження майном боржника; -мирова угода; -санація (відновлення платоспроможності) боржника; -ліквідація банкрута. Застосована законодавцем структура побудови, логіка викладення норм Закону, визначення основних понять, що застосовуються в Законі вважаємо не правильним. Онтологія Закону є суперечливою, не має взаємодії як внутрішньої побудови норм так і не має взаємодії із іншими правовими реаліями та інститутами права. В праві кожне вираження повинно мати не тільки чітке значення, а й тільки одне значення.
Застосоване в Законі поняття «банкрутство», означає констатацію факта неможливості відновлення платоспроможності. У фізіологічному сенсі банкрутство - це смерть, це неможливість оживити, привести до життя. За цим визначенням доведення до банкрутства повинно означати доведення підприємства до ліквідації. Це свого роду економічне вбивство. Але вжиті в Законі про банкрутство поняття дають можливість тлумачити його норми так, що доведення до банкрутства, це є доведення підприємства до такого стану, коли відносно нього господарським судом введено одну із процедур банкрутства. Порушивши кримінальну справу, наприклад, після введення судом відносно боржника процедури розпорядження майном, правоохоронці стикаються із реалією, що банкрутства як такого ще немає, воно може бути визначено через півроку-рік-півтора року, або може взагалі не настати, якщо підприємство сплатить заборгованість, або боржник із кредиторами укладуть мирову угоду і справа про банкрутство буде припинена. По своїй правовій суті усі процедури крім процедури ліквідації є не процедурами банкрутства, але є процедурами, в яких здійснюється відновлення платоспроможності. Отже говорити про злочин доведення до банкрутства ще зарано.
Вжиті в Законі про банкрутство поняття протирічать змісту, а зміст не відповідає вжитим поняттям. Вказана роздвоєність спрямовує і веде практику розслідування злочинів у глухий кут. Порушену кримінальну справу треба зупиняти до визнання господарським судом факту банкрутства або припиняти за відсутності банкрутства.
Друга із названих проблем полягає у способах доведення до банкрутства. Проблема полягає у тому, що основним способом доведення до банкрутства за останні три-чотири роки є те, що власник та службові особи боржника спочатку вирішують долю активів боржника, а потім перестають звітувати перед ДПІ та іншими органами, залишають місце державної реєстрації, та, таким чином створюють штучно видимість «відсутності боржника». У такому разі практика господарських судів йде по шляху ліквідації такого суб'єкта за спрощеними процедурами, передбаченими ст.52 Закону про банкрутство, навіть без публікації про це в офіційних виданнях.
Складність для правоохоронців полягає у тому, що в таких «банкрутствах» важко знайти «дії», що привели боржника до стійкої неплатоспроможності та банкрутства, оскільки в цих випадках ніби-то немає дій, але є тільки бездіяльність. На нашу думку, у такій бездіяльності власника та керівника боржника слід шукати та находити дію, яка є причиною банкрутства боржника.
Об'єктивна сторона злочинного доведення до банкрутства
Кримінальний кодекс України,
ст.219. Доведення до банкрутства
Доведення до банкрутства, тобто умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб вчинення власником або службовою особою суб'єкта господарської діяльності дій, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб'єкта господарської діяльності, якщо це завдало великої матеріальної шкоди державі чи кредитору, -
карається штрафом від п'ятисот до восьмисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Об'єктивну сторону злочину доведення до банкрутства, відповідно до авторитетного науково-практичного коментаря Кримінального кодексу України, [1] с.602-603, характеризують: а) дії, що погіршують фінансову спроможність суб'єкта господарської діяльності; б) перший наслідок - стійка фінансова неспроможність цього суб'єкта господарської діяльності; в) другий (похідний від першого) наслідок - велика матеріальна шкода державі чи кредитору; г) причинний зв'язок між діями та наслідками.
Практика дослідження обставин великої кількості справ про банкрутство дає нам змогу зробити висновок, що ознаки об'єктивної сторони, що викладені вище, треба уточнити, а також розширити їх кількість та викласти у такій логічній послідовності, як-от:
а) вчинення певними особами дій, що негативно впливають на фінансову спроможність суб'єкта господарської діяльності;
б) невжиття відповідальними особами дій щодо відновлення платоспроможності цього суб'єкта господарської діяльності;
в) перший наслідок, як результат дій - стійка фінансова неспроможність цього суб'єкта господарської діяльності;
г) другий наслідок, як результат дій - винесення господарським судом постанови про визнання суб'єкта господарської діяльності банкрутом, тобто - визнання неспроможності боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури;
д) третій наслідок, як результат банкрутства - велика матеріальна шкода державі чи кредитору (кредиторам по справі), яка встановлена господарським судом при затвердженні звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу банкрута;
е) причинний зв'язок між діями та наслідками.
Однією із складових об'єктивної сторони злочину є вчинення дій, які приводять до банкрутства.
Для дослідження об'єктивної сторони злочину треба дослідити та відновити об'єктивну картину, історію діяльності підприємства-боржника в період, що передує моменту порушення справи про банкрутство щонайменше за останні три роки; з'ясувати підстави та причини припинення підприємством господарської (підприємницької) діяльності; встановити поведінку та спосіб життя власників та керівників підприємства в період діяльності, після припинення діяльності та в період провадження у справі про банкрутство; витребувати від власників та керівників підприємства документи фінансово-господарської діяльності підприємства за останні три роки до порушення провадження у справі про банкрутство, відомості про майнові та немайнові активи, що обліковувались на балансі підприємства, в тому числі ті що підлягали державній реєстрації (нерухомість, транспорт та ін.) та ті, що не підлягають державній реєстрації (устаткування, меблі, оргтехніка інші цінності); з'ясувати та закріпити докази про те, які конкретні заходи щодо відновлення платоспроможності боржника було вжито власником та керівником боржника та які конкретні обставини завадили відновленню платоспроможності підприємства.
Закон чітко визначає, що саме дії власника та/або службової особи слід досліджувати при розслідуванні цього злочину. Оскільки дії вчиняються саме в період діяльності підприємства, то предметом дослідження й має бути діяльність підприємства. Діяльність підприємства включає в себе безліч окремих цілеспрямованих та вольових рішень і окремих дій його органів управління та інших осіб. Із усієї кількості окремих дій треба виявити саме ті дії, які стали початком неплатоспроможності, які стали причиною неплатежів за борговими зобов'язаннями та сплати податків. Дія - це завжди конкретний акт активної суспільно небезпечної, протиправної поведінки суб'єкта. Вона може бути виражена у формі відмови власника та службових осіб від подальшого здійснення від імені юридичної особи-боржника господарської діяльності, що неминуче приводить до несплати грошових зобов'язань, а в подальшому до банкрутства. Припинення надання звітності до ДПІ, зміна місцезнаходження боржника без державної реєстрації цієї зміни з подальшим припиненням підприємницької діяльності є діями, які штучно створюють підстави для визнання боржника банкрутом - це пряме доведення до банкрутства. Якраз ці та подібні дії й приводять до стійкої фінансової неспроможності боржника та до визнання його банкрутом.
Інформація про діяльність підприємства дасть змогу максимально визначити умови господарювання підприємства під управлінням та керівництвом певних осіб (власника та службових осіб), встановити направленність їх свідомості і волі на досягнення певного економічного результату через створену ними юридичну особу. Важливою обставиною для підтвердження злочинного наміру, умислу в діях цих осіб є їх об'єктивна поведінка, яка мала місце паралельно чи після припинення ними діяльності від імені підприємства-боржника. Вказані особи одночасно можуть бути власниками та керівниками інших суб'єктів господарювання, або можуть створити нове підприємство після припинення діяльності в підприємстві - боржникові. І в одному і в іншому випадку підприємство-боржник становиться покинутим власниками та керівником, а останні здійснюють підприємницьку діяльність від імені іншої, існуючої паралельно або новоствореної юридичної особи.
З тих часів, коли людство винайшло таку форму ведення господарської (підприємницької) діяльності та такого суб'єкта права як юридична особа (підприємство, корпорація, господарське товариство і т.і.), то шахраї дуже швидко навчилися використовувати банкрутство корпорації, що їм підконтрольна замість особистого банкрутства, звільняючись від сплати боргів порядним людям, але вже на повних "законних підставах". [8]
Слід пам'ятати, що законодавець, встановивши для власника і службових осіб боржника кримінально-правову санкцію у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років, ставить на меті через таке покарання завадити таким особам використовувати по-шахрайськи інститут юридичної особи.
Стійка фінансова неспроможність як складова об'єктивної сторони злочину виражається у тому, що підприємство-боржник не сплачує своєї заборгованості перед кредиторами, в тому числі не виконує свої зобов'язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів). Вказана фінансова неспроможність має бути стійкою, тобто, вона має існувати на протязі певного тривалого часу і в результаті привести до банкрутства.
Шлях до банкрутства підприємства у часі є тривалим та інколи може продовжуватися роками. На протязі цього часу підприємство може мати кредиторську заборгованість у різних розмірах. Для кваліфікації злочину, що розглядається основні вихідні дані щодо розміру непогашених грошових вимог та щодо строку невиконання грошового зобов'язання не мають значення. Для кваліфікації злочину має значення сам факт визнання боржника банкрутом та розмір незадоволених вимог, що становить велику матеріальну шкоду. Наша позиція щодо цього грунтується на положеннях Закону про банкрутство. Так, Закон про банкрутство передбачає загальне правило (п.3 ст.6), що справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати (станом на 01.09.2006р. це 112500.00грн.), які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено цим Законом. Інші передбачені законом випадки порушення справи про банкрутство визначені ст.7, ст.50, ст.52 та іншими.
Виключення із вказаного загального правила, наприклад, ті, які передбачені ст.52 Закону про банкрутство визначають, що у разі, якщо керівні органи боржника - юридичної особи відсутні за її місцезнаходженням, або у разі ненадання боржником протягом року до органів державної податкової служби згідно із законодавством податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності, а також за наявності інших ознак, що свідчать про відсутність підприємницької діяльності боржника, заява про порушення справи про банкрутство відсутнього боржника може бути подана кредитором незалежно від розміру його вимог до боржника та строку виконання зобов'язань. Отже, у цьому разі справа про банкрутство порушується не залежно від суми невиконаного грошового зобов'язання, але для кваліфікації злочину вказана сума має у сукупності становити велику матеріальну шкоду для кредиторів. Що стосується строку стійкої неспроможності, то він може бути більше одного року, але не три місяці, як це визначено для загального правила.
Строк неплатоспроможності продовжує тривати від дня порушення провадження у справі до моменту визнання боржника банкрутом. У цей період часу судом щодо боржника вводяться процедура розпорядження майном та призначається розпорядник майна. Щодо деяких боржників вводиться процедура санації на загальних підставах або в порядку, передбаченому ст.53 Закону про банкрутство - санація боржника під керівництвом його керівника. Лише після винесення судом такого процесуального акту як постанова про визнання боржника банкрутом, дане підприємство вважається доведеним до банкрутства, оскільки стійка, довготривала по часу неплатоспроможність привела до банкрутства цього суб'єкта господарювання. При цьому, доведення підприємства до банкрутства є злочинним лише у разі, коли кредиторам завдана велика матеріальна шкода.
Ще раз слід наголосити, що одна із головних рис банкрутства - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів. З точки зору семантики слова "неспроможність", в контексті зазначеного речення, його слід розуміти так: власник боржника, керівник боржника до припинення діяльності підприємства вживали реальних дій та заходів для того, щоби вивести підприємство із стану, в якому йому не достає коштів для виконання своїх грошових зобов'язань перед кредиторами, їх реальні (а не примарні, вигадані) дії були направлені на те щоби змогти, спромогтися сплатити вимоги кредиторів, але не змогли, не спромоглися цього досягнути. Неспроможність - це не вираження поодинокого акту, це ціла низка заходів, це відображення діяльності, що ставить за мету - відновлення платоспроможності підприємства. Інакше кажучи, неспромігся - значить: міг, мав реальну можливість змогти зробити та робив усе можливе і необхідне для відновлення платоспроможності, але не досяг своєї мети з об'єктивних причин, що стали на заваді.
Під неспроможністю, слід розуміти активну позицію керівних органів підприємства (власника, загальних зборів акціонерів, виконавчих органів і т.ін.), які вживають відповідні дії та заходи, що направлені на фінансове оздоровлення, в тому числі й досудову санацію боржника.
Виникає питання, чи передбачено законом обов'язок для власника, керівника та інших осіб підприємства вжити заходів аби спромогтися відновити платоспроможність боржника. Відповідь на це питання однозначне - так!
Так, відповідно до ст.3. Закону про банкуртство, яка називається "Заходи щодо запобігання банкрутству боржника та позасудові процедури", засновники (учасники) боржника - юридичної особи, власник майна, центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання банкрутству підприємства-боржника.
Згідно п.2 ст.3 цього Закону встановлено і перелік заходів, які можуть бути задіяні вказаними особами - власником майна боржника державного чи приватного підприємства, засновниками (учасниками) боржника - юридичної особи: - надана фінансова допомога в розмірі, достатньому для погашення зобов'язань боржника перед кредиторами, у тому числі зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) і відновлення платоспроможності боржника.
Вказані заходи щодо відновлення іменуються у Законі про банкрутство досудовою санацією, яка включає в себе також слідуючі заходи, що здійснюються до початку порушення провадження у справі про банкрутство: -реорганізаційні, -організаційно-господарські, -управлінські, -інвестиційні, -технічні, -фінансово-економічні, -правові.
Вказані заходи не є вичерпними, отже власник та інші особи, вказані в законі зобов'язані вжити будь-яких розумних і достатніх заходів, відповідно до законодавства з метою відновлення платоспроможності підконтрольної їм юридичної особи. При цьому вказані особи, як зазначено в п.2 ст.3 Закону про банкрутство, можуть, тобто мають право, на свій розсуд, обрати конкретні заходи щодо відновлення. Законодавець вказує лише на загальний характер цих заходів, які частіше можуть бути застосовані в комплексі, оскільки є завжди пов'язаними між собою. Ось коли вказані заходи не дали бажаних результатів, тільки тоді можна сказати, що власник та службові особи не спромоглися відновити платоспроможність боржника.
Відносно органів управління та керівника боржника Закон про банкрутство також встановлює певні вимоги до їх поведінки після порушення провадження у справі. Невиконання або порушення цих встановлених законом вимог також слід розцінювати як дії, що приводять до банкрутства боржника.
Небажання власника (засновників разом із керівниками) здійснювати подальшу діяльність від імені юридичної особи, що заборгувала, не говорить про неспроможність юридичної особи. Тут немає неспроможності, оскільки немає активних вольових дій, направлених на те аби спромогтися виконати свої грошові зобов`язання. При відсутності дій вказаних осіб на відновлення платоспроможності їх бездіяльність слід кваліфікувати додатково за іншими статтями КК, наприклад, як шахрайство. Припинення надання звітності до ДПІ в такому випадку, штучне створення власником видимості відсутності власника та керівного органу за місцем державної реєстрації боржника - це пряме доведення до банкрутства. Якраз ці дії і приводять до стійкої фінансової неспроможності боржника та до визнання його банкрутом. Правоохоронним органам, прокурору, слідчому слід чітко усвідомити, що юридична особа, це не людина. Юридичній особі не притаманна воля, дії юридичної особи керуються та спрямовуються тільки відповідними людьми, які через юридичну особу виконують свою особисту волю, досягають своєї особистої мети, в тому числі не тільки отримання прибутку, як то задекларовано в законодавстві, а через юридичну особу, опосередковано, вчиняють крадіжки, здійснюють шахрайство, ухиляються від сплати податків та інше, в залежності від волі його власників та керівників.
Вся поведінка власників, керівників та інших людей в процесі діяльності підприємства є зовнішнім вираженням процесу виробництва. А його значення - досягнення соціально-економічного результату та господарської мети, в тому числі й отримання прибутку та сплати податків. З правової точки зору - цей зовнішній процес є господарською діяльністю. Отже, при розслідуванні злочинів, пов'язаних із неспроможністю боржника слід встановлювати, а чи була взагалі господарська діяльність, як така, чи цей суб'єкт був лише використаний як «відстійник боргів».
Дії по доведенню до банкрутства можуть бути вчинені як до порушення справи про банкрутство так і в період провадження у справі про банкрутство аж до моменту визнання боржника банкрутом. В період провадження у справі про банкрутство для господарюючого суб'єкта вводиться судом певний правовий режим діяльності, який частково обмежує правоздатність та дієздатність його органів управління.
Обмеження стосуються компетенції органів управління юридичної особи і не стосується діяльності юридичної особи як такої, його виробничо-технічнологічних процесів і таке інше. Повноваження і діяльність боржника не обмежуються, навпаки, процеси виробництва потребують покращення, перегляду, реструктуризації, зміни організації і т.і., що має здійснитися під захистом мораторію та з допомогою й за участі розпорядника майна.
Форма вираження можливої правової поведінки для органів управління та керівників у ст.12 та ст.13 Закону законодавцем вжита така:
-обмеження права органів правління боржника приймати певні рішення, перелік яких визначено Законом без згоди розпорядника майна.
-право органів управління боржника приймати певні, визначені в Законі рішення за згодою розпорядника майна. За своїм характером ці обмеження стосуються, усіх статутних органів боржника, які мають відповідні управлінські повноваження (загальні збори, виконавчі органи, керівники);
-право керівника або органу управління боржника укладати певні, визначені в Законі угоди виключно за погодженням з розпорядником майна.
Дії власника та службових осіб боржника після порушення справи про банкрутство, введення мораторію та призначення розпорядника майна є обмеженими законом. Якщо вказані особи в цей період вчиняють дії, які негативно впливають на платоспроможність боржника і ці дії приводять до винесення господарським судом постанови про банкрутство боржника, то такі дії також слід кваліфікувати як доведення до банкрутства.
Інформація щодо таких протиправних дій може міститися в звітах арбітражного керуючого, в рішеннях комітету кредиторів, в рішеннях (ухвалах, постанові господарського суду) та у матеріалах справи про банкрутство.
Щодо дій вказаних осіб, перелік яких визначений кримінальним законом, у період після винесення судом постанови про визнання боржника банкрутом, то їх слід кваліфікувати як незаконні дії у разі банкрутства, відповідно до ст.221 КК. Тобто, після встановленого судом факту банкрутства боржника усі неправомірні дії певних суб'єктів є діями, що вчиняються після банкрутства, тобто є незаконними у разі банкрутства, що настало.
Отже, для визначення об'єктивної сторони злочину слід установити у який спосіб, яким чином, в результаті яких цілеспрямованих дій чи бездіяльності власник чи службова особа боржника сприяли тому, що підприємство опинилося у стані неплатежів та стало банкрутом.
Одним із складових об'єктивної сторони злочину є велика матеріальна шкода державі та кредиторам. У примітці до ст.218 КК законодавець встановив, що матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у п'ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, що станом на 01 вересня 2006р. становить суму, не менше 8500.00грн. Але вказана примітка до КК не працює у зазначеній редакції, оскільки Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» встановлено, що (ст.6.1.1., 22.4, 22.5) посилання на неоподатковуваний мінімум для цілей їх застосування не використовується для норм кримінального законодавства у частині кваліфікації злочинів. Для їх вкаліфікації на 01.09.2006р. діє сума неоподатковуваного мінімуму, що дорівнює 50% мінімальної заробітної плати, що встановлена законом на початку звітного податкового року. На 01.01.2006р. законом встановлена мінімальна заробітна плата у розмірі 350.00грн., виходячи із половини якої слід відраховувати розмір шкоди кредиторам.
Отже, слід зазначити, що справа про банкрутство на даний час може бути порушена при наявності несплаченого боргу в сумі 112500.00грн., а кримінальна відповідальність настає при наявності шкоди кредиторам та державі у разі, якщо вона перевищує 87500.00грн.
Вказаний факт треба розцінювати як намагання законодавця максимально захистити інтереси кредиторів, які виступають у господарських відносинах між собою. З одного боку справа про банкрутство не може бути порушена при наявності заборгованості, яка менше трьохсот мінімальних заробітних плат, що дає змогу боржнику вести господарську діяльність із наявною такою заборгованістю. Кредитор такого боржника має можливість захистити свої майнові інтереси у інші способи, передбачені законом, в тому числі стягнути борг у позовному порядку та через державну виконавчу службу - виконати примусово. А от якщо боржник, маючи заборгованість менше трьохсот мінімальних заробітних плат, припинив свою господарську діяльність та таким чином уникає сплати заборгованості перед кредиторами, то законом передбачено спрощені процедури банкрутства, передбачені ст.52 Закону про банкрутство, про які зазначалось вище.
З іншого боку, справа про банкрутство може бути порушена при наявності кредиторської заборгованості більше трьохсот розмірів мінімальної заробітної плати, але при здійсненні ліквідаційної процедури за рахунок вартості проданого майна банкрута більша частина вимог кредиторів задоволена, а несплаченими, наприклад залишились вимоги на суму в 87000.00грн., що є меншим від встановленої кримінальним законом великої матеріальної шкоди (87500.00грн.). У такому разі хоча боржник і був доведений до банкрутства, але таке доведення не є кримінально-карним, тобто не є злочином.
Отже, власник боржника та його службові особи в період здійснення господарської діяльності від імені свого підприємства мають витримувати баланс активів і пасивів підприємства та з їх урахуванням йти на господарський ризик виважено і розумно.
Важливою обставиною, яка дає змогу стверджувати, що боржник доведений до банкрутства, за яке настає кримінальна відповідальність, являється момент, з якого є можливість встановити розмір матеріальної шкоди кредиторам. На нашу думку, таких моментів може бути щонайменше два. По-перше, якщо у боржника є майнові активи, що підлягають продажу в ліквідаційній процедурі для часткового задоволення вимог кредиторів, то розмір шкоди можливо визначити після затвердження господарським судом звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу банкрута. Ліквідаційний баланс - це документ, підготовлений за результатами здійснення ліквідаційної процедури арбітражним керуючим (ліквідатором), в якому зазначаються пасиви боржника, що залишились не задоволеними за недостатністю майна банкрута. По-друге, якщо у боржника майнові активи відсутні, то розмір шкоди кредиторам можна встановити в період здійснення ліквідаційної процедури до затвердження ліквідаційного балансу.
Щодо моменту з якого злочин вважається закінченим. У науково-практичному коментарі до ст.219 КК [2] зазначено, що злочин вважається закінченим з моменту настання наслідків - великої матеріальної шкоди кредиторам або державі.
На нашу думку, не можна однозначно відповісти на питання про момент закінчення злочину, посилаючись лише на момент настання одного наслідку у вигляді великої матеріальної шкоди. Така думка грунтується на тому, що кримінальна відповідальність за ст.219 КК настає також при наявності факту банкрутства. Одна лише велика матеріальна шкода державі чи кредиторам, яка виникла в результаті господарської діяльності підприємства-боржника без наявності юридичного факту банкрутства не утворює складу злочину - доведення до банкрутства. Визнаний судом факт банкрутства разом із фактом встановленого судом розміру грошових вимог, що не сплачені кредиторам за результатами ліквідаційної процедури є мінімально-достатніми для кваліфікації саме цього злочину.
З другого боку, у разі, коли власником та службовими особами боржника від імені юридичної особи "напрацьовано" боргових зобов'язань перед кредиторами та державою, а юридичну особу вони залишили покинутою без майнових активів, то про велику матеріальну шкоду можна робити висновок раніше, ніж судом затверджується ліквідаційний баланс. Але без визнання судом такого боржника банкрутом не можна говорити про доведення до банкрутства. Отже, слід вважати, що злочин є закінченим з моменту визнання господарським судом юридичної особи-боржника банкрутом та наявності доказів великої матеріальної шкоди кредиторам або державі.
У разі коли боржник є покинутим, то до визнання боржника банкрутом скоріше можна говорити про шахрайство, а дії власника та службових осіб кваліфікувати за ст.190 КК як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Юридична особа у даному випадку використовується власником чи службовою особою як засіб та спосіб доступу до чужого майна та коштів через укладання цивільно-правових угод, але без мети виконання своїх зобов'язань. А от після визнання боржника банкрутом - додатково кваліфікувати дії власника чи службової особи за ст.219 КК.
Отже, коли засновники (учасники) боржника – юридичної особи, власник майна, центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень не виконують свій обов'язок щодо застосування своєчасних заходів для запобігання банкрутству (відновлення платоспроможності) підприємства-боржника, то вони, таким чином, здійснюють дії (бездіяльність), які доводять боржника до банкрутства. Тобто, об'єктивно наслідком нездійснення обов'язків – є стійка неплатоспроможність та банкрутство.
Покинуте власником та керівником підприємство з непогашеними грошовими вимогами, якщо при цьому не вживаються заходи аби спромогтися сплатити борги – це шахрайство, а суб'єкт господарювання є доведеним до банкрутства.
Список використаних джерел.
Ієрусалимов І. Міжнародна поліцейська енциклопедія. К. 2005, том 2, с.441.
2. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар. В.В.Сташис, В.Я.Тацій та інші. Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2003р., с.600-604.
3. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. М.І.Мельник, М.І.Хавронюк. Київ, Атіка, 2005р.
4. Грек Б.М. Фіктивне банкрутство та доведення до банкрутства: кримінально-правовий аспект.//Часопис Київського університету права. 2005/1., с.116-126.
5. Фінансове право України. Підручник під редакцією Л.К.Воронова. К.Прецедент.2006.
6. Юридична енциклопедія. Видавництво “Українська енциклопедія” імені М.П.Бажана. 2002.
7. Кримінальний кодекс України.
8. Иванов Г.П. Банкротство. Стратегия и тактика выживания. Часть 1. Как избежать банкротства. М.1993.
9. Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.
10.Грек Б.М. Банкрутство. Цивільний та кримінально-правовий аспекти: Монографія.- К.: Прецедент, 2006. - 303с., с.77-99.
Вісник прокуратури,
Випуск № 1 та № 8, 2007, стр.. 86-94,стр..99-108
_03_03.png)
