2008 р. Суддя Пригуза П. Д "Логіко-семантичний аналіз проблем відсутнього боржника у судовій практиціУкраїни"

суддя господарського суду Херсонської області.,

 

 

Судова практика щодо відсутнього боржника складається із практики місцевих господарських судів, практики апеляційних господарських судів, практики Вищого господарського суду України, далі ВГСУ, та практики Верховного суду України, далі ВСУ.

Судова практика місцевих і апеляційних господарських судів характеризується в основному однаковим застосуванням положень Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, далі Закон про банкрутство.

Місцеві та апеляційні господарські суди здійснюючи правосуддя у справах про банкрутство за правилами, передбаченими ст.52 Закону про банкрутство виходять із змісту цієї норми, що ознаками банкрутства є: відсутність громадянина- підприємця - боржника або керівних органів боржника - юридичної особи за її місцезнаходженням, або ненадання боржником протягом року до органів державної податкової служби згідно із законодавством податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності, а також наявність інших ознак, що свідчать про відсутність підприємницької діяльності боржника.

Судова практика по справах щодо банкрутства відсутнього боржника грунтується на положеннях Закону про банкрутство і, в основному, складається в даний період з тих правових позицій, які були викладені у Постановах судової палати у господарських справах ВСУ при розгляді конкретних справ, наприклад, від 28.10.03р. по справі №02-2-24/6373, від 10.02.04р. по справі №02-2-24/12673, від 17.02.04р. по справі №02-2-24/12669 [1] та інших, в яких ВСУ висновував, що за правилами статті 52 Закону про банкрутство підстави для подання кредитором заяви про порушення справи про банкрутство відсутнього боржника настають як у випадку наявності будь-якої з ознак, передбачених цією статтею, так і у випадку їх сукупності.

Зазначені правові позиції ВСУ віднайшли своє відображення та були закріплені у Рекомендаціях Президії ВГСУ “Про деякі питання практики застосування Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 04.06.2004р. Так, в п.4.7. Рекомендації вказується, що у вирішенні питання про порушення провадження у справі про банкрутство відсутнього боржника згідно зі статтею 52 Закону про банкрутство, судам слід враховувати, що наявність хоча б однієї з ознак відсутнього боржника, передбачених частиною першою статті 52 Закону про банкрутство, є достатньою для порушення провадження у справі.

Судова практика ВГСУ по справах про банкрутство відсутніх боржників набуває нових рис у зв’язку із змінами у законодавстві України та набранням чинності нових законодавчих актів. Але, на нашу думку, вона є дуже суперечливою не узгоджується як з теорією права так і з законодавством України.

Ця стаття присвячена аналізу положень законодавства і судової практики з метою покращення правосуддя.

Так, постановою ВГСУ від 15.08.2007р. по справі №6/29-07, наприклад, [2] скасовано постанову господарського суду першої та апеляційної інстанції щодо відсутнього боржника з тих мотивів, що ініціюючий кредитор-Державна податкова інспекція (далі ДПІ) не надав суду доказів того, що ним вичерпано всі заходи, передбачені законом, по стягненню заборгованості з підприємства-боржника перед бюджетом та господарським судом не з’ясовано факт наявності чи відсутності в Єдиному державному реєстрі (далі ЄДР) запису про відсутність юридичної особи боржника за її місцезнаходженням, відповідно до вимог Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”.

В постанові ВГСУ від 14.08.2007р. по справі №8/56 [3] серед інших підстав скасування постанови місцевого та апеляційного господарського суду про визнання банкрутом відсутнього боржника вказується, що ініціюючим кредитором-ДПІ не надано доказів фактичного припинення боржником своєї діяльності та доказів неможливості встановити місцезнаходження керівних органів боржника.

Постановою ВГСУ від 25.04.2007р. по справі №5/185-Б-06 [4] скасовано постанову місцевого та апеляційного господарського суду про визнання банкрутом відсутнього боржника. У даній постанові ВГСУ вказує, що ст.52 Закону про банкрутство є спеціальною нормою у законодавстві про банкрутство, яка регламентує спрощений порядок ведення процедури банкрутства щодо окремої групи боржників, зокрема боржників, керівні органи яких відсутні за адресою місцезнаходження юридичної особи. ВГСУ констатував, що відповідно до актів ДПІ від 28.07.2006 та 28.09.2006 (т.1 а.с. 19-20) боржник за своїм місцезнаходженням не знаходиться, його майна не виявлено (т.1 а.с. 25), відповідно до акту ДПІ від 07.11.2006 №49/151 (т.1 а.с. 37) боржник податкову звітність не подає, згідно довідки із Єдиного державного реєстру (т.1 а.с. 49) станом на 31.10.2006 запис про включення відомостей про державну реєстрацію боржника як юридичної особи відсутній. Однак, при наявності зазначених доказів у справі, ВГСУ скасував постанову про визнання боржника банкрутом, мотивуючи своє рішення тим, що судами не дано оцінки належності поданих ініціюючим кредитором доказів та не досліджено вчинення ініціюючим кредитором дій по державній реєстрації відсутності боржника за адресою місцезнаходження в порядку визначеному статтею 19 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”, не було дано оцінки іншим доказам на підтвердження припинення господарської діяльності боржника, а тому суди дійшли передчасного висновку про подальший розгляд справи за спрощеною процедурою шляхом визнання боржника банкрутом в порядку статті 52 Закону про банкрутство.

Зазначена правова позиція закріплена і в деяких рішеннях ВСУ. Так, у постанові судової палати у господарських справах ВСУ від 22.05.2007р. по справі №21/19-06-518 [5] зазначається, що господарський суд першої інстанції ухвалюючи постанову про визнання боржника банкрутом виходив з того, що керівні органи боржника відсутні за юридичною адресою, що було підтверджено актом ДПІ від 12.01.2006р. обстеження місцезнаходження підприємства за юридичною адресою. Проте, з таким висновком погодиться не можна.

За змістом статті 34 Господарського процесуального кодексу України, (ГПК), обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" відомості про відсутність юридичної особи за її місцеперебуванням повинні міститися в ЄДР юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Статтею 18 цього ж Закону, яка визначає статус відомостей ЄДР, передбачено, що якщо відомості, які підлягають внесенню до ЄДР, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. При цьому, якщо відомості, які підлягають внесенню до ЄДР, не були до нього внесені, вони не можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Отже, як зазначає ВСУ, лише факт внесення таких відомостей до реєстру може слугувати доказом відсутності боржника.

Постановою ВГСУ від 23.05.2007р. по справі №6/109-Б-06 [6] скасовано постанову місцевого та апеляційного господарського суду про визнання банкрутом відсутнього боржника. У даній постанові ВГСУ, аналізуючи правові підстави щодо визнання банкрутом відсутнього боржника за ст.52 Закону про банкрутство, констатував: боржник не сплачує податкового боргу з 2003 року; згідно до декларацій з податку на прибуток та ПДВ за 2005-2006 роки господарсько-фінансову діяльність боржник не здійснював; декларації подані з нульовими показниками; валовий дохід боржника дорівнює нулю та у боржника немає найманих працівників.

Проте, ВГСУ скасував постанови нижчих судових інстанцій, вказавши, що із наведених фактів він не вбачає підстав для визнання боржника банкрутом за ст.52 Закону про банкрутство. Мотивами скасування судових рішень ВГСУ вказав, що керівні органи боржника знаходяться за його місцезнаходженням, а керівник боржника здійснює представництво юридичної особи-боржника у інших справах за позовами боржника про стягнення дебіторської заборгованності на користь боржника. ВГСУ вважає, що наявність у інших судах господарських спорів за участю боржника є доказом здійснення боржником підприємницької діяльності, а стягнення боржником дебіторської заборгованості вважає видом підприємницької діяльності. Крім того, ВГСУ вважає, що надання звітності до ДПІ з нульовими показниками на протязі близько двох років є також ознакою здійснення боржником підприємницької діяльності.

Узагальнивши висновки ВСУ та ВГСУ про фактичні обставини по зазначених конкретних справах та за аналогічними рішеннями, можна зробити такі висновки:

1). Не є ознаками банкрутства та не є доказами припинення боржником підприємницької (господарсько-фінансової) діяльності слідуючі фактичні обставини:

- факт несплати боржником податкового боргу на протязі до трьох років;

- факт надання боржником до податкового органу пустих бланків податкової звітності на протязі до двох років (нульові показники у деклараціях боржника);

- нульовий валовий дохід боржника за останні два роки;

- відсутність у боржника найманих працівників (трудового колективу);

- відсутність у боржника майнових активів.

2). Відсутнім боржником у справі про банкрутство слід вважати:

- юридичну особу, відносно якої до ЄДР юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців внесено відомості про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням;

- факт відсутності юридичної особи за адресою державної реєстрації повинен бути підтверджений лише довідкою або витягом з ЄДР;

- лише довідка або витяг із ЄДР, які містять відомості про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням є єдиним належним засобом доказування (доказом) відсутності боржника та підставою для визнання такого боржника банкрутом;

- особа, щодо якої є докази неможливості встановити місцезнаходження керівних органів боржника.

3).Ознаками здійснення юридичною особою-боржником своєї господарської (підприємницької) діяльності є:

- знаходження керівних органів боржника за його місцезнаходженням (адресою державної реєстрації);

- здійснення керівником боржника представництва від імені юридичної особи-боржника;

- наявність у інших судах справ зі спорів за участю юридичної особи-боржника, в тому числі про стягнення дебіторської заборгованності на користь боржника;

- стягнення боржником своєї власної дебіторської заборгованості є видом його підприємницької діяльності;

- надання звітності до ДПІ з нульовими показниками.

Наведені приклади вирішення в судовій практиці справ про банкрутство відсутніх боржників свідчить про проблеми у праворозумінні та правозастосуванні. Основні проблеми, на наш погляд, грунтуються на недостатньому дослідженні та розробці у національній правовій науці чітких теоретичних основ права неспроможності (конкурсного права) на основі яких можна було би вдосконалювати законодавство про неспроможність (банкрутство) та правозастосовчу діяльність суб’єктів цього права і господарських судів. Важливу роль у праворозумінні та правозастосуванні відіграють принципи, на яких грунтується діяльність суду та якими скеровуються дії учасників провадження у справах про банкрутство. Ці основні засади частіше не є писаними правилами у самому Законі про банкрутство, а містяться у інших законах або випливають із суті прав, свобод і обов’язків сторін, предмета судового розгляду, предмета доказування у справі, фактичних обставин справи та інших.

На нашу думку діяльність суду щодо дослідження обставин справи про банкрутство можна порівняти із науковим пізнанням, оскільки така діяльність по збору фактичних даних (доказів) відносно боржника, їх узагальнення, описування, систематизація, фіксація - це характерні ознаки емпіричного пізнання. Основним елементом емпіричного пізнання є факт (від лат. Factum – зроблене, таке, що відбулось, настало). Як і в науковому пізнанні так і у судовій діяльності факти складають головний зміст отриманого знання про об’єкт дослідження. Якщо факти правильно встановлені – вони безспірні та загальнообов’язкові. При дослідженні не можна “висмикувати” окремі факти, а необхідно намагатися осягнути по можливості усі факти. В той же час, не слід вишукувати безкінечну кількість фактів, а зібравши визначену кількість фактів їх необхідно включити у якусь концептуальну систему, щоб надати їм смислу та значення. Суд не досліджує усі факти, які існують щодо боржника, а керуючись відповідними ідеями, цілями і завданнями, що визначені правом та законом – досліджує ті факти, які мають значення для справи. Будь-який факт є детермінованим (викликаним) реальною дійсністю, практикою та, так чи інакше, вміщує у собі певні теоретичні уявлення. Тобто, необхідно розрізняти факти об’єктивної дійсності як її окремі, специфічні прояви, та факти знання як відображення цих проявів у свідомості людини (дослідника, судді). Таким чином, емпіричний досвід ніколи - ні в науці ні в судовій діяльності - не буває сліпим: він планується, конструюється теорією, правом, законом, а факти – завжди є теоретично навантаженими. Отже, вихідний пункт з якого починається дослідження – це строго кажучи, не самі по собі предмети, голі факти (навіть у їх сукупності), а теоретично і законодавчо визначені схеми, “концептуальні каркаси дійсності”. Вони складаються із абстрактних об’єктів (ідеальних конструктів) різного роду – постулати, принципи, категорії, поняття, визначення, концептуальні моделі і т.п. Фактами об’єктивної дійсності, які встановлені місцевими судами і підтверджені касаційною інстанцією у наведених рішеннях ВГСУ є слідуючі:

- несплата боржником податкового боргу на протязі більше року;

- надання боржником до податкового органу пустих бланків податкової звітності на протязі більше року (нульові показники у деклараціях боржника);

- нульовий валовий дохід боржника за останні два роки;

- відсутність у боржника найманих працівників (трудового колективу);

- відсутність у боржника майнових активів;

- знаходження керівних органів боржника за його місцезнаходженням (адресою державної реєстрації);

- здійснення керівником боржника представництва від імені юридичної особи-боржника;

- наявність у інших судах справ зі спорів за участю юридичної особи-боржника, в тому числі про стягнення дебіторської заборгованності на користь боржника.

Зазначені факти дійсності суд має оцінювати в рамках справи про банкрутство боржника, застосовуючи положення ст.52 Закону про банкрутство. Для визначення судом достатності зібраних фактичних даних про боржника та прийняття відповідного рішення, якого вимагає ініціюючий кредитор, суд повинен виходити із знання вцілому положень Закону про банкрутство, з відомого йому (суду) “концептуального каркасу дійсності”, який закладений законодавцем у нормі ст.52 Закону про банкрутство та із знання теоретичних основ права взагалі і, безпосередньо, права неспроможності (конкурсного права).

Але практика застосування даної норми вказує на проблеми її сприйняття та складність її розуміння за допомогою логіко-синтаксичного аналізу (буквального змісту і логіки вираження). Так, норма ст.52 встановлює, що у разі, якщо керівні органи боржника - юридичної особи відсутні за її місцезнаходженням, або у разі ненадання боржником протягом року до органів державної податкової служби згідно із законодавством податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності, а також за наявності інших ознак, що свідчать про відсутність підприємницької діяльності боржника, заява про порушення справи про банкрутство відсутнього боржника може бути подана кредитором незалежно від розміру його вимог до боржника та строку виконання зобов'язань.

На нашу думку для розкриття тієї моделі боржника, яка закладена у ст.52 Закону про банкрутство слід відійти від “дзеркального” відображення змісту правової норми та скористатися додатково іншими методиками, якими володіє аналітична філософія, наприклад – логіко-семантичною.

Аналітична філософія грунтується на традиціях дослідження основоположень знання як у його чуттєвій, так і в раціональній формі. Поле досліджень аналітичної філософії (логіка, епістемологія) поступово розширювалося, охоплюючи різноманітні форми людського досвіду (етику, естетику, право й ін.). Процедури мовного уточнення й прояснення філософських понять, суджень, проблем називається «логічним аналізом». Філософів «аналітичної» хвилі поєднує не стільки тематика чи тип філософських концепцій, скільки загальні завдання: дослідження мови з метою виявлення структури думки, досягнення «прозорого» співвіднесення мови й реальності, чіткого розмежування значущих і пустих виразів, осмислених і безглуздих сентенцій та ін. Усередині аналітичної філософії розрізняють два напрямки: філософію логічного аналізу й філософію лінгвістичного аналізу (чи лінгвістичну філософію). Філософія укорінена в реальному розумінні, у життєвих ситуаціях, у механізмах природної мови й різноманітному позанауковому досвіді людей. Мові, якою виражаються певні судження людей слід приділяти надзвичайну увагу, оскільки вона (мова) породжує дезорієнтуючий вплив на людське мислення. [7]

Щоб осягнути той абстрактний об’єкт (ідеальний конструкт), який вміщує у собі п.1 ст.52 Закону про банкрутство щодо, наприклад, юридичної особи, слід виходити не тільки із буквального змісту самої норми закону (суб’єктивний зміст), але і з місця цієї норми в системі інших норм. Оцінка істинності окремого висловлювання залежить і має смисл лише до взаємозв’язку висловлювань “всередині” певної системи висловлювань (“мовного каркасу”). Таким “мовним каркасом” має слугувати система знань про неспроможність (теорія) та текст Закону про банкрутство, які мають один загальний грунт, знаходяться на загальному правовому полі України.

Ідея семантики, як стадія неопозитивізму у філософії, грунтується на загальній теорії знаків, так званої семіотики, що складається з трьох розділів: синтактики (розглядає відношення одних знаків до інших), прагматики (вивчає тлумачення знаків людьми і їх значення для діяльності) і, нарешті, семантики, яка розглядає відношення знаків до об'єктів і способи їх позначення. З позицій синтактики, яка вивчає правила утворення слів і речень та структуру речення і співвідношення слів у реченні, п.1 ст.52 Закону про банкрутство є складнопідрядним реченням, яке складається з одного головного речення та трьох підрядних (умовних) речень. Розберемо його в порядку, в якому його виклав законодавець. «У разі, якщо керівні органи боржника -юридичної особи відсутні за її місцезнаходженням…» - це перше підрядне речення (умовне речення). «…або у разі ненадання боржником протягом року до органів державної податкової служби згідно із законодавством податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності…» це друге підрядне речення (умовне речення). «…а також за наявності інших ознак, що свідчать про відсутність підприємницької діяльності боржника…» - це третє підрядне речення (умовне речення), яке пов'язане із двома поередніми умовними реченнями.

Головним реченням є твердження про те, що - «…заява про порушення справи про банкрутство відсутнього боржника може бути подана кредитором незалежно від розміру його вимог до боржника та строку виконання зобов'язань.»

Отже, кредитор набуває процесуального права та може здійснити дії, які зазначені у головному реченні при наявності (настанні) хоча б однієї із умов, передбачених у підрядних реченнях (умовному реченні).

Сполучення «або», «а також» є по суті диз'юнкціями, які об’єднують складне висловлювання за допомогою логічного сполучника. Тобто всі три підрядні речення є альтернативними умовами за настанням яких може здійснюватися передбачене у головному реченні.

Якщо спробувати з цих позицій упорядкувати черговість речень за їх значенням у п.1 ст.52 Закону про банкруство, то воно може мати такий вигляд:

“Заява про порушення справи про банкрутство відсутнього боржника може бути подана кредитором незалежно від розміру його вимог до боржника та строку виконання зобов'язань у разі, якщо: громадянин-підприємець - боржник або керівні органи боржника - юридичної особи відсутні за її місцезнаходженням; або у разі ненадання боржником протягом року до органів державної податкової служби згідно із законодавством податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності; а також за наявності інших ознак, що свідчать про відсутність підприємницької діяльності боржника”.

Спілкування в галузі правових відносин призначено слугувати здійсненню основних функцій права як регулятора певних відносин.

З точки зору юриспруденції головне речення у нормі права є правилом поведінки (диспозицією) – нормою, яка визначає права та обов’язки адресатів (суб’єктів) норми права. Другорядні речення є елементами внутрішньої структури норми права, що містять умови (гіпотезу), за яких настає дія правил поведінки. Гіпотеза є припущенням. Гіпотеза окреслює межі дії диспозиції. [8]

У п.1 ст.52 Закону про банкрутство за ступенем визначенності твердження (гіпотеза) типу 1)”якщо громадянин-підприємець - боржник або керівні органи боржника - юридичної особи відсутні за її місцезнаходженням; 2)або у разі ненадання боржником протягом року до органів державної податкової служби згідно із законодавством податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності” є визначеними, оскільки вичерпно окреслюють умови за яких норма права вступає у дію. Твердження “а також за наявності інших ознак, що свідчать про відсутність підприємницької діяльності боржника” – є відносно визначеним припущенням, оскільки обумовлює дію норми права певним колом “інших” формальних умов.

Розглянемо зміст п.1 ст.52 Закону про банкрутство з позицій семантики. Семантика (від грец. «семантікос» - позначаючий) розкриває значення або смисл (сенс), що їх мають знаки, які є іменем якогось предмету - вони називають або позначають цей предмет або клас предметів. Знаходження предметного значення (денотату) для якогось імені дає істотну інформацію про ім'я, але не вичерпує всієї пов'язаної з ним семантичної проблематики. Денотат вказує обсяг позначуваного ним поняття, але не пояснює його змісту.

Ім'я має певний смисл (сенс), що характеризується набором певних ознак, але розуміння цього смислу (сенсу) не тільки не передбачає знання, але навіть й існування денотату даного імені. Ім'я називає (позначає) свій денотат і тим виражає певний смисл (сенс) про який говорять, що він визначає денотат, є його концептом. Один і той же денотат може визначатися кількома концептами - водночас однаковий смисл (сенс) можуть мати різні імена (вони є синоніми). Відношення синонімів є відношенням еквівалентів.

Ім’я суб’єкта, про який йдеться у ст.52 – є боржник. Цим іменем (“боржник”), у нормі яка досліджується, позначається громадянин-підприємець і, так само, юридична особа. Поняття «боржника» розкривається в ст.1 Закону про банкрутство. Боржник - суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами. Тобто, боржник – це підприємець! Відповідно до ГК банкрутом може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності (п.3 ст.209 ГК).

Боржник характеризується набором певних фактичних ознак, насамперед тим, що він є підприємцем (повинен бути ним за визначенням), тобто, на час розгляду справи в суді він (боржник) повинен здійснювати господарську діяльність. Господарську діяльність треба розуміти і розкривати з господарсько-правових позицій (ст.3 ГК України) як діяльність, що спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. При дослідженні питання про здійснення юридичною особою-боржником господарської діяльності слід враховувати, що в процесі діяльності між учасниками ринку (боржником та іншими юридичними і фізичними особами) складаються певні господарсько-виробничі правовідносини, а здійснення боржником господарської діяльності обов’язково пов’язане із вирішенням організаційно-господарських та внутрішньогосподарських питань, в яких задіяні люди (керівники, працівники, поставщики, споживачі, контрагенти-замовники робіт і послуг і т.і.). Підприємництвом є господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку. Звідси, випливає висновок, якщо юридична особа не пов’язана правовідносинами із іншими господарюючими суб’єктами господарсько-виробничими зв’язками і всередині юридичної особи немає правовідносин, що свідчать про наявність господарсько-виробничих, організаційно-господарських та внутрішньо-господарських відносин і, при цьому є докази того, що боржник у певний період не отримує будь-яких економічних і соціальних результатів, в тому числі не отримує прибутку – така юридична особа не є підприємцем (перестала бути підприємцем, залишаючись при цьому боржником). За правилами логічної семантики відповідне твердження має відповідати реальному стану речей. Логічно, що коли юридична особа-боржник перестала здійснювати господарську діяльність, то вона – не підприємець. Такий боржник набуває ознак, які роблять його особливим боржником, внутрішня природа якого не відповідає поняттю «боржника» у тому розумінні, яке викладене у ст.1 Закону про банкрутство. Така юридична особа є боржником – але не суб'єктом підприємницької діяльності.

Важливим в семантиці є питання про розрізнення значення і смислу (сенсу) - в широкому плані. Значення те саме, що й смисл, але вони розрізняються. Значення мовного виразу є предмет або клас предметів, які позначаються (називаються) цим виразом. Боржники – це предметне, екстенсійне значення, денотат певного імені, що ним позначається (називається) предмет або клас предметів. Що ж до смислу (сенсу) виразу, то він виражає смислове – інтенсійне (внутрішнє) - значення, тобто такий мислимий зміст, у якому відбувається віднесення до того чи іншого предмету. Так у виразах «боржник» і «відсутній боржник» значення (екстенсійне) однакове – це фізична або юридична особа яка неспроможна виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, а от смисл (сенс) - інтенсійне значення - різні. Перший здійснює господарську діяльність, а у другого – господарська діяльність припинена, не здійснюється – відсутня.

Будь-яке висловлювання, взяте саме по собі, не має певного смислу (сенсу): ми не можемо сказати нічого певного про “відсутнього боржника”, наприклад, якщо розглядати його смисл у Законі України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", тобто окремо від решти положень, тверджень, що становлять систему («мовний каркас») вчення про неспроможність і Закону про банкрутство. Висловлювання набуває смислу лише будучи зіставленим з «мовним каркасом» Закону про банкрутство (тут воно істинне). Це твердження може бути зіставлене і з «мовним каркасом” Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" - тільки тут воно є помилковим. Отже, сенс висловлювань визначається не його суб'єктивним змістом. Питання про «реальність» (істинність чи хибність) будь-якого висловлювання є, з цієї точки зору, суто внутрішнім, тобто має смисл лише по відношенню до взаємозв'язку висловлювань «всередині» певної системи («мовного каркасу»).

Так, у “мовному каркасі” неспроможності відсутній боржник – це фізична особа або юридична особа, що зареєстрована як підприємець, але яка фактично не була підприємцем у дійсному розумінні цього поняття, або перестала бути підприємцем, тобто перестала здійснювати майнову діяльність вартісного характеру та отримувати результати такої діяльності, що мають цінову визначеність (результати майнової діяльності є джерелом задоволення вимог кредиторів).

Показовим прикладом, коли особа-боржник фактично не була підприємцем є наступний. Юридична особа, що є власником товару (кредитор) за договором купівлі-продажу передає покупцю фізичній чи юридичній особі (боржнику) товар з відстрочкою та розстрочкою платежу. З цього моменту зв’язок кредитора з боржником втрачається, перший платіж не надходить. При спробі кредитора встановити зв’язок з боржником та удосконалитися, що зобов’язання боржником будуть виконані, кредитор встановлює, що за адресою, яка вказана представниками боржника у договорі купівлі-продажу та в наявних у кредитора статутних і реєстраційних документах боржника відсутні особи, що входять до складу керівних органів боржника.

Зазначені обставини, відповідають “концептуальному каркасу дійсності”, який закладений законодавцем у нормі ст.52 Закону про банкрутство: керівні органи боржника - юридичної особи відсутні за адресою її місця державної реєстрації, отже при наявності відповідних (належних і допустимих) доказів заява про порушення справи про банкрутство такого боржника може бути подана кредитором незалежно від розміру його вимог до боржника та строку виконання зобов'язань.

Так само, зазначеному “концептуальному каркасу дійсності” відповідають обставини, коли боржник не надає протягом року до органів державної податкової служби згідно із законодавством податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності. Ця обставина є самостійною підставою для заяви про порушення справи про банкрутство такого боржника. Якщо юридична особа-боржник подає до податкового органу декларації з нульовими показниками (прочерками) у відповідних розділах, у яких повинні відображатися результати господарської (підприємницької) діяльності, це свідчить про припинення підприємницької діяльності. В той же час, неподання декларацій, або подання “нульових” бланків декларацій є безумовним підтвердженням фактів, які вказують на відсутність господарської, в тому числі підприємницької діяльності боржника. Вказані бланки звітності є і належними і допустимими доказами про господарську діяльність боржника. Отже, заява про порушення справи про банкрутство такого боржника може бути подана кредитором незалежно від розміру його вимог до боржника та строку виконання зобов'язань.

Розглянемо питання співвідношення поняття “відсутній боржник” з положеннями “мовного каркасу” Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Одразу слід зазначити, що вказаний Закон не містить у собі поняття “боржник”, оскільки його “мовний каркас” базується на інших твердженнях. В той же час, ми знаходимо в його конструкції слова “відсутність”, “відсутньою”, “відсутності” які мають свій відповідний сенс (смисл) всередині цього Закону. Так, наприклад, Закон містить твердження про: відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації (ст.4) та внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі (п.6 ст.19); про визнання безвісно відсутньою фізичної особи – підприємця, про що вносяться дані до Єдиного державного реєстру (п.4 ст.17); про розміщення в Єдиному державному реєстрі відомостей про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням та про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу (п.5 ст.17). Отже, Закон оперує такими поняттями, як безвісно відсутнья фізична особа-підприємець, відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням та відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу. При цьому очевидно, що поняття “боржник” не може і не повинно застосовуватись при встановленні та внесенні до ЄДР зазначених відомостей. У “мовному каркасі” Закону можна стверджувати лише про “відсутнього підприємця” – фізичної або юридичної особи, не залежно від того є він боржником чи не є боржником.

Дослідимо твердження про те, що лише факт внесення зазначених відомостей до реєстру може слугувати доказом відсутності боржника та лише довідка або витяг із ЄДР є єдиним належним засобом доказування (доказом) відсутності боржника та підставою для визнання такого боржника банкрутом.

Відповідно до п.7 ст.19 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" юридична особа зобов'язана не пізніше тринадцяти місяців з дня подачі (надіслання рекомендованим листом) останньої реєстраційної картки, що містить відомості про юридичну особу, подати (надіслати рекомендованим листом) державному реєстратору реєстраційну картку встановленого зразка про підтвердження відомостей про юридичну особу.

Відомості про відсутність підприємця за місцем його державної реєстрації збираються та оцінюються в адміністративному порядку державним реєстратором, після чого вони вносяться до державного реєстру - про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням або про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу. Джерела інформації, яка надходить до державного реєстратора щодо відомостей про юридичну особу визначена п.8 ст.19 цього Закону: 1)одержання від органу державної податкової служби повідомлення про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням; 2)повернення до державного реєстратора рекомендованого листа з відміткою відділення зв'язку про відсутність юридичної особи за вказа-ною адресою; 3)неподання юридичною особою протягом місяця з дати направлення їй відповідного повідомлення реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу.

Отже, як видно із розглянутих положень Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", державний реєстратор на підставі повідомленя державної податкової служби та відмітки відділення зв'язку на рекомендованому листі про відсутність юридичної особи за вказаною адресою вносить до державного реєстру запис про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням. У разі, коли юридична особа протягом місяця з дати направлення їй повідомлення не подає державному реєстратору реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу, то державний реєстратор вносить до державного реєстру запис про відсутність підтвердження відомостей про юриди-чну особу.

Статус відомостей Єдиного державного реєстру визначений статтею 18 цього ж Закону, яка передбачає, що відомості, які були внесені до реєстру вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

В контексті «мовного каркасу» та предмету правового регулювання цього Закону зазначені відомості про юридичну особу слід розуміти як 1)відсутність підприємця-юридичної особи за його місцезнаходженням та, відповідно, 2)відсутність підтвердження відомостей про підприємця-юридичну особу. Якщо у першому випадку в ЄДР прямо вказується на відсутність підприємця-юридичної особи за адресою його місцезнаходження, то в іншому – вказується на відсутність підтвердження відомостей про підприємця-юридичну особу, що дає право третій особі та кредитору припустити, що даний підприємець-юридична особа відсутня за адресою її реєстрації. На нашу думку, виходячи із порядку збору, джерел надходження та суб'єкта оцінки відомостей, що вносяться до ЄДР, між вказаними двома записами до ЄДР можна поставити знак рівності. Тобто, у справі про банкрутство зазначені відомості можуть підтвердити факт відсутності підприємця-юридичної особи-боржника за його місцезнаходженням. При цьому, для порушення справи про банкрутство такого боржника, безумовно, достатньо відповідного витягу (довідки) із ЄДР та доказів наявності у відсутнього підприємця грошового зобов'язання перед кредитором.

В той же час, слід зазначити, що вказані відомості вносяться до ЄДР в установленому законом порядку та строки, які можуть перевищувати тринадцять місяців. Тут виникає грунт для антагонізму (колізії) між твердженнями (положеннями) Закону про банкрутство і Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Виникає цей антагонізм з того, що п.1 ст.52 Закону про банкрутство встановлено імперативне правило щодо якого, при наявності умов, заява про порушення справи про банкрутство відсутнього боржника може бути подана кредитором незалежно від настання строку виконання зобов'язань боржником, тобто, - негайно.

Якщо наполягати на тому, що відомості з ЄДР є єдиним належним засобом доказування (доказом) відсутності боржника та єдиною підставою для визнання такого боржника банкрутом, то, за логікою такого твердження, виникають деякі суперечності (проблемні питання), наприклад такі:

- із вказаного твердження випливає умова, що кредитор, перед тим, як звернутися до суду із заявою про банкрутство відсутнього боржника, повинен отримати відомості із ЄДР про відсутність підприємця-боржника;

- із вказаного твердження слідує, що у разі, коли в ЄДР немає відомостей про відсутність підприємця за адресою його реєстрації, то кредитор, очевидно, повинен ініціювати внесення до ЄДР таких відомостей з метою їх наступного отримання;

- із вказаного твердження випливає, що господарський суд не має повноважень на визнання боржника банкрутом, на підставі досліджених судом доказів, наприклад: актів ДПІ про відсутність керівних органів за місцезнаходженням юридичної особи; повідомлень органів зв’язку про відсутність особи за відповідною адресою; інших фактичних даних, які вказують на відсутність підприємця-боржника та його керівних органів, оскільки, ніби-то, такі відомості уповноважений оцінити лише державний реєстратор.

Оцінка зазначеної позиції на грунті принципів верховенства права, законності, теорії доказування та повноважень суду при розгляді справи вказує, що твердження про довідку із ЄДР як єдиний належний доказ у справі про банкрутство є не істинним.

По-перше, не можна обмежувати Конституційне право особи кредитора на звернення до суду.

По-друге, жодний законодавчий акт України не встановлює, що кредитор повинен у досудовому порядку звернутися до інших органів (осіб) для підтвердження певних фактів та виконати певні дії щодо реєстрації таких фактів.

По-третє, відповідно до ст.ст.32-43 ГПК України доказами у справі, що розглядається господарським судом, є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Ці дані встановлюються, в тому числі письмовими доказами. Відомості із ЄДР є одним із письмових доказів – є документом, який містить дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. У справі про банкрутство, з точки зору правила належності доказів, відомості із ЄДР, разом із іншими доказами, що вказують на відсутність керівних органів за адресою реєстрації та/або вказують на відсутність господарської діяльності та ін. – є належними, оскільки підтверджують чи спростовують твердження заявника про припинення боржником підприємницької діяльності чи порушення вимог законодавства щодо місцезнаходження керівного органу.

Положеннями ГПК встановлено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Це правило допустимості доказів. Допустимість доказів означає, що сторони у справі і суд обмежені нормами права при виборі засобів доказування. Правило допустимості доказів на відміну від правила належності застосовується тільки в тих випадках, коли законодавством (нормами матеріального права) встановлені певні вимоги щодо оформлення правовідносин або тих чи інших дій та недопустимість, або пряма заборона посилатися на інші докази (показання свідків). Наприклад: -факт державної реєстрації юридичної особи або фізичної особи – підприємця посвідчується лише свідоцтвом про державну реєстрацію, виданим державним реєстратором; -у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ст.220 ЦК); -укладення договору перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею відповідно квитка та багажної квитанції, форми яких встановлюються відповідно до транспортних кодексів (статутів) (ст.910 ЦК); -наявність договору зберігання може бути підтверджене лише його письмовою формою, або розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем, або видачею номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання (ст.937 ЦК).

При цьому слід мати на увазі, що коли одна сторона повністю або частково виконала угоду, яка потребує нотаріального засвідчення, а друга ухиляється від такого оформлення, суд має право на вимогу сторони, яка виконала угоду, визнати її дійсною.

Факт, який підтверджується документом із ЄДР не є преюдиціальним, оскільки він встановлюється не господарським чи іншим судом при розгляді справи і не іншим органом, який вирішує господарські спори.

Відповідно до ст.18 Закону відомості ЄДР вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до ЄДР, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними. Якщо відомості, які підлягають внесенню до ЄДР, не були до нього внесені, вони не можуть бути використані в спорі з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості.

Аналіз змісту наведеної норми вказує, що законодавець встановив правову презумпцію. Правові презумпції – це специфічні норми права, які передбачають відповідні факти і правила поведінки, що базуються на більшій ступені достовірності і досвіді, перевіреному фактами. [9] У праві розрізняють заперечні і незаперечні презумпції. Заперечні презумпції – це припущення про існування факту доти, доки не буде встановлено (доведено) іншого. Тобто, такі факти є заперечуваними і можуть бути спростовані зацікавленими особами. Незаперечні презумпції – це припущення про існування факту, навіть якщо можливо встановити (довести) інше (наприклад презумпція про часткову або неповну дієздатність особи до досягнення нею певного віку, визначеного в законодавстві (ст.31, 32 ЦК України)). [10]

Як зазначено у п.18.1.3 Роз’яснень ВГСУ від 12.09.96р. №02-5/334 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств” доказами зміни місцезнаходження згідно з частиною першою статті 33 ГПК України можуть бути відповідні акти, складені працівниками органів, що здійснюють контроль за діяльністю цих суб'єктів, довідки органів управління житлово-комунальним господарством або орендодавців за договором оренди державного майна про фактичну відсутність суб'єкта підприємницької діяльності за його місцезнаходженням тощо.

Правила допустимості судових доказів, які застосовуються для встановлення окремих обставин справи, використання певних засобів доказування не звільняють суд від обов'язку оцінювати достовірність таких доказів з урахуванням усієї сукупності зібраних у справі доказів. Так, наприклад, в пункті 3 Роз'яснень ВГСУ від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» зазначено, що «господарським судам слід виходити з того, що реєстрація у Міністерстві юстиції України чи у його відповідних органах не є незаперечним доказом відповідності даного акта чинному законодавству України.

Виходячи із предмету доказування, який визначений п.1 ст.52 Закону про банкрутство суд повинен оцінити достовірність доказів, які подані ініціюючим кредитором. Так, якщо кредитором складено акт про відсутність за місцем державної реєстрації керівних органів боржника, в якому зазначено загальне твердження, що “керівні органи відсутні”, суд повинен зобов’язати заявника надати відомості про фізичних осіб, які входять до керівних органів боржника, про відсутність яких стверджує кредитор. Такими відомостями являються дані, що містяться безпосередньо в установчих документах боржника. Але достовірними відомостями про особу, яка здійснює представництво юридичної особи за їх статусом, визначеним законом - є лише відомості із ЄДР. Тобто, факт відсутності керівних органів підтверджує не лише інформація із ЄДР про відсутність юридичної особи за адресою чи про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу, але насамперед, - інформація про фізичну особу-керівника. Це твердження грунтується на гіпотезі ч.1 ст.52 про відсутність керівних органів, яка підлягає перевірці. А до керівних органів безумовно входять конкретні фізичні особи. Витяг чи довідка із ЄДР в даному випадку є допустимим доказом, який застосовується для встановлення обставин справи у сукупності із іншими доказами (акти контролюючих органів про відсутність керівних органів та інші).

ГПК встановлює в ст.43 основні принципи, за якими діє суд при розгляді конкретної справи. За положеннями цієї норми господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. При цьому ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Навіть визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обгрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Резюмуючи викладене, можна сформулювати слідуючі висновки:

1. При розгляді справи про банкрутство господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин економічної (господарської, в тому числі підприємницької) діяльності боржника в їх сукупності.

2. Господарський суд, оцінивши надані ініціюючим кредитором докази відсутності за місцезнаходженням юридичної особи-боржника осіб, що входять до складу його керівних органів (відомості із ЄДР про осіб які обрані (призначені) до органу управління юридичної особи, уповноважені представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори; акти, складені працівниками органів, що здійснюють контроль за діяльністю цих суб'єктів; дані органів зв’язку про неможливість вручення кореспонденції; довідки органів управління житлово-комунальним господарством або орендодавців за договором оренди про фактичну відсутність суб'єкта підприємницької діяльності та його керівників за його місцезнаходженням) може прийняти рішення про визнання боржника банкрутом.

3. При розгляді справи про банкрутство факт відсутності в ЄДР відомостей про відсутність підприємця юридичної особи-боржника за місцезнаходженням не є перешкодою для встановлення такого факту у судовому порядку.

4. Наявність в ЄДР відомостей про відсутність підтвердження відомостей про підприємця-юридичну особу є твердженням про відсутність боржника за місцезнаходженням та, одночасно, - припущенням про припинення підприємницької діяльності боржника. Відомості є достовірними, якщо іх не спростовано в судовому порядку, в тому числі при розгляді справи про банкрутство.

Наявність керівних органів юридичної особи-боржника при припиненні підприємницької діяльності. Аналіз змісту та смислу п.1 ст.52 Закону про банкрутство приводить до висновку, що факт припинення юридичною особою-боржником господарської діяльності є самостійною підставою для визнання боржника банкрутом. При встановленні судом такої ознаки як припинення підприємницької діяльності заява кредитора про визнання боржника банкрутом підлягає безумовному задоволенню. Усі інші фактичні дані не мають юридичного значення для прийняття рішення про визнання такого боржника банкрутом.

До таких висновків, також, приводить і аналіз фактичного фінансово-економічного стану боржника по великій кількості розглянутих справ про банкрутство відсутніх боржників. До такого ж висновку можна дійти і виходячи із тих фактичних обставин, які встановлені судами у наведених вище рішеннях ВГСУ:

- несплата боржником податкового боргу на протязі більше року;

- надання боржником до податкового органу пустих бланків податкової звітності на протязі більше року (нульові показники у деклараціях боржника);

- нульовий валовий дохід боржника за останні два роки;

- відсутність у боржника найманих працівників (трудового колективу);

- відсутність у боржника майнових активів;

- знаходження керівних органів боржника за його місцезнаходженням (адресою державної реєстрації);

- здійснення керівником боржника представництва від імені юридичної особи-боржника;

- наявність у інших судах справ зі спорів за участю юридичної особи-боржника, в тому числі про стягнення дебіторської заборгованності на користь боржника. Для аналізу встановлених судами та ВГСУ в наведених справах фактів їх можна розбити на три категорії, які випливають із змісту норми, що нами досліджується:

1) Докази відсутності керівних органів – не встановлені. Навпаки, керівник боржника знаходиться за адресою боржника, здійснює представництво від імені юридичної особи-боржника;

2) Докази ненадання звітності до податкових органів – відсутні. Боржником до податкового органу надаються пусті бланки податкової звітності на протязі більше року (нульові показники у деклараціях боржника);

3) Докази припинення підприємницької діяльності – такими доказами є усі документи, що підтверджують:

- несплату боржником податкового боргу на протязі більше року;

- надання боржником до податкового органу пустих бланків податкової звітності на протязі більше року (нульові показники у деклараціях боржника);

- нульовий валовий дохід боржника за останні два роки;

- відсутність у боржника найманих працівників (трудового колективу);

- відсутність у боржника майнових активів.

На нашу думку фактичні дані, що віднесені нами до третьої категорії доказів є достатніми для визнання такого боржника банкрутом, оскільки боржник припинив свою господарську діяльність. Це твердження випливає із основ вчення про неспроможність. Наприклад, як зазначав Г.Шершенєвич, неспроможністю є відомий стан майна, а юридичні особи володіють особливим майном, та в своїй діяльності можуть проявити, як і фізичні особи, неоплатність або платіжну неспособність. Конкурсна маса при оголошенні неспроможності торгового дому складається із майна товариства. [11] Це твердження грунтується на суті поняття юридичної особи як суб’єкта підприємницької діяльності та мети провадження у справі про банкрутство.

Висновки:

1. Знаходження керівних органів боржника за адресою місця державної реєстрації юридичної особи-боржника при фактичному припиненні боржником підприємницької діяльності не є перешкодою для визнання такого боржника банкрутом за правилами ст.52 Закону про банкрутство.

2. Перебування керівних органів боржника за адресою місця державної реєстрації юридичної особи-боржника при наданні ними звітності до податкового органу, що свідчить про припинення боржником підприємницької діяльності - не є перешкодою для визнання такого боржника банкрутом за правилами ст.52 Закону про банкрутство.

Правовий прагматизм і відсутній боржник. Основні ідеї прагматизму були сформульовані у аналітичній філософії. Вони формулюють принципово нове розуміння пізнавального процесу. Йдеться про відмову розглядати пізнання стосовно «зовнішньої» (об'єктивної) реальності і перенесення уваги на внутрішню його специфіку. Відповідно пізнання тлумачиться як процес досягнення вірувань (істинного знання, істинного уявлення), призначення яких - спрямовувати наші дії. Вірування спричиняє звичну поведінку, доки не виникає якесь «утруднення», що породжує «сумнів» і зумовлює неспокій, який ми всіляко прагнемо усунути. Сумнів вимагає позбавитись утруднення, стимулює дії для його усунення – викликає потребу у дослідженнях з метою визначення значення понять, якими оперує наука, практичними наслідками їх застосування. Ідеї прагматизму грунтуються на таких принципах стосовно змісту істини: якщо розглянути практичні наслідки, спричинені об'єктом пізнання, то поняття про всі ці наслідки й буде повним поняттям об'єкта. Інакше кажучи, істинною буде та ідея, керуючись якою наша діяльність приводить до наслідків, яких ми сподівалися; істинна та ідея, яка виправдовує наші сподівання, яка «працює», дає корисний результат.

Істина створюється у процесі перевірки ідеї; істина є те, що «працює», виправдовує певні сподівання; істина - це корисність; істина грунтується на довірі; істина має узгоджуватись із попередніми й наступними істинами.

В рамках філософії прагматизму, ми зустрічаємося з категорією практики; але прагматизм тлумачить практику в дусі грецького слова «прагма» - ефективність, корисність, утилітарність. Що ж до Марксового розуміння практики, то воно ближче до грецького слова «праксіс», яке наголошує не стільки на результаті людської дії (гр. «прагма»), скільки на спонукальній функції ідеальної мети в людській практичній діяльності. [12]

На принципах філософії прагматизму грунтується вчення про правовий прагматизм. Воно розглядає право як засіб досягнення практичної корисності незалежно від об'єктивної реальності. Правовий прагматизм вважає правове мислення фактором пристосування суб'єкта до правового середовища з метою успішної діяльності й досягнення суб'єктивних інтересів. Доцільність правового прагматизму в сучасних умовах пов'язується з такими важливими принципами людської діяльності: потреба в практичних діях, матеріальний інтерес, вирішальна роль волі у забезпеченні правового розвитку, раціоналізація та обгрунтованість законотворення, підвищення ефективності державно-управлінських рішень. [13] З позицій принципів правового прагматизму норма про банкрутство відсутнього боржника сконструйована законодавцем для негайного вжиття заходів щодо захисту чесного і добросовісного кредитора від нечесного і незаконослухняного боржника. Практика об’єктивної дійсності, що стає відомою при дослідженні матеріалів кожної справи про фінансово-економічний стан боржника, відносно якого заявлено про визнання його банкрутом, в основному показує, що така норма необхідна в законодавстві і цілком виправдовує своє призначення. Вона дає можливість негайно (у двотижневий строк) припинити повноваження керівних органів боржника та передати ці повноваження ліквідатору, який, відповідно до ст.25 Закону про банкрутство, з дня свого призначення бере під свій контроль активи юридичної особи-боржника та вживає заходів, які направлені на захист інтересів кредиторів та самого боржника.

Практичні наслідки, спричинені об'єктом пізнання - відсутнім боржником, повно розкривають поняття цього об'єкта. На практиці особа - відсутній боржник – це юридична особа, керівний орган якої (в т.ч. власник) припинив здійснювати господарську діяльність від імені даної юридичної особи. Разом з тим, від імені такої юридичної особи можуть подаватися пусті бланки звітності до ДПІ та інших державних контролюючих органів, особи, що входять до складу керівного органу можуть знаходитися за адресою реєстрації та можуть подавати відомості до державного реєстратора про підтвердження відомостей про юридичну особу, але заходи щодо сплати заборгованості перед кредиторами та запобіганню банкрутству не здійснюються. Частіше особи, що входять до керівного органу, припинивши господарську діяльність, не знаходяться за місцезнаходженням юридичної особи, не звітують до контролюючих органів, інколи створюють нову юридичну особу, від імені якої “господарюють”. Відсутній боржник – це особа яка порушує водночас багато норм діючого законодавства: про бухгалтерський облік і звітність; податкове законодавство; законодавство про пенсійне забезпечення і соціальне страхування; законодавство про працю; цивільне і господарське законодавство та інше. Відсутній боржник – це скоріше фізичні особи (керівник, власник), які використали в своїх інтересах юридичну особу та по-шахрайськи намагаються уникнути цивільно-правової відповідальності за грошовими зобов’язаннями створеної ними юридичної особи. Для реалізації своїх намірів керівні органи знищують документацію про попередню діяльність боржника та переховують активи боржника.

Дії боржника, які визначені законодавцем як ознаки припинення підприємницької дяільності, відображають недоброчесне ставлення керівних органів боржника до виконання своїх обов’язків, що шкодить кредиту (довірі) на якій грунтується ринкова економіка, тобто, боржник наносить шкоду економічним основам ринку. Працюючи з довірою до контрагента інша сторона надає кредит (товарний, грошовий), сподіваючись на корисний результат – його повернення. Істина грунтується на довірі, яку підриває особа, що взяла кредит і не повертає його, припинивши господарську діяльність, або не здійснюючи її взагалі ні до отримання кредиту ні після його отримання (шахрайство). Ідеї захисту кредиту, насамперед від шахраїв, служать положення п.1 ст.52 Закону про банкрутство. Захист кредиту – основний принцип теорії права неспроможності (конкурсного права), яким суд має скеровувати свою практику. [14] Позитивний характер правового прагматизму полягає у тому, що він дозволяє розкрити потенціал правової діяльності, утвердити якості діловитості, практицизму, активності та ініціативності суб'єктів права.

З позицій правового прагматизму визнання банкрутом боржника який не сплачує податковий борг на протязі тривалого часу; надає до податкового органу пусті бланки податкової звітності (нульові показники у деклараціях боржника); має нульовий валовий дохід; не має трудового колективу; не має майнових активів – це благо для кредитора і держави. Важливо, щоб визнання боржника банкрутом не перетворювалося на благо для тих осіб, що входять до складу керівних органів, що довели боржника до банкрутства. При припиненні підприємницької діяльності факт здійснення керівником боржника представництва від імені юридичної особи-боржника у інших судах щодо стягнення дебіторської заборгованості не є підприємницькою діяльністю. Закон про банкрутство передбачає, що в такому разі представництво юридичної особи повинно перейти під контроль ліквідатора, який, стягнувши дебіторську заборгованість на користь боржника, включить її до ліквідаційної маси і виконає мету, яка поставлена законодавцем у процедурі ліквідації. Припинення провадження у справі про банкрутство такого боржника з підстав наявності керівного органу за адресою реєстрації чи з мотивів здійснення ним стягнення дебіторської заборгованості, при припиненні підприємницької діяльності не відповідає положенням Закону про банкрутство вцілому, та його нормам ст.52, ст.40. Підстави припинення провадження у справі про банкрутство є вичерпними. Якщо на момент порушення справи про банкрутство такого боржника були підстави, то припинити провадження у справі можна лише у зв’язку із задоволенням вимог кредитора або у зв’язку із ліквідацією боржника. Практикою неодноразово підтверджено, що керівний орган боржника, який припинив підприємницьку діяльність, стягнувши дебіторську заборгованість використовує її для задоволення своїх особистих інтересів, але не інтересів кредиторів і, врешті, покидає свою юридичну особу. Припинення провадження щодо подібного боржника не захищає кредитора і кредит, але заохочує негативні процеси і явища, що створюються “відсутніми” боржниками у економіці і праві. Істиною, нажаль, є те, що судова практика не завжди стоїть на захисті кредиту, а захищає шахраїв і порушників прав кредиторів. Практика, таким чином, виправдовує сподівання шахраїв-власників і керівників боржників, що ухиляються від виконання грошових зобов’язань.

Щодо таких боржників - чим швидше буде винесено постанову про визнання його банкрутом, тим більше шансів у кредитора, бодай частково, задовольнити свої грошові вимоги із залишків майна боржника. Практика повинна утверджувати принципи чесності у підприємництві – не платити борги не можна, бо це – не чесно!

Висновки. Інтерпретуючи зміст правової норми, що нами досліджується можна висновити, що істина полягає у такому:

1. Юридична особа, яка є порушником Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" щодо своєчасного повідомлення державного реєстратора про зміну місцезнаходження або щодо підтвердження відомостей про юридичну особу, при наявності кредиторської заборгованості, за заявою кредитора визнається банкрутом незалежно від розміру вимог кредитора до боржника та строку виконання зобов'язань.

2. Такий же висновок слідує і у випадку, коли юридична особа є порушником положень Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" та іншого податкового законодавства і не надає протягом року до органів державної податкової служби згідно із законодавством податкові декларації та документи бухгалтерської звітності. При наявності кредиторської заборгованості така юридична особа за заявою кредитора визнається банкрутом незалежно від розміру вимог кредитора до боржника та строку виконання зобов'язань.

3. Боржник, який припинив підприємницьку діяльність (або фактично її не здійснював ні до господарської операції, з якої виник борг, ні після неї) і не отримує прибутку - при наявності кредиторської заборгованості за заявою кредитора визнається банкрутом незалежно від розміру вимог кредитора до боржника та строку виконання зобов'язань.

Використана література.

1.Інформаційно-пошукова система “Законодавство” - Практика господарського судочин-ства (станом на 26.12.2007р.).

2.Там же.

3.Там же.

4.Там же.

5.Там же.

6. Архів господарського суду Херсонської області. Справа №6/109-Б-06 за за-явою ДПІ у Новотроїцькому районі Херсонської області про банкрутство ТОВ “Агрофірма “Благовещенка”.

7. Ярошовець В.І., Бичко І.В. Бугро В.А. та ін./ Історія філософії: Підручник. – К.:Вид.ПАРАПАН, 2002. – 774с. с.539-542.

8. Лисенков С.Л. Юридична енциклопедія. К. Видавництво “Українська ециклопедія” імені М.П.Бажана. 2003. Том 1. с.591.

9. Роїна О.М. Р 65 Господарський процес: Практичний посібник. (3-є вид., доп. і перероб.) - К.: КНТ, 2007. - 180 с.

10. Шмельова Г.Г. Юридична енциклопедія. К. Видавництво “Українська ециклопедія” імені М.П.Бажана. 2003. Том 5. с.71.

11. Шершеневич Г.Ф. Курс Торгового права. Т.ІV:Торговий процес. Конкурсний процес.- М.:Статут, 2003.-550с. (Классика российской цивилистики.) с.227-228.

12.Ярошовець В.І., Бичко І.В. Бугро В.А. та ін./ Історія філософії: Підручник. – К.:Вид.ПАРАПАН, 2002. – 774с. с.542-546.

13. Горбатенко В.П. Юридична енциклопедія. К. Видавництво “Українська ециклопедія” імені М.П.Бажана. 2003. Том 5. с.53. 14.Пригуза П.Д. Проблеми теорії конкурсного права України.//Санація та банкрутство. 2007. №3. с.71-76.

15. Конституція України. Закон від 28.06.1996.

16. Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

17. Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”.

18. Цивільний кодекс України.

19. Господарський кодекс України.

 

Надруковано в «Віснику господарського судочинства», №2, 2008. с.36-51