Заступник голови
господарського суду Закурін М.К
Застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду в господарському судочинстві. Практичний аспект.
Правова система України на даному етапі свого розвитку знаходиться в „пошуковому” стані, в тому числі і в частині входження у європейський правовий простір. Знаковою обставиною щодо цього є віднесення України до переліку держав, які ратифікували Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та протоколів до неї.
В юридичній літературі, періодиці зустрічається значна кількість публікацій по застосування практики Європейського суду, не тільки для правильного, уніфікованого використання положень і приписів Конвенції та протоколів до неї, але й для застосування судових прецедентів. Така ситуація зрозуміла з огляду на прийняття Верховною Радою України Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, статтею 17 якої встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Певний час положення Конвенції сприймалися як можливий правозастосовний документ лише щодо захисту прав, свобод людини. Сам термін „людина” сприймався лише відносно фізичних осіб. В практичній діяльності не було судових рішень, які б стосувалися застосування Конвенції до прав й інтересів юридичних осіб, їх господарської діяльності. Час плине, юридична наука та провозастосування розвивається, і це надає поштовх грунтовніше вивчати вплив рішень Європейського суду на національне законодавство, в тому числі господарське право і судочинство.
Імплементація Конвенції в українське законодавство.
Верховною Радою України 17.07.1997 р. прийнято Закон України № 475/97-ВР “Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” [1], а 09.02.2006 р. – Закон України “Про ратифікацію Протоколів № 12 та № 14 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод” [2], якими поширено на Україну юрисдикції Європейського суду з прав людини.
Статтею 1 Закону № 475/97-ВР Україна повністю визнала на своїй території дію статті 25 Конвенції щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім’я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
В свою чергу, за приписами статей 9 Конституції України [3] та 19 Закону України „Про міжнародні договори України” [4] чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбачено-му для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
З метою загального доступу до тексту Конвенції Міністерством юстиції України у співпраці із Міністерством закордонних справ України підготовлено найбільш прийнятну офіційну редакцію перекладу Конвенції. Ця редакція ґрунтується не тільки на паралельному опрацюванні обох – англійською та французькою мовами – автентичних текстів, а й на врахуванні практики Європейського суду за кожною статтею. Текст Конвенції, Протоколів до неї, Регламенти Суду опубліковано в журналі „Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі” № 2 за 2006 р.
У зв’язку з обов’язком держави виконувати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України, необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції і протоколів до неї, з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини, зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України, законодавцем прийнято Закон України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” [5]. Статтею 17 цього Закону встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Отже, у зв’язку з ратифікацією Конвенції, Протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” судам у здійсненні судочинства необхідно застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні. Крім того, у рішеннях Суду неодноразово зазначалося, що він керується своєю попередньою практикою і тлумачить Конвенцію та протоколи до неї, розглядаючи фактичні обставини конкретної справи в світлі вимог сьогодення [6].
В цьому контексті зазначимо, що в розвиток діючої нормативної бази щодо імплементації Конвенції у вітчизняне законодавство були прийняті Указ Президента України від 25.06.2002 р. № 581 „Про Порядок здійснення захисту прав та інтересів України під час розгляду справ у закордонних юрисдикційних органах” [7] та Постанова КМУ від 31.05.2006 р. № 784 „Про заходи щодо реалізації Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” [8] з подальшими змінами згідно до Постанов КМУ № 952 від 10.07.2006 р. та № 950 від 18.07.2007 р.
Не залишились осторонь цього питання і судові інстанції. Так, Верховний Суд України поінформував місцеві та апеляційні суди в своєму листі від 03.04.2007 р. з назвою: „Щодо виконання рішення Європейського суду з прав людини у справі „Красношапка проти України” [9], що оскільки рішення Європейського суду за діючим законодавством є обов’язковим для виконання Україною, державою вживаються заходи загального характеру з метою забезпечення додержання Конвенції, порушення яких встановлене рішенням Суду, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстав для надходження до Суду заяв проти України, спричинених тривалістю розгляду справ у вітчизняних судах.
Таким чином, з огляду на правову позицію Європейського суду з прав людини, висловлену у зазначеному рішенні, та положення ст. 157 ЦПК України, інших нормативно-правових актів, Верховний Суд звернув увагу, що: 1) суд розглядає цивільні справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів - одного місяця; 2) у виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більше як на один місяць.
Враховуючи, що рішення Європейського суду носить прецедентний характер, розумність строків розгляду справ повинна застосовуватись до всіх процесуальних кодексів України.
З метою однакового застосування вказаної Конвенції та судової практики Європейського суду Вищий господарський суд України також надіслав листа до господарських судів з приводу ратифікації Конвенції, Протоколів до неї та прийняттям Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини ”.
Так, в Інформаційному листі № 01-8/451 від 24.07.2008 р. „Про внесення змін до інформаційного листа ВГСУ від 18.11.2003 р. № 01-8/1427 „Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини” [10] зазначено, що господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні. З огляду на статус господарських судів та встановлену законом підвідомчість господарських спорів Судом може бути прийнято рішення про прийнятність індивідуальної заяви для її розгляду по суті і розглянуто питання про порушення прав, викладених, зокрема, у: 1) пункті 1 статті 6 Конвенції, який визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Критеріями оцінки розгляду справи упродовж розумного строку є складність справи, поведінка учасників процесу і поведінка державних органів (суду), важливість справи для заявника; 2) статті 14 Конвенції, що забороняє дискримінацію; 3) статті 41 Конвенції, що встановлює справедливу сатисфакцію для потерпілої сторони; 4) статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що визначає захист права власності.
Коротко про судовий прецедент.
В останні роки в юридичній практиці з’явилось нове направлення в „методиці” вирішення юридичних конфліктів – пошук судових рішень будь-яких інстанцій (доречні і судові акти місцевих судів) з конкретної або подібної категорії справ. Що це: полегшення власної роботи судді?; застосування принципу: „навіщо створювати велосипед”?; тощо; чи пошук рішення, в якому зафіксовано певний „прецедент” як джерело права?
Доречним буде навести з цього приводу „свіжі” висловлювання науков-ців Р. Майданика в його статті „Сучасна вітчизняна цивілістика: наукові центри, напрями, тенденції” [11], а також власна позиція В. Мамутова, висвітлена В. Добровольською в статті „Сутність та перспективи подальшого розвитку господарського судочинства” [12].
Р. Майданик, член-кореспондент АПрН України, доктор юридичних наук, професор зазначає, що однією з тенденцій вітчизняної цивілістики є надмірний вплив вищих судових інстанцій, які нерідко змушені в своїй діяльності привласнювати своїм рішенням обов’язкову силу для всіх судів. Такі дії певною мірою спровоковані благою метою хоча б часткового усунення наслідків юридичних колізій у законодавстві (зокрема між ЦК і ГК України). Але він вважає, що така ситуація негативно впливає, охолоджує порив юристів до науки, оскільки достатньо лише відслідковувати судову практику. Суди страждають вадою: їх рішення погано мотивуються і зазвичай прикриваються посиланнями на норму права, яка нерідко не дає прямої відповіді на питання, нібито вирішені рішенням суду.
Разом з тим, академік НАН України В. Мамутов зосереджує увагу на недооцінці судової практики як джерела права. Вона сприяє зменшенню законодавчої інфляції та запобіганню подальшій деталізації законодавчого регулювання. Це не означає відмову від принципу законності, але означає можливість більш широкого вживання при розгляді спорів аналогії закону. Важливе значення, на його думку, має якість судової практики, яка залежить не стільки від рівня фахової підготовки юристів, скільки від юридичної якості законодавства, від його змісту та форми. Ця точка зору стосувалася господарського законодавства, але, на наш погляд, вона є слушною для всього діючого законодавства.
Дослідження в даному напрямку різними авторами сягають історії. Наприклад, змістовно, з користю для використання в практичній діяльності вони проведені С. Шевчуком в його виданому рефераті на тему: „Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні” [13]. Автор вказує, що ще у стародавній Греції судді покладалися на раніше прийняті рішення для вирішення торгових суперечок, а у стародавньому Єгипті була розроблена з цією ж метою система оприлюднення судових рішень для подальшого використання у судовій практиці. Таким само чином давньоримські судді були схильні слідувати практиці своїх попередників, зокрема, в питаннях процедури. Свідчення про існування прецеденту мають місце в Старому Завіті, де деякі норми давньоєврейського права виведені з судових рішень. Так, звичай щодо спадкування описаний як наслідок рішення Мойсея у справі дочок Салкаадових. В іншому уривку згадується суд над Єремією, в якому старійшини безпосередньо вказували як обґрунтування свого рішення на інші суди.
Для того, щоб зрозуміти яким чином прецедент, як результат судової правотворчості, діє в Україні, та чи він діє взагалі, звернемося до його поняття.
Існують наступні напрямки у визначенні самого поняття прецеденту це: 1) судове або адміністративне рішення по конкретній юридичній справі; 2) судове рішення вищого органу судової влади по конкретній справі; 3) будь-який акт судової діяльності, котрий може слугувати зразком або прикладом на майбутнє, для всіх, а не тільки судових органів [14].
Проте, суть прецеденту, все ж таки, ґрунтується на судовому рішенні. На підставі проведеного С. Шевчуком дослідження науковець приходить до висновку, що сама доктрина прецеденту ґрунтується на судовому рішенні, в якому роз’яснюється певний аспект права і його вирішення складає частину рішення у справі [15]. Такий висновок підтверджується практикою Європейського суду, яка розвивається за прецедентним принципом, а рішення Суду визнаються джерелом права.
Загально відомо, що юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин. Судовий прецедент як джерело права притаманний англосаксонській правовій системі, у зв’язку з чим, оскільки Україна відноситься до держав романо-германської правової сім’ї, постає питання: чи існує судовий прецедент в Україні в тому вигляді, який відомий англо-сансонській системі права?
Історичний аспект еволюції правової системи України в контексті прецеденту досліджував І. Нікітчук [16], який прийшов до висновку, що правозастосування в попередні часи (до проголошення незалежності України) базувалося на презумпціях: 1) норма права є загальнообов’язковим правилом поведінки, яке не підлягало суб’єктивному трактуванню судом; 2) норма права мала застосовуватися з урахуванням політичних пріоритетів соціалістичної влади; 3) прецедент розглядався як витвір „буржуазної правової культури” і тільки в силу визнання цього факту він не мав права на існування у правозастосовчій практиці; 4) підконтрольність і підзвітність громадського життя, судових і виконавчих органів влади Верховній Раді.
Але з такою думкою слід не погодитись. З метою підкріплення вказаного судження наведемо правовий підхід до судового прецеденту як джерела права, викладеного в підручнику „Теория государства и права” (мовою оригіналу) [17]. Так, його авторами зазначено, що в радянському правознавстві утвердилась думка, відповідно до якої судовий прецедент та судова практика не являються джерелами права. В той же час, вони констатують й інше: відносно рішень і вироків, винесених судами у справах, розглянутими по першій інстанції або касаційної інстанції, ця думка справедлива. Проте, зважаючи на права Верховного Суду СРСР і Державного арбітражу видавати підзаконні акти, вони стверджували, що постанови Верховного Суду та інструкції Держарбітражу можуть мати в собі норми, які конкретизують і деталізують положення закону. Застосування загальної норми є процесом творчим, а тому може виникнути необхідність в її тлумаченні з метою однакового сприйняття і використання. Верховні суди і Держарбітраж, видаючи керівні вказівки, пропонували судам і арбітражам обов’язкові для них правила для роз’яснення, конкретизації та деталізації діючого законодавства. В таких рамках постанови й інструкції з впевненістю носили нормативний характер та, на думку авторів, являлись джерелом права.
З проголошенням незалежності в Україні почала змінюватись правова доктрина. Державні органи спрямували свою діяльність на уніфікацію власної правової системи з відомими світовими системами. Законодавство почало пев-ним чином змінюватись, судовий прецедент в чистому, не завуальованому вигляді прийшов до системи права України.
Початок „нової ери правозастосування” та сприйняття діючих норм національного законодавства через призму положень Конвенції вищими судовими інстанціями в сфері господарського судочинства
Так, Конституційним Судом України на даний час винесено рішення у 6 справах із застосуванням судової практики Європейського суду. Через обмеженість тематики цієї статті, назви рішень та їх суть нами не наводяться. Проте, один приклад судового рішення заслуговує на увагу.
Так, 20.06.2007 р. Конституційним Судом винесено рішення у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства „Кіровоградобленерго” про офіційне тлумачення положень частини восьмої статті 5 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (справа щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності) [18], в якому суд зазначив, що вирішуючи питання, порушені у конституційному зверненні, виходить з приписів пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яким врегульовано, зокрема, що кожен має право на справедливий і відкритий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. У низці рішень Європейського суду з прав людини, юрисдикцію якого в усіх питаннях, які стосуються тлумачення і застосування Конвенції, визнано Україною, закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежене державою, якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права. Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Осман проти Сполученого Королівства” від 28 жовтня 1998 року викладено позицію, відповідно до якої “обмеження не буде сумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не має правомірної мети і якщо відсутнє пропорційне співвідношення між вжитими засобами та поставленою метою”.
Початок практичного застосування прецеденту як джерела права в Україні в напрямку господарського судочинства вбачається з постанови Верховного Суду України від 06.03.2007 у справі № 13/134 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю „Альфред С. Топфер Iнтернешенал (Україна)” до відкритого акціонерного товариства „Краснодонський комбінат хлібопродуктів” за участі третьої особи товариства з обмеженою відповідальністю „Комбінат хлібопродуктів „Заготзерно” про стягнення грошових коштів [19]. Під час розгляду касаційної скарги судом встановлено, що ухвалою господарського суду Луганської області від 05.092005р., залишеною без змін постановою Луганського апеляційного господарського від 23.05.2006 р., задоволено заяву позивача про зміну способу і порядку виконання рішення господарського суду Луганської області від 06.07.2004 р. про стягнення з відповідача грошових коштів. Змінено спосіб та порядок виконання рішення господарського суду наступним чином: замість стягнення з ВАТ „Краснодонський комбінат хлібопродуктів” на користь ТзОВ „Альфред С. Топфер Iнтернешенал (Україна)” грошових коштів у сумі 1912771,05 грн. передано ТзОВ „Альфред С. Топфер Iнтернешенал (Україна)” належне ВАТ „Краснодонський комбінат хлібопродуктів” майно — нежилу будівлю.
Звертаємо увагу, що за судовим рішенням стягувачу передано конкретне майно боржника, а не змінено спосіб зі стягнення грошових коштів на стягнення за рахунок майна боржника.
Ухвала суду першої та постанова апеляційної інстанцій мотивовані тим, що коштів, отриманих від продажу майна боржника з торгів, буде явно недостатньо для відшкодування вищевказаної суми стягнення в повному обсязі. Відповідно, буде неможливо виконати судове рішення та відновити порушені права стягувача.
Постановою Вищого господарського суду України від 07.12.2006 р. постанова Луганського апеляційного господарського суду від 23.05.2006 р. та ухвала господарського суду Луганської області від 05.09.2005 р. скасовані, а заява про зміну способу та порядку виконання рішення суду передана на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду. Постанова Вищого господарського суду України мотивована тим, що законодавством не передбачена можливість визначення судом за певних обставин іншого порядку і способу виконання рішення суду, ніж ті, що передбачені Законом України „Про виконавче провадження”, в тому числі зобов’язання боржника передати стягувачу замість грошової суми конкретне майно в натурі, а посилання суду на те, що визначений ним спосіб виконання є найбільш ефективним та справедливим способом захисту майнових прав позивача, порушених відповідачем, не є достатньою підставою для зміни судом способу виконання рішення на такий, що не передбачений законом.
Розглядаючи справу Верховний Суд встановив, що відповідно до преамбули Закону України „Про виконавче провадження” цей Закон визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку. Таким чином, висновок Вищого господарського суду України стосовно того, що при вирішенні питання про зміну способу та порядку виконання судового рішення суд не може обирати інший порядок його виконання, крім того, який передбачений Законом України „Про виконавче провадження”, оскільки вказаний Закон не регулює правовідносини, що виникають при прийнятті судових актів, навіть пов’язаних з виконанням судового рішення, є помилковим.
Порядок вирішення судом питання про зміну способу та порядку виконання судового рішення встановлюється статтею 121 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої, суд може змінити спосіб та порядок виконання судового рішення лише при наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. При цьому суд також повинен враховувати щоб обраний ним порядок та спосіб виконання судового рішення не порушував прав інших кредиторів.
Зробивши висновок, що попередні судові інстанції застосували спосіб виконання рішення такий, який не передбачений законом, Вищий господарський суд України не врахував наступних обставин. Згідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом. У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 р. по справі „Шмалько проти України” (заява № 60750/00) (980_226) зазначено, що для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід’ємна частина „судового розгляду”. У рішенні від 17.05.2005 р. по справі „Чіжов проти України” (заява № 6962/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов’язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, встановленої параграфом 1 статті 6 Конвенції.
Таким чином, господарські суди першої та апеляційної інстанцій встановивши, що іншим способом виконати судове рішення неможливо і обраний ними спосіб не порушує прав інших кредиторів та гарантує ефективне виконання судового рішення, дійшли обґрунтованого висновку щодо можливості зміни способу виконання шляхом передачі належного відповідачу майна в натурі позивачу.
На підставі встановлених обставин та застосувавши прецеденти Європейського Суду Верховний Суд скасував постанову Вищого господарського суду, залишивши в силі попередні судові рішення.
За таких обставин, рішення Верховного Суду по застосуванню статті 121 ГПК України [20] та положень Закону України „Про виконавче провадження” [21] спонукає до перегляду існуючої судової практики в застосуванні цієї статті: за попередньою практикою суди не дозволяли здійснювати виконавчі дії по стягненню заборгованості шляхом передачі кредиторові конкретного майна боржника без проходження процедури продажу майна в процесі виконавчого провадження з торгів.
Якщо проаналізувати прийняте Верховним Судом рішення в контексті юридичної теорії, можна дійти до висновку про надходження в український юридичний простір певних принципів англійського права. Зокрема, одного з них – нееквівалентності зобов’язання і зустрічного задоволення. В практичному застосуванні це виглядає так: платіж меншої суми в погашення більшої не може розглядатися як погашення всієї суми, оскільки в жодному разі менша сума не може задовольнити позивача замість більшої, але передача коня, сокола, одягу тощо була б достатньою. Це мотивується тим, що кінь, сокіл, одяг тощо можуть мати в конкретному випадку для позивача особливу цінність, яка може не збігатися з їх звичайною ціною [22].
„Спроба” привнести в судову практику інший погляд на діюче законодавство через призму прецедентів Європейського суду в сфері господарювання та безпосередньо регулювання земельних правовідносин
1 Приклад. Відповідно до пункту 5 Оглядового листа Вищого господарського суду України „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з орендою земельних ділянок (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України) від 30.11.2007 р. № 01-8/918 [23] ВГСУ поінформував господарські суди, що поновлення договірних відносин стосовно оренди земельної ділянки комунальної або державної власності можливе лише шляхом прийняття відповідного рішення органу місцевого самоврядування або виконавчої влади, який за законодавством має такі повноваження. При цьому суд зробив висновок, що статтею 33 Закону України „Про оренду землі” (за якою у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору, він підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором) не передбачений порядок автоматичного поновлення договору оренди земельної ділянки в разі відсутності заперечень з боку сторін, а лише визначено, що в цьому разі договір підлягає поновленню.
Не заперечуючи загальні приписи щодо повноважень органів місцевого самоврядування (інших осіб, повноважних вирішувати питання про передачу земельних ділянок в оренду), встановлених статтями 13, 142-145 Конституції України, 116, 124 Земельного кодексу України, щодо повноважень в питаннях передачі землі в оренду на підставі прийнятих ними рішень, хочемо звернути увагу на положення частини 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Зокрема, за цією статтею „Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів”.
В рішенні у справі „Звежинський проти Польщі” від 19.06.2001 р. [24] Європейський суд зазначив, що ця стаття включає три різні норми: перша, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і формулює принцип поваги до власності; друга, викладена у другому реченні цього самого абзацу, стосується позбавлення майна і ставить його в залежність від деяких умов; щодо третьої норми, викладеної в другому абзаці, вона визнає за державами право, крім іншого, регламентувати користування майном залежно від загальних інтересів. Проте не можна вважати, що ці норми не пов'язані між собою. Друга і третя з них стосуються конкретних прикладів позбавлення права власності, а отже, їх слід розглядати у світлі принципу, закріпленого першою нормою.
Вказана стаття є єдиним положенням Конвенції, яке захищає економічні права. Цей аспект має важливе значення, оскільки економічна система держав-учасниць Конвенції заснована на праві приватної власності і праві вільно створювати такі економічні одиниці як „юридичні особи”.
При розгляді справ та застосуванні Конвенції і Протоколів до неї, в тому числі і щодо порушень частини 1 статті 1 Першого протоколу, Європейський суд наголошував, що „... в національному праві має бути засіб юридичного захисту від свавільних втручань органів державної влади в права, гарантовані Конвенцією. Визначення дискреційних повноважень, якими наділені органи державної влади в сфері основоположних прав, у спосіб, що фактично робить ці повноваження необмеженими, суперечило б принципу верховенства права. Відповідно, закон має чітко визначати межі повноважень компетентних органів та чітко визначати спосіб їх здійснення, беручи до уваги легітимну мету засобу, який розглядається, щоб гарантувати особі адекватний захист від свавільного втручання” – рішення у справі „Свято-Михайлівська Парафія проти України” від 14.06.2007 р. [25].
В цьому ж рішенні Суд стосовно „передбачуваності” закону, який застосовувався в цій справі, зазначив, що він „... сумнівається, що положення закону були „передбачуваними” та надавали достатньо гарантій проти свавільного застосування, оскільки він не здатний запобігти зловживанню з боку державних органів реєстрації, які мають необмежені дискреційні повноваження в реєстраційних питаннях”.
До цього слід додати, що й в інших рішеннях проти України Європейський суд неодноразово наголошував, що надання правової дискреції у вигляді необмежених повноважень несумісне з принципом верховенства права без чіткого визначення обставин, за яких компетентні органи здійснюють такі повноваження. Отже, закон має достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції й порядок її здійснення, з урахуванням законної мети певного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання у здійснення господарської діяльності. У випадку, коли закон не має такої достатньої чіткості – повинен спрацьовувати принцип верховенства права.
З викладеного слід дійти до висновку про можливість застосування іншого „погляду” на приписи вказаних правових норм в питанні поновлення договору оренди саме за результатами судового розгляду, без попереднього прийняття рішення органом місцевого самоврядування про таке поновлення.
В судовій практиці висвітлилося актуальне питання законності подальшого права користування земельними ділянками суб’єктами господарювання, які побудували на орендованих земельних ділянках капітальні будівлі і споруди. Воно виникає тоді, коли органи місцевого самоврядування, уповноважені здійснювати розпорядження землями комунальної власності, укладають договори оренди земельних ділянок для будівництва капітальних будівель і споруд на короткий термін – два, три роки. В таких випадках після закінчення строку оренди орендар стикається з юридичною проблемою продовження (переукладення) договору оренди на новий термін. Процедура надання земельної ділянки в оренду повторюється знову, як і в першому разі, а крім того, взагалі, подальша „доля” орендаря з його власністю на будівлю „знаходиться в руках” орендодавця, який може відмовити орендарю в продовженні дії договору оренди земельної ділянки. Земельне законодавство не передбачає право користування земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди при знаходженні на цій ділянці споруд, що належать орендареві (незалежно від їх характеристики).
Вказане свідчить про те, що допоки на законодавчому рівні не буде більш чітко встановлено право на користування земельними ділянками для можливості здійснення прав володіння, користування та розпорядження належними суб’єктам господарювання будівлями, спорудами на цих земельних ділянках протягом існування таких будівель і споруд, наведений судовий прецедент може успішно застосовуватись до таких правовідносин.
2 Приклад. У 2008 році господарським судом Херсонської області була розглянута справа № 15/352-ПД-06 [26] за позовом приватного підприємця до іншого підприємця про встановлення права позивача на безоплатний земельний сервітут у вигляді права проходу та проїзду на транспортних засобах через земельну ділянку відповідача. За результатами розгляду справи позовні вимоги задоволені, рішення залишено в силі після апеляційного та касаційного перегляду справи.
Як бачимо, судами встановлено безоплатний земельний сервітут, хоча за статтями 98-101 ЗК України земельний сервітут в любому випадку є певним обмеженням в діях власника або землекористувача відносно власної земельної ділянки.
Необхідність нести певні витрати на таке користування земельною ділянкою іншою особою (яка до того ж і не відшкодовує такі витрати) є певним втручанням в право власності самого власника чи користувача земельної ділянки, відносно якої встановлено земельний сервітут.
Розглядаючи справу „Шассанью та інші проти Франції” 29.04.1999 р. [27] Європейський суд в контексті статті 1 Першого протоколу вказав, що „... обмеження права вільного користування власністю, безсумнівно, було втручанням у здійснення заявниками їхніх прав”.
Висловлений прецедент може змінити практику встановлення земельних сервітутів, в тому числі і безоплатних.
3 Приклад. В судовій практиці висвітлились проблеми правомірності винесення органами місцевого самоврядування рішень про скасування своїх попередніх рішень про надання в оренду земельних ділянок, затвердження проектів відведення тощо.
Так, господарським судом Херсонської області при розгляді справи № 13/257-О-05 [28] за позовом приватної фірми до міської ради про визнання недійсним та скасування рішення ради, яким було скасовано попередні рішення, встановлено, що міською радою прийнято рішення № 973, відповідно до якого визнані такими, що втратили чинність, рішення міської ради №№ 901 та 948. Відповідно до цього рішення в якості підстави для його прийняття зазначено той факт, що майно, яке розташоване на наданій приватній фірмі земельній ділянці, знаходиться у власності інших осіб. В свою чергу, рішенням № 901 надано дозвіл на переказ боргу по угоді про переказ боргу з іншого приватного підприємства на приватну фірму – позивача у справі – за земельну ділянку, надану рішенням міської ради № 332 та зобов’язано позивача укласти договір купівлі-продажу земельної ділянки в установленому порядку. За рішенням № 948 затверджено звіт про експертну оцінку земельної ділянки під розміщення й обслуговування АЗС та вирішено продати у власність позивачу цю земельну ділянку.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд послався на положення статті 2 вказаного Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” [29], за якою місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Відповідно до пункту 34 статті 26 названого Закону до виключної компетенції міської ради належить питання про вирішення згідно закону питань регулювання земельних відносин, а за статтею 12 ЗК України до повноважень міської ради у галузі земельних відносин віднесено розпорядження землями територіальної громади, передача земельних ділянок у власність громадян та юридичних осіб та інші. Поряд з цим, слід зазначити, що за статтею 59 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
На підставі викладеного суд дійшов висновку, що прийняття рішення органом місцевого самоврядування в межах закону є його правом (або обов’язком), при цьому закон не обмежує такі органи в неможливості скасування своїх попередніх рішень.
Водночас, при розгляді справи „Спорронґ і Льоннрот проти Швеції” від 23.09.1982 р. Європейський суд з прав людини зазначив, що він „... не вважає правильним виключення в законодавстві Швеції будь-якої можливості того, щоб через розумні проміжки часу упродовж тривалого строку чинності кожного з цих дозволів здійснювалася переоцінка інтересів муніципалітету та інтересів власників” [30].
Тим самим, Суд висловився щодо обмеженої можливості державних органів здійснювати переоцінку власних інтересів, що в контексті вказаного вище випадку обмежує органи місцевого самоврядування скасовувати свої попередні рішення, прийняті в процедурі передачі землі в оренду тощо.
Висновки
На наш погляд, роль судового прецеденту Європейського суду на даний час недооцінена та мало застосовна, але таке явище може бути швидкоплинним через появу нових досліджень в практичному напрямку.
Свіжий погляд на прецеденти Європейського суду як джерела права дадуть змогу швидше наблизитись до європейських правових систем.
Примітки:
Вісник господарського судочинства; № 3/2009, с. 48-58
Заступник голови
господарського суду
Закурін М.К.
_03_03.png)
