Пригуза П.Д.
Суддя господарського суду Херсонської області
Огляд деяких проблем застосування права банкрутства в Україні –
потрібен злам парадигми
Статтю присвячено висвітленню проблем застосування права неплатоспроможності та дослідженню проблем судової практики. Розкрито причини деяких ускладнень практики банкрутства відсутнього боржника та боржника, що ліквідується.
Ключові слова: проблеми судової практики, відсутній боржник, єдиний державний реєстр, безспірні вимоги, ліквідація банкрута.
1. Фактичний стан практики
В Україні за статистикою господарських судів невпинно зростає кількість справ про банкрутство так званих «відсутніх боржників», в деяких регіонах їх відсоток становить понад 98% від загальної кількості справ.
Справ про банкрутство, що закінчені відновленням платоспроможності боржника через передбачені Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», далі Закон про банкрутство, процедури санації практично немає.
Отже, практика показує, що відсутній боржник – це основна категорія боржників, які ліквідуються господарськими судами згідно положень Закону про банкрутство.
Відсутній боржник за визначенням в юридичній літературі цього правового феномену – це «мертва душа», фікція, втікач, який переховується від кредиторів та державних органів, порушник законодавства про статистичний і бухгалтерський облік та звітність господарських операцій, податкового законодавства та законодавства про державну реєстрацію підприємців тощо.
Чесному кредиторові нелегко захистити свій кредит правовими засобами, що існують в Україні в основному не через «плохий» закон, а через неправильне розуміння і застосування права та законодавства.
Метою цієї статті є огляд основних проблем праворозуміння, правозастосування та пошук їх причин у законодавстві та судовій практиці для їх зламу і подолання.
2. Загальні проблеми практики в Україні
Впродовж декількох років апеляційний та касаційний перегляд судових рішень (ухвал, постанов) показує стійкі тенденції до застосування у провадженнях з розгляду справ про банкрутство законодавства, яке не має прямого відношення до господарського права та не регулює відносини, які визначають фінансовий чи економічний стан юридичних осіб – суб’єктів банкрутства, а також впровадження у судову практику таких алгоритмів судової діяльності, які не сприяють захисту прав учасників господарських відносин, але ускладнюють розуміння відносин неплатоспроможності. Наприклад, за змістом ч. 10 ст. 7 Закону про банкрутство від органу державної податкової служби вимагається вжиття заходів до отримання заборгованості, але ВГСУ встановлює для неї додаткові вимоги, які не мають зв’язку з боргом та фінансовим становищем боржника тощо. Приведемо декілька прикладів:
1). Вимога ВГСУ про застосування положення Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» щодо реєстрації відсутності юридичної особи за місцезнаходженням як єдиної підстави для визнання банкрутом відсутнього боржника. Така правова позиція приводить судову практику при розгляді заяв про банкрутство відсутнього боржника не до встановлення факту банкрутства, а до вивчення питань виконання податковим органом його права звернутися до державного реєстратора з заявою про реєстрацію відсутності юридичної особи, внесення запису до ЄДР і оцінки роботи податкової служби та інших органів державної влади та управління, що є їх адміністративними обов’язками, не пов’язаними із стягненням боргу. Виконання вказаних вимог ВГСУ розцінює як доказ банкрутства боржника. У разі ж невнесення запису до ЄДР про відсутність юридичної особи за місцезнаходженням ВГСУ (а тепер і апеляційні суди) скасовує постанови місцевих судів про визнання банкрутом відсутнього боржника, навіть за наявності доведеної і встановленої місцевим судом сукупності інших фактів, що дійсно мають юридичне значення для визначення майнового та фінансового стану боржника як банкрутства: відсутність керівних органів за місцезнаходженням, що підтверджено актами ДПІ та ВДВС; припинення (відсутність) підприємницької діяльності, що підтверджується відсутністю майна, відсутністю трудових ресурсів, неподанням боржником відомостей до ЄДР, «пустими» звітами боржника до ДПІ тощо.
Отже, відсутність запису в ЄДР про відсутність юридичної особи за місцезнаходженням стає перешкодою для ініціювання справи про банкрутство відсутнього боржника для ДПІ та інших юридичних осіб, що фактично позбавляє їх права доступу до суду та до правосуддя.
Суть проблеми. Очевидно, що відомості з ЄДР повинні враховуватися у справі про банкрутство в загальній сукупності фактичних обставин як письмовий доказ, що підтверджує загальне припущення про відсутність підприємницької діяльності боржника.
Помилка практиків криється у змішуванні (підміні) поняття «відсутній боржник» та «відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням».
«Відсутній боржник» – це інститут спеціального закону, який регулює правовідносини боржника, що припинив свою господарську діяльність з іншими суб’єктами господарських відносин. Відсутній боржник – це колишній підприємець, який не діє та не розраховується зі своїми контрагентами за господарсько-правовими зобов’язаннями. Для визнання суб’єкта господарювання банкрутом необхідним є комплексний аналіз його економічного (майнового) стану, що характеризується відсутністю ознак підприємства (відсутність управлінських кадрів, відсутність майна, а також управлінської та виробничої діяльності, нездатність виконати грошові зобов’язання тощо). Отже предметом доказування за ст. 52 Закону є не факт відсутності юридичної особи-боржника, а факт відсутності (припинення) господарської діяльності цією юридичною особою-підприємцем.
«Відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням» – це лише норма права, яка регулює діяльність державного реєстратора, як посадової особи, яка від імені держави здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, веде автоматизовану систему (ЄДР) збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Предметом діяльності державного реєстратора є реєстраційна дія. Підставою для здійснення реєстрації відсутності юридичної особи за місцезнаходженням є факт повернення державному реєстратору рекомендованого листа, адресованого юридичній особі.
Для того, щоби з’ясувати значення вказаного факту для справи про банкрутство необхідно відповісти на декілька питань, що викликаються практикою.
Чи має такий лист будь-яке відношення до фінансово-економічного стану боржника? Безумовно – ні.
Чи містить такий лист відомості про відсутність підприємницької діяльності юридичної особи? Звісно – ні.
Чи вказує повернутий державному реєстратору лист на нездатність юридичної особи-боржника відновити свою платоспроможність та про його нездатність задовольнити вимоги кредитора? Ні в якому разі.
Як видно, у справі про банкрутство відомості з ЄДР – це один із елементів із загальної характеристики відомостей про боржника, що може бути врахований господарським судом при доведені лише однієї обставини – відсутності керівного органу за місцезнаходженням, але не факту банкрутства, оскільки не має відношення до питання про наявність майна, майнової діяльності тощо.
Отже, факт повернення листа вказує лише на те, що цей лист не змогли отримати (як з причини постійної відсутності керівного органу так і з причини тимчасової відсутності керівного органу чи уповноваженої особи, наприклад, у зв’язку з відпусткою, хворобою тощо), або вказує про небажання керівного органу (керівника) отримувати його.
При розгляді справи про банкрутство господарський суд розглядає факти різносторонньої діяльності та існування боржника, уточнює пов’язані з ними обставини до певної повноти, встановлює їх достовірність, надаючи їм значення юридичних фактів, від яких залежать (виникають, припиняються, змінюються) права і обов’язки юридичних і фізичних осіб. Рішення суду про банкрутство особи не може залежати від наявності чи відсутності в ЄДР запису про неодержання державним реєстратором відомостей про юридичну особу.
Висновок. Від зазначеної позиції щодо значення відомостей з ЄДР у справах про банкрутство як єдиного доказу слід відмовитися.
2). ВГСУ при розгляді конкретної справи (постанова від 15.12.2009 р. у справі № 15/265-б) прийшов до висновку, що Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не передбачає можливості порушення справи про банкрутство, як за загальною, так і за спрощеною процедурою за відсутності безспірних вимог ініціюючого кредитора.
Такі вимоги розповсюджуються на всю систему судів України, що розглядають подібні справи про банкрутство відсутніх боржників.
Так, ВГСУ вважає, що «при розгляді питання щодо безспірності грошових вимог ініціюючого кредитора у справі про банкрутство за спрощеною процедурою, існують дві особливості, які притаманні процедурі, яка регулюється ст. 52 Закону в площині безспірності грошових вимог, а саме - справа про банкрутство відсутнього боржника може бути порушена незалежно від розміру грошових вимог кредитора, які повинні мати безспірний характер, а також незалежно від спливу трьохмісячного строку, передбаченого ч. 3 ст. 6 Закону, встановленого для їх погашення, з моменту відкриття виконавчого провадження – всі інші підстави для порушення провадження у справі про банкрутство, у тому числі і вимоги щодо складу грошового зобов’язання, передбаченого ст. 1 Закону, регулюються загальними нормами Закону».
Наведене визначення ВГСУ щодо підстав порушення справи про банкрутство відсутнього боржника не відповідає буквальному змісту ст. 52 Закону, а є по суті новою нормою, що встановлює права і обов’язки учасників відносин неплатоспроможності, відмінні від тих, що встановлені законодавцем.
Проблема. Якщо розглянути зазначені вище пункти перший та другий в комплексі, то слід відзначити, що правові позиції ВГСУ про запис в ЄДР про відсутність юридичної особи за місцезнаходженням не має ніякого юридичного значення, якщо грошові вимоги кредитора не є безспірними. Загальний зміст наведених позицій ВГСУ включає в себе вимоги про наявність безспірності вимог до відсутнього боржника та обов’язкового запису в ЄДР про відсутність юридичної особи за місцезнаходженням. До чого це може призвести? За вказаних обставин, маючи відомості про запис в ЄДР, кредитор повинен буде звернутися до господарського суду з позовом до завідомо відсутнього боржника, отримати виконавчий документ, подати його на виконання, щоб отримати докази безспірності вимоги. Вчинення таких дій кредитором відтермінує його звернення до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство відсутніього боржника щонайменше на три-чотири місяця.
Натомість, законодавець у ст. 52 Закону надає право кредитору звернутися з заявою про порушення справи про банкрутство відсутнього боржника незалежно від строку виконання зобов’язання. При цьому право на заяву законодавець не пов’язує з безспірністю вимоги кредитора, а з іншими обставинами, які мають юридичне значення – відсутність підприємницької діяльності боржника, що підтверджується фактами відсутності керівного органу, незвітуванням до податкового органу та іншими обставинами, що вказують на неоплатність зобов’язання з боку боржника.
Висновок. Зазначені вимоги ВГСУ з позицій права не мають підстав, а з позицій правового прагматизму спонукають кредитора та господарський суд до діяльності, яка не є необхідною та розумною для захисту прав і свобод осіб, але веде до зростання правового нігілізму з боку учасників господарських відносин. Очевидно треба переглянути методологію розгляду і оцінки фактів при здійсненні правосуддя, відмовитися від аналогій і догматизації права банкрутства.
3). Суперечливою є практика ВГСУ щодо застосування положень ст. 51 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» щодо умов порушення справи про банкрутство боржника, що ліквідується.
Останнім часом ВГСУ стоїть на позиції, що «тільки після оцінки вартості наявного майна боржника, в порядку ст. 60 ГК України, публікації оголошення в порядку ст. 105 ЦК України для виявлення кредиторів, повідомлення органу державної податкової служби про ліквідацію підприємства та складання проміжного ліквідаційного балансу ... можливе ... звернення з заявою про порушення справи про банкрутство та порушення провадження за спрощеною процедурою, яку регулює ст.51 Закону, лише після закінчення строку, який передбачений ч. 4 ст. 105 ЦК України.»
Проблема. Така правова позиція ВГСУ суперечить положенням ГК та ЦК України, якими прямо визначено, що ці правові акти регулюють правовідносини, що складаються між платоспроможними юридичними особами та іншими суб’єктами права. Так, відповідно до ч. 3 ст. 104 ЦК України порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом. Також, відповідно до ч. 3 ст. 110 ЦК передбачено, що якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому законом про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом.
Зазначені положення ЦК вказують на те, що інститут ліквідації неплатоспроможної юридичної особи не ругулюється нормами цивільного кодексу, а є інститутом спеціального закону. Цим спеціальним законом є Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який встановлює особливий порядок здійснення ліквідації, призначення ліквідатора, здійснення публікації оголошення про ліквідацію та повідомлення кредиторів про банкрутство боржника тощо. Спеціальний Закон встановлює імперативні вимоги до власника, голови ліквідаційної комісії та інших осіб під загрозою відповідальності звернутися в місячний строк з заявою про порушення справи про банкрутство, коли при ліквідації боржника встановлено неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі.
На практиці відомості про недостатність коштів та майна боржника для задоволення вимог кредиторів можуть бути встановлені ліквідатором (ліквіаційною комісією) при інвентаризації активів і пасивів боржника ще до публікації оголошення або одразу після публікації оголошення (в перші дні), що зобов’язує в місячний строк заявити до господарського суду про порушення справи про банкрутство такого боржника.
Позиція ВГСУ щодо впровадження строку очікування двохмісячного терміну з дня публікації оголошення про ліквідацію, в такому разі, приведе до завідомого невиконання зобов’язаними особами обов’язку про звернення до суду. Очевидно, будуть порушені в першу чергу права зазначених зобов’язаних осіб щодо права на заяву, а також кредиторів щодо контролю над ліквідаційною масою, матиме місце затягування строків ліквідації, збільшення непотрібних витрат ліквідаційної маси тощо.
Єдине, у чому можна погодитися з ВГСУ, – голова ліквідаційної комісії повинен негайно надати державному реєстраторові для внесення до ЄДР відомості про прийняте власником рішення про ліквідацію юридичної особи та відомості про голову ліквідаційної комісії і знаходження юридичної особи в стані припинення, про що він має надати докази господарському суду. Однак ці докази потрібні господарському суду лише для підтвердження повноважень ліквідатора на звернення до господарського суду від імені юридичної особи, що ліквідується, оскільки ці записи не є доказами факту банкрутства. Банкрутством є факт недостатності майна для розрахунків боржника з кредиторами.
Очевидно тут ВГСУ також змішує поняття, що пояснюється наступним. Інститут ліквідації платоспроможної юридичної особи в ЦК та платоспроможного суб’єкта господарювання в ГК є інститутами приватного права, в якому діє переважно диспозитивний метод регулювання, відносини ліквідації та її наслідків (розрахунки по боргах) вирішуються переважно автономно, без участі держави. Неплатоспроможна юридична особа є спеціальним суб’єктом, для якого Законом про банкрутство встановлено особливості правового регулювання, які засновані на імперативному методі регулювання, оскільки ці правовідносини є публічними. Так, коли завідомо з балансу боржника видно перевищення пасивів над активами, оголошення про ліквідацію повинно бути здійснене на підставі постанови господарського суду про визнання банкрутом боржника, а не за рішенням власника чи голови ліквідаційної комісії. Отже, треба негайно подати заяву про банкрутство. З позицій правового прагматизму треба діяти раціонально. Немає ніякого сенсу (смислу) застосовувати дії, які не приводять до бажаного правового результату, а лише його віддаляють.
Натомість, запропонований підхід ВГСУ змушує голову ліквідаційної комісії за власним рішенням здійснити публікацію, вичекати два місяці для явки кредиторів тощо, а потім знову здійснити публікацію, але вже на підставі постанови господарського суду і – знову чекати на заяви кредиторів...
Для досягнення якої мети такий алгоритм? – не зрозуміло.
Яке розуміння права вкладено в такий алгоритм дій? – не відомо.
Висновок. До правовідносин неплатоспроможності, що випливають з юридичного факту недостатності майна боржника для задоволення вимог кредиторів при ліквідації мають застосовуватися положення Закону про банкрутство та встановлений ним інститут ліквідації боржника. Для порушення справи про банкрутство такого боржника юридичне значення має підтверджений (даними бухгалтерського обліку, інвентаризацією) факт перевищення кредиторської заборгованості над наявними активами боржника, без усяких інших умов.
3. Теоретико-правові аспекти
проблем застосування законодавства та права
В Україні Закон «Про банкрутство» почав діяти у 1992 році. Ним започатковано нормативне регулювання інституту банкрутства суб’єктів підприємницької діяльності в Україні.
На даний час з 01.01.2000 року діє нова редакція Закону, яка встановила нову концепцію у регулюванні прав кредиторів та боржників при неплатоспроможності – Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Головна ідея цього Закону полягає у збереженні господарюючого суб’єкта шляхом застосування до нього спеціальних реабілітаційних (відновлювальних) процедур. У випадку неможливості відновлення платоспроможності боржник має бути визнаний банкрутом, а його майнові активи підлягають розпродажу з метою задоволення вимог кредиторів.
З 01.01.2004 року набув чинності Господарський кодекс України, розділ 23 якого «Визнання суб’єкта підприємництва банкрутом» (ст.ст. 209-215) також стосується регулювання питань банкрутства. В цій главі визначено основні положення щодо господарсько-правових інститутів права, які регулюють правовідносини неплатоспроможних суб’єктів господарювання, визначено основні поняття неспроможності та банкрутства і їх субінститутів (розпорядження майном, санація, мирова угода, ліквідація), які повинні застосовуватися при здійсненні правосуддя у справах про банкрутство.
Фактично, в законодавстві України з прийняттям ГК відбулися позитивні зміни у правовому регулюванні проблем банкрутства, які необхідно застосовувати. Але вони залишилися непоміченими практикою правозастосування та про них лише ведуться деякі дискусії серед науковців і практиків.
По-перше, новели законодавства дають підстави визнати наявність окремих сфер правового регулювання, до яких відносяться питання відновлення платоспроможності неспроможних боржників та ліквідація банкрутів. При цьому, для досягнення мети правового регулювання ГК встановлює сукупність правових інститутів права неспроможності та сукупність інститутів права банкрутства, що притаманні лише сфері правового регулювання неплатоспроможності.
На практиці більшість юристів (у тому числі суддів) не розділяють ці правові категорії (неспроможність та банкрутство), розуміючи їх як синоніми, що накладає свій негативний відбиток на розуміння ними права та його застосування.
По-друге, зазначені зміни мали викликати позитивні зрушення у праворозумінні суддями процедур розпорядження майном, санації, мирової угоди, ліквідації, що складають цілісний і відокремлений від позовного провадження процес. Відповідно до системного аналізу призначення і змісту процедур, їх необхідно класифікувати на господарсько-правові та господарсько-процесуальні. На практиці питання співвідношення вказаних процедур є ключовим і їх нерозуміння багатьма юристами-практиками приводить до змішування понять господарської процедури і судового процесу, що створює проблеми для захисту прав і свобод учасників провадження. Як підтверджує практика, справи про банкрутство хоча і розглядаються за правилами ГПК, але вони не є справами позовного провадження. Основні процедури, які застосовуються щодо неплатоспроможного боржника, визначені нормами матеріального права, а саме ГК України, це: розпорядження майном, санація, мирова угода, ліквідація. В свою чергу Закон про банкрутство містить процедурні (процесуальні) норми, які за своєю назвою є аналогічними зазначеним процедурам і називаються судовими процедурами – розпорядження майном, санації, мирової угоди, ліквідації.
Ми виходимо з того, що неплатоспроможність є підгалуззю господарського права. Це означає, що до боржника перш за все застосовується процедура господарсько-правова, яка здійснюється на підставі ухвали суду, але в самому підприємстві, тобто за межами зали судових засідань і має на меті збір об’єктивної інформації про боржника щодо його фінансового становища, встановлення нового правового режиму управління підприємством, зміну структури виробництва, відсторонення керівних органів від управління боржником тощо. Ця діяльність в іноземному конкурсному праві, наприклад германському, має на меті визначення конкурсоздатності юридичної особи та пошук об’єктів конкурсу, які викликають інтерес для кредиторів: наявність майна, управління майном, виробничої діяльності тощо. У цих процедурах юридична особа продовжує діяти як самостійний суб’єкт права, при здійсненні своїх організаційних повноважень керівні органи видають накази і розпорядження, укладають угоди тощо. На відміну від господарсько-правових процедур, процесуальні судові процедури виконують роль організаційного (введення процедурного режиму) та кадрового забезпечення основних процедур (призначення арбітражного керуючого, усунення керівника та власника тощо), а також контролю з боку судової влади за їх виконанням. Судові процедури, таким чином, виражаються у процесуальній діяльності господарського суду, що здійснюється в основному в залі судового засідання та оформлюються процесуально ухвалами і постановами господарського суду. На відміну від позовного процесу, у справі неспроможного боржника, який знаходиться принаймні в процедурі розпорядження майном чи санації, – зупинити провадження неможливо, так само як не можна зупинити процес життєдіяльності і господарювання підприємства, що діє.
По-третє, в Законі відсутні норми, які розкривали би природу конкурсного права (права на участь у конкурсі) у неспроможності та банкрутстві, конкурсної маси, конкурсного провадження тощо. Без таких норм в умовах відсутності наукових знань про конкурсне право, а також практичних роз’яснень з боку вищих судових інстанцій неможливо не тільки передбачити тенденції розвитку явищ і процесів в конкретній справі, але й розібратися в них. В Україні з 2000 року як факт об’єктивно існують конкурсні кредитори, отже конкурс, як правове явище також існує реально, але він не сформований та не сформульований як теоретична категорія. Конкурс може бути правильно інтерпретований лише в рамках теоретичного пізнання на основі фактів, отриманих за допомогою спостережень, експериментів та практики правозастосування. Знання природи конкурсу необхідне для розуміння предмету неспроможності та банкрутства, які мають різні об’єкти правових відносин – майно, управління майном, управління юридичною особою тощо.
Зазначені прогалини законодавства також створюють проблеми у праворозумінні та правозастосуванні положень Закону про банкрутство суддями усіх судових інстанцій в Україні.
Слід підкреслити, що знання конкурсної природи права неплатоспроможності відкриває зовсім інше розуміння прав усіх учасників провадження у справах про банкрутство. Наприклад, існує дуже серйозна практична проблема з правами кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника. За загальним правилом, що визначене у Законі про банкрутство, такий кредитор не має права на звернення до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство боржника, суд відмовляє йому у прийнятті такої заяви. Вимоги такого кредитора вносяться до реєстру вимог кредиторів, а окремо у реєстрі зазначається те майно, яке є предметом застави і забезпечує вимоги заставного кредитора. Тобто, законодавець опосередковано вказує, що вимоги такого кредитора та обтяжене заставою майно боржника підлягають обліку в реєстрі вимог кредиторів. Такою конструкцією норм права законодавець, на нашу думку, вказує, що конкурсна маса, яка належить боржнику, не повинна включати те майно, яке є предметом застави. Усе інше майно боржника та права щодо його комерційного використання, за виключенням заставленого, є предметом конкурсного провадження, оскільки на нього претендують незабезпечені кредитори, які називаються конкурсними. Отже, ми вбачаємо наявність двох різних об’єктів конкурсу, які визначають зміст прав учасників провадження. Для незабезпечених кредиторів таким об’єктом є конкурсна маса, а для забезпеченого кредитора – лише конкретне індивідуально визначене майно. Таким чином, забезпечений кредитор не є кредитором у розумінні Закону про банкрутство, а тому – не має прав конкурсного кредитора на ініціювання справи про банкрутство, не має процесуального права на участь у справі про банкрутство, не може бути членом комітету кредиторів, не може приймати рішення з правом вирішального голосу щодо конкурсної маси тощо. Судова практика суду касаційної інстанції йде іншим шляхом, визнаючи заставного кредитора повноправним учасником провадження, виходячи лише з тих мотивів, що вимоги заставного кредитора обліковуються в реєстрі вимог кредиторів (включаються в реєстр). Така практика, як видно з викладеного вище, не ґрутнується на правах заставного кредитора, що визначені Законом, а тому, на нашу думку, є неправильною і потребує зміни практики.
Список використаних джерел
1. Судова практика Вищого господарського суду України. [Електронний ресурс] / Інформаційна пошукова система «Законодавство». База даних: Практика господарського судочинства. Справи про банкрутство станом на 01.01.2011р.
2. Про внесення змін до Закону України «Про банкрутство»: Закон України від 30.06.19909 року №784-ХІV // Голос України. – 31.08.1999р.
3. Господарський кодекс України / Верховна Рада України. Відомості Верховної Ради України, 2003, № 18-22, ст. 144.
4. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. – Харків: Право, 2009. – 584с. ISВN 978-966-458-095-0.
5. Шершеневич Г.Ф. Курс Торгового права. Т.ІV: Торговий процес. Конкурсний процес. – М.:Статут, 2003. – 550 с. (Классика российской цивилистики.).
Пригуза П.Д. Обзор некоторых проблем применения права банкротства в Украине – необходимо ломать парадигму
Статья посвящена выяснению проблем применения права неплатежеспособности и исследованию проблем судебной практики.Определены причины некоторых затруднений в практике банкротства отсутствующего должника и ликвидируемого должника.
Ключевые слова: проблемы судебной практики, отсутствующий должник, единый государственный реестр, бесспорные требования, ликвидация банкрота.
Priguza P.D. Review of some problems of bankruptcy law application in Ukraine – to break the paradigm
The article deals with problems of application of insolvency law and the investigation of judicial practice. The causes of certain complications of bankruptcy practice of absent debtor and the debtor being liquidated are determined.
Key words: problems of judicial practice, absent debtor, unified state register, indisputable requirement, liquidation of the bankrupt.
Вісник господарського судочинства
Випуск № 2’2011, стр..131-138
_03_03.png)
