Закурін Микола Костянтинович
голова Господарського суду Херсонської області
Аналогія закону при розгляді скарг на дії, бездіяльність
та рішення органів Державної виконавчої служби в межах
Господарського процесуального кодексу України
Положення статті 55 Конституції України [1] передбачають, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Зміст цього конституційного права полягає в тому, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
В свою чергу, реалізація права на оскарження в судовому порядку рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб відбувається через конституційні механізми, під якими розуміють систему правових засобів, спрямованих на захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян. Такі механізми визначаються залежно від предмета спору, його учасників тощо.
Зокрема, відповідно до вимог статті 85 Закону України «Про виконавче провадження» [2] скарга у виконавчому провадженні по виконанню судових рішень на дії (бездіяльність) державного виконавця або начальника органу державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ.
Безпосередньо статтею 121-2 Господарського процесуального кодексу України [3] унормована можливість розгляду господарським судом таких скарг, а саме в ній зазначено, що скарги на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником або прокурором. Водночас сам порядок розгляду скарг визначено лише одним реченням, а саме частиною 3 цієї статті, в якій вказано, що за результатами розгляду скарги виноситься ухвала.
На нашу думку, цього не тільки недостатньо, але й, без перебільшення,
замало. Так, під час розгляду скарг виникають питання про дії суду у випадках: відмови скаржника від скарги; ненадання ним документів, необхідних для розгляду скарги, що унеможливлює її розгляд; оскарження дій (бездіяльності) осіб, органів, які не мають статусу виконавчої служби. Іншими словами, виникає питання про можливість застосування аналогії процесуального права — статей 80 та 81 Господарського процесуального кодексу України, якими встановлено порядок припинення провадження у справі та залишення позову без розгляду.
Пленумом Верховного Суду України в постанові від 26 грудня 2003 року № 14 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» [4] дещо розширено порядок застосування вказаної статті 121-2 ГПК України при розгляді скарг на дії (бездіяльність) виконавчої служби.
Так, пунктом 3 Постанови Пленуму ВСУ зазначено, що скарги мають відповідати загальним вимогам щодо форми та змісту позовної заяви, передбаченим положеннями Господарського процесуального кодексу України, та містити відомості, перелічені в пунктах 3-5 частини 3 статті 85 Закону України «Про виконавче провадження». У разі відсутності спеціальної норми щодо вирішення певних питань, які виникають при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби, до скарг учасників виконавчого провадження мають застосовуватися положення ГПК, якими врегульовано аналогічні питання, зокрема: статей 2, 18, 21, 22, 26, 29, 31, 41, 42, 64, розділів XI, XII, ХНІ ГПК тощо.
З викладеного слідує, що згідно з Постановою суди вправі застосовувати аналогію закону при вирішенні скарг на дії виконавчої служби, проте в ній не вказано про можливість застосування названих статей 80 та 81 ГПК України, у зв'язку з чим необхідно звернути увагу на наступне.
Як слідує із зазначеного, існує прогалина у процесуальному законодавстві відносно порядку розгляду скарг на дії виконавчої служби в межах розгляду за правилами ГПК України.
Прогалина в законодавстві — це відсутність нормативно-правової регламентації певної групи суспільних відносин у сфері правового регулювання, окресленій основними принципами права, тобто це відсутність правової норми, яка б регулювала суспільні відносини конкретного виду, що потребують правового регулювання [5]. Усунути прогалину можна за допомогою правотворчого процесу. Проте, швидке усунення прогалин можливе застосуванням аналогії.
Аналогія (від грецького — відповідність) — означає подібність, схожість у цілому відмінних предметів, явищ за певними властивостями, ознаками або відношеннями. Аналогія у праві є досить складним інститутом правового регулювання та охоплює велику кількість специфічних питань, зумовлених нетиповістю даного правового явища щодо процесу «стандартного» правозастосування. Аналогія права як процедурно-процесуальна форма є комплексним інститутом та може забезпечувати як регулювання норм матеріального, так і процесуального права у випадку наявності в них прогалин. До інституту аналогії у праві входить аналогія закону і аналогія права, які забезпечують реалізацію права, стабільність права та водночас розвивають існуюче право відповідно до потреб суспільства [6].
Основними умовами застосування аналогії у праві є: 1) суспільні відносини, до яких застосовується рішення, обов'язково мають знаходитись в сфері правового впливу; 2) повна або часткова відсутність врегулювання конкретного випадку нормою права та відсутність всіх інших можливостей для його вирішення, наданих законом (наявність прогалин у праві); 3) юридична компетентність правозастосовчого органу щодо застосування аналогії у праві; 4) в будь-якому випадку застосування закону за аналогією не повинно суперечити принциповим положенням цієї галузі права.
Наведені чотири умови є основоположними, їх наявність дає змогу вирішувати спірні питання за аналогією. Вони є спільними як для застосування аналогії закону, так і для застосування аналогії права.
У разі наявності таких умов застосування інституту аналогії у праві здійснюється відповідно до правил застосування аналогії: 1) при аналогії закону необхідна наявність норми, яка регулює схожі суспільні відносини. При цьому схожість аналізованих обставин, передбачених діючою нормою, повинна бути встановлена в істотних, рівнозначних в правовому відношенні ознаках, розходження — в деталях, у несуттєвому; 2) норми та принципи, які застосовуються за аналогією, повинні належати до тієї ж галузі права, і лише у випадку відсутності таких можливостей звернення до норм інших галузей права; 3) використання аналогії неприпустиме, якщо конкретні законоположення пов'язують настання відомих наслідків лише із законом, тобто роблять виключення із принципу допустимості аналогії щодо визначеного роду обставин; 4) результат застосування аналогії, тобто випрацювані правозастосовчим органом правоположення, не повинні суперечити діючому законодавству та принципам права; 5) обґрунтованість застосування аналогії правозастосовному акту, тобто мотивоване пояснення причин застосування до даних суспільних відносин аналогії права або аналогії закону; 6) аналогія права застосовується лише тоді, коли неможливо віднайти норму права, яка регулює схожі суспільні відносини [7].
Отже, інститут аналогії є необхідним засобом регулювання правової системи, а застосування інституту аналогії є творчою діяльністю і водночас засновується на принципі законності, що потребує дотримання вироблених юридичною наукою умов та правил.
Враховуючи викладене, слід дійти висновку про можливість та необхідність застосування аналогії закону, а саме статей 80, 81 ГПК України щодо безпосереднього розгляду скарг на дії (бездіяльність) виконавчої служби та його закінчення, в тому числі шляхом припинення провадження по скарзі або залишення її без розгляду у визначених законом випадках.
Список використаних джерел
Становлення господарської юрисдикції в Україні – 20 років досвіду
с. 299-301
_03_03.png)
