Пригуза П. Д.,
суддя господарського суду Херсонської області
Проблемні питання господарського судочинства
у справах про банкрутство
Не зважаючи на важливість і значення інституту арбітражних керуючих, понад десятилітню практику його існування і застосування в національному законодавстві України та у судовій практиці, питання оплати послуг, відшкодування витрат та виплати додаткової винагороди арбітражному керуючому врегульовано не достатньо. Це викликає різне тлумачення та застосування положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», далі Закон про банкрутство, які регулюють ці правовідносини. Зазначені питання, нажаль, не відображені та не роз’яснені у Рекомендаціях президії ВГСУ від 04.06.2004 р. та в Постанові Пленуму ВСУ від 18.12.2009 року.
Про існування проблеми та актуальність її дослідження свідчать численні наукові праці та публікації вчених і практиків: Полякова Б.М. [1, c. 208-209], Джуня В.В. [2, с. 257-259], Рябцевої Я.Г. [3], Талана Л.Г. [4], Фоменко М.С. [5] та інших, а також суперечлива судова практика [6], [7], [8].
Правове регулювання оплати роботи арбітражного керуючого
В Законі про банкрутство законодавець встановлює різні види провадження у справах про банкрутство, які в теорії і практиці поділяються на: загальне, спеціальне [2, с. 174] та спрощене [1, с. 169]. Ці види провадження ставляться у залежність від виду суб’єкта-боржника, наявної виробничої діяльності та вартості наявного майна боржника. Загальний порядок передбачає використання стадії розпорядження майном з подальшим переходом до процедур санації, мирової угоди або ліквідації. Спеціальний порядок застосовується до боржників, що визначені в ст.ст. 42-50, 53 Закона про банкрутство (містоутворюючі підприємства, особливо небезпечні підприємства тощо). Спрощений порядок провадження застосовується при ліквідації боржника без уведення судом процедури розпорядження майном. Це обумовлюється тим, що розпорядження майном як функція органу управління негайно передається ліквідатору банкрута на стадії підготовчого засідання (ст.ст. 51, 52 Закону).
Виплати арбітражному керуючому в нормах Закону про банкрутство поділяються на три категорії: 1) оплата послуг, 2) відшкодування витрат та 3) додаткова винагорода.
Оплата послуг за приписом пункту г) ч. 1 ст. 31 Закону про банкрутство є оплатою праці арбітражного керуючого.
Джерелами видатків для оплати послуг визначаються кошти, одержані від продажу майна боржника, або кошти кредиторів чи кошти, одержані у результаті виробничої діяльності боржника.
В залежності від процедур і суб’єкта банкрутства оплату послуг можна класифікувати на такі: оплата послуг розпорядника майна; оплата послуг керуючого санацією; оплата послуг ліквідатора.
Застосовані законодавцем в ст. 3-1 та ст. 31 Закона про банкрутство поняття «оплата послуг» та «оплата праці» походять із різних інститутів права. Послуга як юридична категорія може бути об’єктом цивільного або господарського права [9, ст. 3], [10, ст. 509], в той час як праця – це категорія трудового права.
Роботу арбітражного керуючого можна визначити як діяльність з постачання послуг, тобто, здійснювані ним дії (що не є постачанням товарів), які споживаються в процесі провадження його діяльності. За визначенням Податкового кодексу України [11, ст. 14.1.185.] – це постачання послуг, що здійснюється на підставі рішення суду як органу державної влади. Але це не означає, що суд становиться роботодавцем та зобов’язаний сплачувати винагороду арбітражному керуючому. Суд не має власних інтересів у справі.
Споживачами послуг арбітражного керуючого є усі учасники провадження, які очікують на результат його діяльності: кредитори, боржник, власник боржника, учасники (акціонери) боржника тощо.
Закон про банкрутство визначає розмір лише одного виду винагороди – оплати послуг (праці). Розмір додаткової винагороди Законом не визначено, залежить від волі кредиторів. Єдиний порядок оплати послуг арбітражного керуючого, визначено у ст. 31 Закону про банкрутство.
Загальний розмір оплати послуг, відшкодування витрат та додаткової винагороди затверджуються господарським судом.
Тенденції та проблеми практики
Впродовж 2010 року апеляційний та касаційний перегляд судових рішень (ухвал, постанов) показує деякі нові тенденції у правозастосуванні, які відрізняються своїми «оригінальними» рішеннями щодо оплати роботи арбітражного керуючого.
Усталеною практикою ми вважаємо такі алгоритми судової діяльності, які враховували вид провадження у справі про банкрутство (загальне, спеціальне чи спрощене), в залежності від якого вирішувалося питання оплати послуг та відшкодування витрат. У спрощеній процедурі, наприклад щодо відсутнього боржника, оплата послуг здійснюється лише при наявності майна, а при його відсутності процедуру ліквідації забезпечує орган з питань банкрутства.
Особливої уваги варті, наприклад, наступні тенденції практики.
Постановою ВГСУ від 15.09.2010 року залишена в силі ухвала у справі №11/Б-1104 [6] якою місцевий господарський суд в межах справи про банкрутство відсутнього боржника стягнув на користь арбітражного керуючого М. оплату послуг ліквідатора та понесені ним витрати: з УПФУ в сумі 3262,94грн., з ДПІ у сумі 1213,81грн., з РЦЗ у сумі 255,66 грн., з Держпідприємства – 2945,09грн. Правовою підставою для стягнення суд вказав ч. 10, ч. 11, ч. 12 ст. 3-1 Закону про банкрутство. Аналогічні висновки та позицію ВГСУ викладає у інших подібних справах [7] [8].
Таким чином, ВГСУ сформульовано правову позицію, що при здійсненні ліквідаційної процедури відсутнього боржника за відсутності майна боржника господарський суд зобов’язаний: – затверджувати розмір оплати послуг та відшкодування витрат безпосередньо за заявою ліквідатора; – стягувати з кредиторів відсутнього боржника пропорційно їх вимогам кошти на оплату послуг ліквідатора та відшкодуванням його витрат; – керуватися «принципом пропорційності» голосів та кількості грошових вимог кредитора при розподілі витрат.
Складно коментувати зазначену «правову» позицію, оскільки вона не грунтується на нормах Закону про банкрутство, не відповідає буквальному, юридичному і семантичному змісту ст. 52 Закону, не відповідає принципам ст. 49 ГПК щодо розподілу витрат, а тому не може вважатися правовою.
Зазначена позиція очевидно сформульована суддями для подолання прогалини в законі (ст. 2 та ст. 52 Закону), де покладено на орган з питань банкрутства обов'язок забезпечити здійснення процедури ліквідації відсутнього боржника, але не визначено людських та фінансових засобів і джерел такого забезпечення. Це приводить до того, що арбітражні керуючі, надавши на свій ризик згоду ліквідувати відсутнього боржника, не знаходять майна, як джерела своїх доходів і покриття видатків та перекладають тягар забезпечення процедури на кредиторів. Можна припустити, що приймаючи наведені рішення суд вважав, що кредитори (як деяке окреме просте товариство) отримали послугу з ліквідації, а тому повинні заплатити за неї. Якщо так, то чому осторонь залишився власник (засновник, акціонери, керівник тощо) боржника? Щонайменше перекладання витрат на кредиторів виглядає несправедливо, не говорячи про сумніви в законності таких рішень. Для власника-шахрая, за те, що він втік від кредиторів та від суду, судова практика, таким чином, запроваджує винагороду у формі звільнення від обов'язку, що є конституційним, оскільки власність зобов'язує до того, що суд, можливо несвідомо – прощає. Тому рішення про стягнення з кредиторів коштів виглядають інтуітивними та, у даному випадку, – алогізмом права.
Слід зазначити, що застосування аналогії права служить одним із засобів регулювання відносин, але не є засобом подолання прогалин у їх регулюванні.
Ще одна проблема, яка особливо гостро постає, – проблема відшкодування витрат та оплати послуг, коли кредиторами є лише податковий орган та державні цільові фонди. У разі недостатності вартості активів для задоволення вимог цих кредиторів фактично на додаткову винагороду ліквідатору кредитори витрачають кошти, що могли би надійти Україні. В таких випадках було би доречно обмежити «щедрість» представників держаних органів щодо розміру додаткової винагороди, якою вони винагороджують ліквідатора. Ці (немалі) кошти можуть бути використані на фінансування загальнодержаних видатків, пенсій тощо.
Зазначені питання потребують законодавчого врегулювання.
Список використаних джерел
1. Поляков Б.М. Правовые проблемы регулирования несостоятельности (банкротства): дис. ...доктора юрид. наук: 12.00.04 / Поляков Борис Моисеевич. – Киев, 2003. – 407 с.
2. Джунь В.В. Теоретико-прикладні проблеми реформування законодавства України про банкрутство: дис. ...доктора юрид. наук: 12.00.04 / Джунь В’ячеслав Васильович. – Київ, 2009. – 452 с.
3. Рябцева Я.Г. Правовий статус арбітражного керуючого: дис. ...канд. юрид. наук: 12.00.04 / Рябцева Я.Г., 2006.
4. Талан Л.Г.Роль арбітражних керуючих у справах про банкрутство / Л.Г. Талан // Санація та банкрутство, 2006. – №3. – С. 108.
5. Фоменко М.С.Расходы арбитражного управляющего в процедуре банкротства // Санація та банкрутство, 2010. – №3-4. – С. 93.
6. – 8. Постанови ВГСУ від 15.09.2010р. у справі № 11/Б-1104; від 10.02.2010р. у справі № 9/31; від 10.11.2010р. у справі № 9/31 / Вищий господарський суд України / Офіційний веб-сайт ВГСУ. Судова практика.
9. Господарський кодекс України / Верховна Рада України. Відомості Верховної Ради України, 2003. – № 18-22. – Ст. 144.
10. Цивільний кодекс України / Верховна Рада України. Відомості Верховної Ради України, 2003. – № 40-44. – Ст. 356.
11. Податковий кодекс України / Верховна Рада України. Офіційний вісник України, 2010. – № 92. – Ст. 3248.
Опубліковано «Становлення господарської юрисдикції в Україні
– 20 років досвіду. Проблеми і перспективи. (матеріали
науково-практичної конференції 24-26 травня 2011р., м. Одеса)»,
2011, с. 533, ISBN 978-966-190-302-8.
_03_03.png)
