П.Д. Пригуза
кандидат юридичних наук,
суддя господарського суду Херсонської області
КОНКУРСНЕ ПРАВО В УКРАЇНІ:
ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ, ПРАКТИКИ ТА ЗАКОНОДАВСТВА
Статтю присвячено аналізу проблем судової практики та законотворення в галузі неплатоспроможності, причиною яких вважається неврахування основ теорії конкурсного права суб’єктами цих відносин.
Ключові слова: неплатоспроможність, об’єкт права неспроможності, об’єкт права банкрутства, конкурсне право, конкурсний процес.
Спеціалісти в галузі банкрутства знають, що в усьому світі під конкурсним правом розуміють систему спеціальних норм права, якими національні законодавства про банкрутство визначають умови і порядок участі кредиторів і боржника у конкурсі, об’єктом якого є організація і здійснення управління господарською діяльністю неплатоспроможного боржника у відповідних правових режимах (процедурах) або розпорядження майном банкрута у ліквідаційній процедурі.
В Україні поняття «конкурсне право» як найменування галузі (підгалузі) права та спеціальних знань, зі складностями пробиває собі місце в системі права, але правові догми та стереотипи стримують його зростання до рівня європейського права. Недостатність наукової і освітньої бази в галузі знань про неплатоспроможність приводить до невизначеності основних положень теорії конкурсного права, створює серйозні проблеми як для практики застосування учасниками цих відносин та господарськими судами законодавства про банкрутство, так і для процесу правотворення. Ми ставимо за мету в цій статті показати основні проблеми, які стоять на шляху розвитку конкурсного права в Україні як підгалузі господарського права та окремої галузі юридичної науки, що має важливе теоретичне і практичне значення для судової практики і законодавства.
Філософія конкурсного права
Українська державність розбудовується, інтегруючись у світові економічні, соціальні та правові процеси. На цьому шляху українському правознавству потрібно створювати нову парадигму права – концептуальну модель праворозуміння, правотворення, правового регулювання, правозастосування тощо. Суттєве значення для просування у цьому напрямку має вивчення джерел права, його розуміння як глобального історичного явища, що виникло давно, існувало багато століть та буде існувати надалі, прагматично регулюючи реальні соціальні відносини з метою досягнення практичної користі для їх учасників та суспільства взагалі. Правове регулювання відносин неплатоспроможності в загальній системі права вимагає до себе особливої уваги, потребує врахування в Законі світових доктринальних здобутків теорії держави і права, теорії конкурсного права та конкурсного процесу. Як визначає В.Я. Тацій, «головними методологічними орієнтирами сучасних теоретичних досліджень стають загальнолюдські принципи: пріоритет прав особи, свободи, рівності, справедливості» [1]. Неврахування їх у практиці та в правотворенні спотворює суть права, порушує принципи справедливості та чесності у кредитних і взагалі у цивільних відносинах, породжує зневіру у право як регулятор суспільних відносин. Філософія права є невід’ємною частиною науки філософії та юридичної науки і провідним знанням про цінність права, яке неможливо пізнати без дослідження його проявів у фактах емпіричної дійсності. В своїй теоретичній частині філософія права дає розуміння суті права не лише для даного історичного періоду, для даної держави чи суспільної групи. Необхідність права неспроможності та банкрутства виявляється у цінностях, які століттями постійно захищаються незалежно від зміни конкретних норм законодавства про банкрутство або зміни політичних режимів конкретного суспільства. Філософія права виявляє постійне у змінюваному, виходячи з позитивного регулювання відносин. Основна мета права неплатоспроможності – захист кредиту та принципів кредитування (читай інвестицій та інвестування) як основи ринкової економіки.
Суть права неспроможності для кредитора – захист кредиту (інвестиції), його задоволення за рахунок майна і майнових прав боржника та/або шляхом господарського використання кредитором майна боржника.
Суть права неспроможності для боржника – захист від кредиторів шляхом накладення мораторію на примусове стягнення та надання боржникові можливості самостійно відробити борг.
У права банкрутства ж, на відміну від права неспроможності, суть інша: для кредитора це можливість частково задовольнити свій кредит або списати його перед державою, а для боржника – часткове виконання боргового зобов’язання, а в іншій частині – прощення боргу державою. Прощення боргу державою у відносинах банкрутства для обох сторін (кредитора і боржника) слід розглядати як виконання державою однієї з публічних функцій попередження правопорушень з боку кредитора до боржника. Це суспільно необхідна функція, яка стримує сторони (їх представників) від помсти та насилля до особи боржника, якими супроводжувалися випадки неплатежів у давнину.
Становлення конкурсного права в Україні
Історія права неспроможності та права банкрутства, а також процесуального права, що регулює порядок провадження у цій категорії господарських справ в Україні, як самостійній і незалежній державі, бере свій початок з 1992 року із прийняттям Закону України «Про банкрутство». Таким чином, вказані інститути права на території України були відроджені в законодавстві після більш ніж семидесятирічної перерви та стали об’єктами практичної діяльності і наукових досліджень у юридичній науці та інших галузях знань.
Даний Закон був першим актом законодавства, що регулював наслідки неспроможності або банкрутства суб’єктів господарювання в Україні. Закон містив деякі загальні положення щодо конкуренції інтересів боржника і кредиторів та, у комплексі з нормами ГПК України, створював умови для становлення нової форми процесуальної і наглядової діяльності господарського суду в Україні, які мали позитивний вплив на розвиток доктринальних положень конкурсного права. По-перше, Законом встановлювався судовий контроль над неплатоспроможною юридичною особою та вводились процедури вирішення проблеми неплатежів. По-друге, була визначена черговість погашення вимог кредиторів, які приймали участь у конкурсі. Встановлено, що витрати ліквідаційної процедури та вимоги кредиторів, що забезпечені заставою, задовольняються поза конкурсом (за визначенням у ст. 21 Закону – «передусім»), тобто, заставний кредитор не вважався конкурсним. По-третє, на практиці було реалізовано мету конкурсного процесу щодо справедливого розподілення залишків активів боржника, вимоги кожної наступної черги задовольнялися після повного задоволення вимог попередньої. У разі недостатності майна для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимоги задовольнялися пропорційно належній кожному кредиторові сумі. По-четверте, законодавець впровадив принцип погашення боргів або, як ми вважаємо, принцип прощення боргу державою, що приводило до припинення зобов’язання боржника. Така доктрина права є класичною у світі. В той же час, проявлялась її однобокість, що називають прокредиторською моделлю, яка не захищає прав боржника від кредиторів.
Українські вчені та практики Д.М. Притика [2], Б.М. Поляков [3], В.В. Джунь [4] та інші, підкреслювали, що Закон 1992 року містив положення, що шкодили суб’єктам господарювання-боржникам, негативно впливали на економіку України та, на їх думку, стали причиною погіршення економічного розвитку України. Цілком погоджуючись з таким висновком, вважаємо, що інноваційний розвиток України неможливий без становлення в Україні ефективного Закону, що регулює проблеми неплатоспроможності, оскільки він є одним із правових інструментів захисту кредиту як інвестиції та суттєво впливає на інвестиційний клімат всередині держави однаково як для внутрішнього інвестора, так і для іноземного.
У новій редакції Закон про банкрутство набув чинності з 01.01.2000 року. Цей Закон більшою мірою врахував досвід правозастосування інституту банкрутства в Україні та світі, ним введено норми для захисту боржника від кредиторів тощо. Назва нового закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [5] вказує на його більш широкий предмет правового регулювання, до якого включено правові норми для здійснення заходів з відновлення платоспроможності боржника та норми, що регулюють процедуру ліквідації банкрута. Цей Закон наповнений новими положеннями та поняттями, які надають йому нового змісту.
Головна ідея (правова доктрина) цього Закону полягає у наступному:
1) право боржника та виключне право конкурсного кредитора, вимоги якого не забезпечені заставою майна боржника та є безспірними, ініціювати порушення справи про банкрутство;
2) заборона забезпеченому кредиторові ініціювати порушення справи про банкрутство та його особливий правовий статус, що передбачає першочергове задоволення забезпечених заставою вимог;
3) закріплення конкурсу як методу правового регулювання відносин неплатоспроможності шляхом зіткнення інтересів боржника і кредиторів (сторін) та інших учасників провадження щодо специфічних об’єктів конкурсу;
4) перехід функції управління неплатоспроможною юридичною особою-боржником і права розпорядження майном боржника як специфічних об’єктів прав, до комітету кредиторів, утворюваного з конкурсних кредиторів;
5) визначення кількості голосів конкурсного кредитора пропорційно сумі вимог, включених до реєстру вимог кредиторів;
6) збереження господарюючого (діючого) суб’єкта шляхом застосування до нього спеціальних відновлювальних (реабілітаційних) процедур (розпорядження майном, санація, мирова угода);
7) ліквідація боржника у випадку нездатності відновлення його платоспроможності (банкрутства);
8) включення всіх активів банкрута до ліквідаційної маси та їх продаж;
9) справедливий розподіл залишків активів банкрута, що забезпечується черговістю та пропорційністю задоволення вимог;
10) припинення грошового зобов’язання банкрута перед кредитором шляхом погашення вимог.
Закон передбачає й інші суттєві положення, які мають істотне значення для регулювання його предмету, наприклад: спеціальний порядок провадження щодо окремих категорій боржників; спрощене провадження щодо банкрута, який припинив свою підприємницьку діяльність (боржник, що знаходиться в процедурі ліквідації, відсутній боржник); визнання недійсними угод боржника, що завдали шкоди боржникові та кредиторам і повернення майна до конкурсної або ліквідаційної маси тощо.
У такому вигляді за формою і змістом Закон про банкрутство 2000 року, як ми вважаємо, став одним з найсучасніших актів законодавства у світі, який відкрив в Україні нову підгалузь господарського права, або, як влучно висловився відомий правознавець В.Ф. Опришко [6], – новий комплексний супер інститут права України.
Вище ми визначили лише десять доктринальних положень, на яких мають ґрунтуватися й формулюватися інші положення і принципи, що зберігають і розвивають основну ідею права, слугують його теоретичною основою. Безумовно, їх можливо сформулювати значно більше в залежності від мети дослідження.
У подальшому український законодавець у межах вказаної доктрини права вдосконалював інститути неспроможності та банкрутства. Так, з 01.01.2004 року набув чинності Господарський кодекс України, глава 23 якого «Визнання суб’єкта підприємництва банкрутом» (ст.ст. 209-215) стосується загальних питань регулювання банкрутства. Цією главою визначено основні положення щодо господарсько-правових інститутів, які регулюють правовідносини неплатоспроможних суб’єктів господарювання, нормативно закріплено поняття неспроможності та банкрутства і їх субінститутів (розпорядження майном, санація, мирова угода, ліквідація), які застосовуються до боржника при здійсненні провадження у справах про банкрутство.
В той же час, Верховна Рада України з 2000 року внесла певні зміни і доповнення до Закону про банкрутство, що не відповідають загальній доктрині права України.
Так, деякі з них суперечать Європейській конвенції з прав людини та Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»: введення присічних строків для конкурсних кредиторів що обмежують доступ до суду; встановлення правила про погашення вимог конкурсного кредитора, який не подав заяву до суду в 30-денний строк та інші. Однак, вони хоча й позбавляють особу конкурсного кредитора права на власність без пояснення розумної суспільної мети, але «вписалися» в доктрину права, не зламавши її суті.
Сучасний стан та перспективи розвитку конкурсного права
В той же час, зміни до Закону про банкрутство, які набрали чинності 22.09.2011 року, на нашу думку, руйнують теоретико-правову основу конкурсного права. Так, Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», яким:
1. Змінено визначення поняття «конкурсний кредитор», з якого виключено слова «вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника».
Очевидно, це намагання зрівняти в правах незабезпечених та забезпечених кредиторів. Цією зміною поняття «конкурсний кредитор» відбулася спроба зламати систему права неплатоспроможності і його принципи. Нагадаємо, що конкурсне право та конкурсний процес зародилися та існують у формі Закону як система норм права, що встановлює правила захисту чесних-довірливих кредиторів, вимоги яких є незабезпеченими. Теоретично саме права та інтереси конкурсних кредиторів після порушення справи про банкрутство стикаються (конкурують) в пошуках засобів задоволення кредиту, який вони надали боржникові без забезпечення його заставою. Своєрідною ж «заставою» для таких кредиторів є юридична особа-боржник як суб’єкт права, право управління нею та право розпорядження усіма її активами, що використовуються юридичною особою в господарюванні та є вільними від застави.
Ми висловлювали свої критичні зауваження щодо розвитку судової практики в іншому напрямку, який визначає заставного кредитора стороною у справі з правом вирішального голосу у комітеті кредиторів [7]. Наша стурбованість пояснюється тим, що зміни до Закону не мають наукового пояснення, а спотворюють суть конкурсного права. Як стверджував А.Х. Гольмстен, незадовільне конкурсне право вносить незабезпеченість і нестійкість в найбільш важливі відносини ринкового господарства – відносини кредиту [8, с. 4]. На наше переконання як теоретично, так і відповідно до Закону про банкрутство як джерела конкурсного права в Україні, заставний кредитор не має права на звернення до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство боржника, суд відмовляє йому у прийнятті такої заяви. Вимоги заставного кредитора та обтяжене заставою майно боржника підлягають окремому обліку в реєстрі вимог кредиторів, оскільки є об’єктами чужого права (заставодержателя), а для реалізації права застави застосовується інший законодавчий механізм – виконавче провадження.За такою правовою конструкцією конкурсна масаборжника не повинна включати те майно, яке є предметом застави, а має виводитися з неї для окремого обліку і можливої реалізації задля задоволення вимог заставодержателя у виконавчому провадженні, що здійснюється паралельно з процедурами неспроможності. Усе інше майно боржника та права щодо його комерційного використання, за виключенням заставленого, є предметом конкурсного провадження, оскільки на нього претендують незабезпечені (конкурсні) кредитори. Отже, право неплатоспроможності виокремлює в наявному майні боржника два різних об’єкта права, які визначають зміст прав і обов’язків учасників цих відносин. Для незабезпечених кредиторів таким об’єктом є конкурсна маса. А для забезпеченого кредитора – целише конкретне індивідуально визначене заставлене майно, яке не входить до конкурсної маси. Заставний кредитор, таким чином, не має правових вимог до конкурсної маси.
Отже, забезпечений кредитор відповідно до національної доктрини права неплатоспроможності, не може бути стороною у справі про банкрутство. Саметому він не можемати прав конкурсного кредитора щодо ініціювання справи про банкрутство, він не може бути членом комітету кредиторів, не може приймати рішення з правом вирішального голосу щодо конкурсної маси тощо. Заставний кредитор може набути статусу учасника процесу (провадження у справі) лише на підставах, визначених Законом про банкрутство та ГПК України, коли це зачіпає його права на заставне майно. Наприклад, коли комітет кредиторів приймає рішення про укладення мирової угоди, усі забезпечені кредитори мають висловити письмову згоду на її укладення (ч. 3 ст. 35 Закону).
Нажаль, судова практика йде іншим шляхом, що підтверджується судовими рішеннями апеляційних судів та правовими позиціями Вищого господарського суду України в окремих справах, за якими усім конкурсним та заставним кредиторам надаються однакові права бути членами комітету кредиторів і рівні повноваження щодо об’єктів чужого (для заставних кредиторів) права – конкурсної та ліквідаційної маси [9].
Але, зміна з 22.09.2011 року поняття «конкурсний кредитор» має свої юридичні наслідки. Оскільки заставний кредитор тепер прямо віднесений законом до категорії конкурсних кредиторів, то він втратив свій статус привілейованого кредитора стосовно боржника-юридичної особи. Так, якщо відповідно до ст. 14 обов’язок подати заяву з вимогами до боржника лежав лише на незабезпечених кредиторах, то після 22.09.2011 року усі конкурсні кредитори, в тому числі і заставні, при порушенні 30 денного строку втрачають право вимоги. Присічний строк розповсюджується і на них з відповідними наслідками – припинення права застави (іпотеки). У цьому разі Закон дійсно зрівняв конкурсних і заставних кредиторів у наслідках пропуску строку подачі заяви до суду.
Разом з тим, у разі дотримання заставним кредитором строків, проблема об’єкта права конкурсних кредиторів та заставного кредитора залишається невирішеною для судової практики, яка не враховує теорії, суті та призначення права.
Тепер заставний кредитор, який своєчасно подав заяву до суду, перетворився на супер-привілейованого кредитора, який, маючи повне забезпечення своїх грошових вимог майном боржника, отримує, крім того, інші об’єкти прав: право управління боржником та його майновими, фінансовими і трудовими ресурсами, право вирішення юридичної долі інших активів боржника (майна та прав), право прийняття рішення про санацію чи ліквідацію боржника тощо. Таким чином, треба зрозуміти, що при існуванні такої практики застосування закону заставний кредитор фактично втручається в конкурсний процес, отримує в процедурах банкрутства те, що юридично не належить йому ні по закону, ні по праву.
2. Змінено визначення грошового зобов’язання, яке є підставою для порушення справи про банкрутство. Встановлено, що до складу грошових зобов'язань боржника не зараховуються зобов'язання боржника - фізичної особи – підприємця (ФОП), що виникли безпосередньо у фізичної особи на підставах, не пов'язаних із здійсненням таким боржником підприємницької діяльності. З цих підстав ФОП за зобов’язаннями особистого характеру не можуть бути суб’єктами банкрутства.
Для стадії порушення справи про банкрутство та визначення суб’єктного складу права банкрутства за загальною доктриною права неплатоспроможності України це цілком зрозумілі і прийнятні норми-принципи.
Але в ч. 7 ст. 47 Закону про банкрутство встановлено, що у разі визнання ФОП банкрутом до складу ліквідаційної маси не включається належне йому майно, яке перебуває у заставі за підставами, не пов'язаними із здійсненням такою особою підприємницької діяльності. На це майно згідно змін до ч. 1 ст. 48 цього Закону не може бути накладено арешт.
Зазначені положення суперечать основоположним нормам цивільного та господарського законодавства, відповідно до яких громадянин-підприємець несе відповідальність за своїми зобов’язаннями усім своїм майном, на яке можна звернути стягнення, за певними виключеннями, що передбачені лише Законом «Про виконавче провадження».
По суті, поряд з мораторієм на реалізацію майна державних підприємств, яким виключено державне майно як об’єкт конкурсного права з конкурсних процедур, законодавець встановив новий мораторій, тепер на приватне майно.
Отже, щодо звернення стягнення на майно громадян-підприємців, яке на час порушення справи про банкрутство знаходиться в заставі, з 22.09.2011 року діє мораторій.
На практиці ця норма приведе до дискримінації незабезпечених конкурсних кредиторів, позбавить їх права на отримання задоволення з вартості заставленого майна боржника-ФОП, оскільки, як правило, вартість заставленого майна суттєво або в рази перевищує суму боргу. Включення такого майна до ліквідаційної маси якраз і слугує досягненню мети конкурсного права – справедливого і пропорційного задоволення вимог усіх кредиторів: забезпечених і незабезпечених.
В свою чергу, конкурсні (незабезпечені) кредитори боржника-ФОП при наявності майна, достатнього для задоволення вимог заставного кредитора та конкурсних кредиторів, не матимуть юридичної можливості отримати таке задоволення.
Вказані зміни викликають нові процесуальні питання і проблеми, на які Закон не дає відповіді, а практика поки що відсутня: чи підлягає припиненню справа про банкрутство, якщо у боржника немає активів, крім заставлених? Яким чином ліквідаторові показати відсутність активів у ліквідаційному балансі, коли насправді актив є, а його вартість перевищує забезпечене ним зобов’язання? Чому кредитор-інвестор має дарувати заставному кредиторові та боржникові активи (майно, гроші), які реально можна було би отримати в ліквідаційній процедурі? Чи підлягає припиненню провадження у справі про банкрутство, якщо у боржника є активи, які перевищують вартість забезпеченого зобов’язання, чи може провадження у справі слід зупинити до моменту звільнення майна з-під застави?
Наприкінці, виникають і соціально-правові питання: яке суспільне благо захищає держава, створивши нову категорію боржників, які не відповідають за своїми цивільно-правовими зобов’язаннями? Яке суспільне благо захищається, коли фінансові установи притримують майно банкрута, не дозволяючи звернути на нього стягнення в конкурсних процедурах? Чи відповідає публічним інтересам новий мораторій, що встановлений для приватного майна?
3. Інші зміни, що внесені 22.09.2011 року до Закону про банкрутство носять хаотичний характер, не продумані текстуально та процесуально, спотворюють призначення певних субінститутів права неплатоспроможності, вводять нові правила поведінки, які є непотрібними і не мають ніякого юридичного значення. В той же час, вони внесли плутанину в налагоджену роботу судів, сум’яття в діяльність та непорозуміння у правосвідомість суб’єктів права, які подають заяви про порушення справи про банкрутство, оскільки не враховують конкурсної природи права неплатоспроможності.
Наприклад, передбачено, що суддя на другий день після винесення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство передає текст ухвали для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті судової влади України. Крім того, суддя у підготовчому засіданні виносить ухвалу та офіційно оприлюднює її. Як видно, на суддю покладено обов’язок особисто оприлюднювати ухвали. Тобто, технічна робота оператора системи діловодства суду перекладена на особу судді. Але ж за правилами діловодства суду та Законом про доступ до судових рішень це питання вже законодавчо та практично вирішено?
Суперечливими є положення, якими передбачено право усіх кредиторів подавати заяви з грошовими вимогами до боржника одразу після офіційногооприлюднення ухвали про порушення справи про банкрутство на офіційному веб-сайті судової влади. При цьому вказано, що заяви подаються за правилами статті 14 цього Закону. У той же час, реалізувати це право за даною статтею в більшості випадків можливо лише після публікації оголошення за результатами підготовчого засідання, де вказується про визнання боржника неспроможним, введення процедури розпорядження майном та призначення розпорядника майна тощо.
За загальним правилом лише факт публікації оголошення, а не оприлюднення ухвали по своїй правовій суті є юридичним фактом, з яким закон пов’язує виникнення у кредиторів конкурсних прав, у тому числі на звернення в загальних процедурах із заявою до суду з грошовими вимогами до боржника. Отже, дійсно, заяву з грошовими вимогами можна подати лише до боржника, а не до суду, однак таке подання заяви не матиме ніякого юридичного значення.
Із доповненої до ст. 14 Закону про банкрутство ч. 4 випливає, що конкурсний статус кредитора має визнаватися, але не вказано ким: судом, боржником чи розпорядником майна? Однак, відповідно до доктринальних положень господарського процесу такий статус не визнається, а набувається шляхом подачі заяви до суду. Визнається не статус особи, а наявність грошової вимоги до боржника, від якої він (статус) є похідним…
Прагматичний погляд на вказані зміни до Закону про банкрутство показує невтішну перспективу. При такому регулюванні відносин «передбачливі» підприємці будуть укладати угоди застави свого майна про людське око, на всяк випадок банкрутства, лише щоб обдурити свого довірливого кредитора, оскільки сам факт знаходження майна в заставі є підставою для його невключення до ліквідаційної маси і уникнення відповідальності.
Такий закон не захищає кредит, а навпаки, порушує права незабезпечених конкурсних кредиторів, створює труднощі для повернення кредиту та інвестиції, підриває основи бізнесу в ринковій економіці – свободу і довіру.
Наслідки порушення теоретичних основ конкурсного права
Здається неймовірним, але факт. Вищий господарський суд України, при здійсненні правосуддя прямо вказував у своїх постановах, що певні положення Закону про банкрутство не можуть застосовуватися, оскільки їх прийнято під впливом помилки законодавця [10].
Після набрання чинності змін до Закону про банкрутство від 22.09.2011 року Вищий господарський суд України надіслав господарським судам інформаційного листа [11], зміст якого також вказує на помилку законодавця. ВГСУ рекомендує до вирішення на законодавчому рівні питання стосовно врегулювання суперечностей, що виникли з 22.09.2011 року в Законі про банкрутство, застосовувати основні положення цього Закону в його попередньому тексті.
Що це? Суди не хочуть виконувати волю законодавця? Чи може воля законодавця виходить за межі здорового глузду, а знання загальної теорії права і, зокрема, конкурсного права та внутрішнє переконання служителів Феміди не здатні її осягнути?
Очевидно, процес законотворення в Україні переживає певну кризу, яка можливо є проблемою росту, і ми її подолаємо з часом. Помилки законодавця слід враховувати в подальшому творенні законів, виправляючи їх у відповідності до практичної користі та теорії права. Проекти законів повинні розроблятися за участю галузевих спеціалістів-практиків та науковців, щоб «ляпи законодавця» були виключеними з його практики.
Надію на покращення конкурсного права і конкурсу у відносинах неплатоспроможності дає Закон про банкрутство, прийнятий ВР України 22.12.2011 року в новій редакції, який визначає, що конкурсним кредитором є лише незабезпечений кредитор та законодавчо встановлює нове для цих відносин в Україні правило, що заставний кредитор не є стороною у справі про банкрутство. Зазначені положення відновлюють дух конкуренції у неплатоспроможності, який, як стверджував Г.Ф. Шершеневич, «є основою самого поняття конкурсу, і вона (конкуренція – П.П.) повинна бути завжди збережена як умова якщо не для відкриття, то в усякому випадку для здійснення конкурсного провадження» [12, с. 100]. Цим законом будуть зняті численні порушення прав кредиторів, про які ми вказали вище.
В цілому новий Закон про банкрутство має бути позитивно сприйнятий суспільством, оскільки він є більш прагматичним, у ньому виражена більша державна «турбота, щоб право сприяло розвиткові бізнесу (економіки)» [13], знімаючи економічно невиправдані привілеї для окремих категорій боржників та кредиторів.
1. Тацій В. Правова наука в Україні: стан та перспективи розвитку / В. Тацій // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 2-№ 3. – С. 8.
2. Притика Д.М. Питання формування судової практики у справах про банкрутство / Д.М. Притика // Санація та банкрутство. – 2005. – № 1. – С. 3-5.
3. Поляков Б..М. Право несостоятельности (банкротства) в Украине / Б.М. Поляков. – К. : Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2003. – 440 с., С. 38.
4. Джунь В.В. Теоретико-прикладні проблеми реформування законодавства України про банкрутство. / В.В. Джунь. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Київ – 2009.
5. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції до 22.09.2011 року.
6. Опришко В.Ф. Засідання спеціалізованої вченої ради К 26.006.05 / Стенограма, 16.06.2011 року. – Державний ВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана».
7. Пригуза П.Д. Огляд деяких проблем застосування права банкрутства в Україні – потрібен злам парадигми / П.Д. Пригуза // Вісник господарського судочинства. – 2011. – № 2. – С. 131-138.
8. Гольмстен А.Х. Русское гражданское право. Чтения Д.И. Мейера / А.Х. Гольмстен. – С-пб., Типография Д.В. Чичанадзе. – 1897. – 103 с.
9. Постанова Вищого господарського суду України від 14.09.2011 року у справі № 6/88-Б-10. Єдиний державний реєстр судових рішень. Режим доступу:http://reyestr.court.gov.ua/.
11. Вищий господарський суд України. Інформаційний лист «Про Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" від 26.10.2011 р. № 01-06/1481/11. – Закон і Бізнес, 2011. – № 46.
12. Вершеневич Г.Ф. Конкурсный процес. Шершеневич. – М.: «Статут», 2000. – 477 с. (Классика российской цивилистики). ISBN 5-8354-0058-6.
13. Прилуцький Р.Б. Ще раз до проблеми розмежування предметів господарського та цивільного права / Р.Б. Прилуцький // Вісник господарського судочинства. – 2011. – № 6. – С. 82-90.
Опубліковано у «Віснику господарського судочинства» № 3. 2012. стор. 140-148
_03_03.png)
