суддя господарського суду Херсонської області,
кандидат юридичних наук
ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ПИТАНЬ ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМИ ПРАВОЧИНІВ БОРЖНИКА
Статтею 20 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі ЗВБ) врегульовано умови і порядок визнання недійсними правочинів (договорів) та спростування майнових дій боржника.
Мета і предмет правового регулювання норми права ст. 20 ЗВБ.
Стаття, що коментується, присвячена регулюванню суспільних відносин, що виникли між боржником, кредиторами та іншими особами з приводу дій боржника щодо розпорядження своїм майном, вчинені ним в період до порушення справи про банкрутство (ретроспективні відносини) та вчинені боржником після порушення справи про банкрутство.
Мета правового регулювання. Можливість оспорення та спростування майнових дій боржника перш за все необхідна для забезпечення збереження майна боржника в інтересах конкурсних кредиторів. В цій нормі закладена стримуюча превентивна функція – утримання боржника від шахрайського переховування або відчуження майна за удаваними та іншими угодами, що мають на меті ухилення від відповідальності перед кредитором (кредиторами). Для цього законодавець наділяє арбітражного керуючого та конкурсного кредитораправом звертатися до господарського суду із заявою про визнання недійсними правочинів (договорів) та спростування майнових дій боржника.
Предметом правового регулювання є умови і порядок оскарження правочину (договору) та спростування майнових дій боржника.
Із назви норми права видно, що законодавець мав за мету захистити інтереси конкурсних кредиторів від недобросовісних і шахрайських дій боржника щодо виведення активів боржника для уникнення виконання грошових зобов’язань перед кредиторами. За змістом норми права, питання щодо захисту майнових прав кредиторів повинні розглядатися в межах справи про банкрутство, а підстави визнання недійсними правочинів боржника є додатковими гарантіями задоволення вимог кредиторів. Мета є цілком виправданою і розумною, оскільки наявнисть в системі права держави такої норми стримує учасників господарського обороту від певних нечесних дій, що шкодять кредиторам, стимулюють довіру та правопорядок в сфері економіки, і зокрема бізнесу.
Однак, у цій нормі права законодавець встановив умови захисту прав кредиторів не адекватні меті її встановлення. Так, ч. 1 ст. 20 ЗВБ передбачається, що можуть бути визнані недійсними або спростованіправочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником в такий часовий період:
1) після порушення справи про банкрутство;
2) протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство.
Зазначена норма завідомо не може досягнути в повній мірі своєї мети, оскільки обмежує права учасників провадження у справі про банкрутство, як учасників цивільних відносин, порівняно із загальними нормами цивільного законодавства щодо строків позовної давності, а тому має бути виправлена, виходячи з наступних міркувань.
Теоретичні основи та законодавчі підстави оспорювання правочинів (договорів, угод, майнових дій)
В теорії конкурсного права період часу з моменту виникнення грошового зобов’язання у боржника (в тому числі при загрозі неплатоспроможності або при надмірній заборгованості) до дня порушення справи про його банкрутство називається періодом підозр (підозрілим періодом), а правочини (договори і майнові дії) боржника сумнівними. Підозрілий період не обмежується у часі і припиняється з припиненням грошового зобов’язання перед кредитором його належним виконанням. Тим більше, будь-який правочин боржника щодо відчуження ним свого майна в період зупинення розрахунків з іншими кредиторами чи під час виконавчого провадження має визнаватися недійсним не залежно від строків, що минули до дня порушення справи про банкрутство. Принципово важливо, що ст. 27 ЦК встановлено засади, на яких має грунтуватися діяльність судів та здійснюватися оцінка фактичних обставин вчинення правочину сторонами за участю боржника: «Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки, є нікчемним». Цей принцип повинен застосовуватися безпосередньо в період конкурсного провадження при дослідженні угод боржника, що мають сумнівний характер з точки зору відповідності їх чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Якщо фізична або юридична особа є боржником перед своїми партнерами по бізнесу (борг з оплати за товари, роботи, послуги, кредити тощо), то вона повинна утримуватися від дій, які безпідставно чи сумнівно зменшують розмір її активів. У цей період дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів. Відчуження майна боржником повинно здійснюватися з огляду на права кредиторів щодозабезпечення їх вимог активами боржника. Неврахування інтересів кредиторів у такому разі є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна призводить завідомо до зменшення об’єму забезпечення вимог кредиторів, наносить шкоду кредиторам.
Ми не вбачаємо розумних підстав обмежувати період підозр одним роком до порушення справи про банкрутство, оскільки початок цього періоду починається з часу виникнення грошового зобов’язання. Право кредитора повинно бути захищене Законом саме з цього часу і до моменту порушення справи про банкрутство. Такий принциповий підхід до захисту прав кредиторів застосовується в європейських країнах, наприклад в ФРН Законом про неплатоспроможність, передбачаються різні строки до порушення справи про банкрутство: правочин з наміром завдати шкоди кредиторам – до десяти років; правочин щодо безоплатного відчуження майна – до чотирьох років.
Отже, вважаємо за необхідне вдосконалити норму ст. 20 ЗВБ щодо строків позовної давності визнання недійсними правочинів (договорів) та спростування майнових дій боржника.
Стаття 20 ЗВБ містить у собі норми матеріального права та процесуальні норми. Норми матеріального права прямо випливають з викладених законодавцем підстав визнання недійсними правочинів. Так, наприклад, боржнику забороняється: безоплатно відчужувати майно (дарувати тощо); приймати на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони; відмовлятися від власних майнових вимог тощо. Отже, порівняно з приписами ст. 215 ЦК, ст. 20 ЗВБ розширює підстави визнання недійсними правочинів.
Недоліком коментованої норми є невизначеність процесуального статусу сторони контрагента за правочином, заява про недійсність якого розглядається господарським судом (третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, відповідач, заінтересована особа чи інше) та наслідки визнання недійсним правочину. Сторона у правочині з цивільно-правових позицій є контрагентом. У справі ж про банкрутство він повинен мати визначений процесуальний статус.
Слід звернути увагу, що виходячи з положень ч. 2 та ч. 3 ст. 20 ЗВБ, контрагент за недійсною угодою називається Кредитором. Але цей статус (кредитора) у третьої особи, виникає лише у разі, коли господарський суд визнає недійсним правочин за його участі. Порівняно із загальним визначенням кредитора, наданим у ст. 1 ЗВБ, не можна визначити його статусу. За загальним визначенням кредитором є юридична або фізична особа, яка має підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника. Кредитори поділяються на конкурсних кредиторів, поточних кредиторів та забезпечених кредиторів. Виходячи з того, що грошові вимоги у кредитора за недійсною угодою виникають до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство, він є поточним кредитором. При цьому статус кредитора набувається лише після виконання контрагентом обов’язку, покладеного на нього ухвалою господарського суду, якою визнаний недійсним правочин (договір, майнова дія). Тобто статус кредитора набувається контрагентом недійсної угоди не автоматично, а за наявності підтверджених у встановленому порядку документами вимог щодо грошових зобов'язань до боржника.
Грошове зобов'язання у боржника по відношенню до контрагента недійсної угоди виникає відповідно до ухвали господарського суду про визнання правочину (договору) недійсним, але за умови повернення боржникові майна, яке він отримав від боржника, або грошей у розмірі вартості майна за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії. При цьому якщо правочин (договір, майнова дія) був одностороннім, то у контрагента за недійсним правочином право зворотньої вимоги не виникає, а отже він (контрагент) не набуває статусу кредитора.
У разі відмови господарського суду визнати недійсним правочин (договір) боржника процесуальний статус контрагента, як третьої особи, не змінюється.
Частина 2 ст. 20 ЗВБ передбачає правові наслідки винесення ухвали господарського суду про визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника з підстав, передбачених ч. 1 цієї статті.
Як вбачається зі змісту ч. 2 ст. 20 ЗВБ, законодавець вказує, що наслідками визнання недійсним правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника є обов’язок контрагента боржника повернути майно в ліквідаційну масу. Ця норма містить вимогу про повернення майна до ліквідаційної маси, а не до конкурсної маси. За таких умов ЗВБ можна зробити висновок, що хоча заява розпорядника майна, комітету кредиторів або керуючого санацією подається до господарського суду на будь-якій стадії (у будь-якій процедурі), господарський суд, визнаючи недійсним правочин (договір) боржника, зобов’язує контрагента за договором повернути майно в ліквідаційну масу. Це правило може діяти лише у разі, якщо стосовно боржника буде введена ліквідаційна процедура. Якщо ж боржник в процедурах розпорядження майном та/або в процедурі санації розраховується з усіма кредиторами, то для контрагента не наступає обов’язок передати майно, оскільки ліквідаційної маси не створюється.
Відповідно до вимог ст. 216 ЦК визначено правові наслідки недійсності правочину, які господарський суд зобов’язаний застосовувати у разі визнання недійсними правочинів (договорів) та спростуванні майнових дій боржника. Недійсний правочин, так само як і результати спростованої майнової дії, не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з їх недійсністю. Правові наслідки недійсності правочину (майнової дії) прямо визначені положеннями ч. 2 ст. 20 ЗВБ, що коментується.
Отже, процесуальний статус сторони оспореного правочину, яку залучено до участі у справі про банкрутство як заінтересовану особу повинен бути чітко визначений в ЗВБ з окресленням його процесуальних можливостей (прав та обов’язків). Окрім того, підлягають уточненню наслідки визнання правочину недійсним для усіх процедур.
Тези виступу на семінарі-нараді
з питань застосування Закону України
„Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом”,
який проводився 31.05.2013р.
на базі Одеського апеляційного господарського суду
_03_03.png)
