Павло Пригуза
кандидат юридичних наук
Олег Васьковський
кандидат юридичних наук
Леонід Талан
кандидат юридичних наук
Проблеми конкурсного права в Україні.
Ліквідація банкрута: продовжити не можна припинити?
Реалізація в реальному житті положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», далі Закон, в редакції від 22.12.2011 року вказує на наявність певних недоліків змісту цього Закону, що негативно впливають на розуміння, тлумачення і застосування його приписів, всупереч меті Закону.
Серйозну стурбованість, наприклад, викликає тлумачення норми ч. 1 ст. 37 Закону. В ній приписується, що господарський суд постановою визнає боржника банкрутом та відкриває ліквідаційну процедуру строком на дванадцять місяців. Як у цій нормі, так і взагалі в Законі, не вказано, що строк процедури може бути продовжено судом, як це було зазначено у ст. 22 попередньої редакції Закону, що коментується як заборона продовження строку. Серед практикуючих арбітражних керуючих, суддів та науковців таке твердження викликало стурбованість, яка ґрунтується на утворюваній зазначеною нормою ілюзії, що ліквідаційна процедура не може бути продовжена за межами зазначених дванадцяти місяців. Ця ілюзія підтримується приписами ч. 6 ст. 45 Закону, де зазначається, що непродані активи, які залишилися на момент закінчення строку ліквідації, передаються ліквідатором в управління деякій юридичній особі ніби-то для подальшого продажу.
На нашу думку хибних судових рішень та судової практики вдасться уникнути, адже багатолітня практика здійснення цієї судової процедури показує, що дванадцять місяців для ліквідації майна та справ середнього або великого підприємства – утопія, нездійсненна мрія, не реальний строк. Хіба що для відсутнього боржника – прийнятна! За новими правилами продажу майна дотриматися цього строку можна лише в декількох випадках – у випадку продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу або у разі наявності у банкрута невеликої кількості ліквідного майна.
Ми впритул наближаємося до правозастосування, вирішення конкретних судових справ і наперед хочемо змоделювати поведінку учасників процесу, насамперед з метою недопущення порушень майнових прав та інтересів учасників провадження у справах про банкрутство.
У цій публікації ми дослідимо зазначені норми Закону з точки зору теорії застосування норм права з метою визначення дійсної мети законодавця і смислу юридичної термінології у правовому регулюванні зазначених суспільних відносин.
Нормативно-правова ідея регулювання ліквідації банкрута
Провадження у справах про банкрутство, складається з судових процедур, які запроваджуються господарським судом шляхом прийняття судових актів (ухвали, постанова). Вцілому судові процедури - це правові форми, в рамках яких виникають, здійснюються та припиняються правовідносини між учасниками банкрутства у межах судового провадження. Судова процедура у справах про банкрутство - це певна система юридичних засобів у вигляді матеріально- та процесуально-правових норм. Застосування цих засобів повинно забезпечити досягнення кінцевої мети у конкретному правовідношенні. Отже реалізація судової процедури повинна завершитися правовим результатом, що відповідає ідеї (меті) Закону.
Основна ідея Закону – встановлення умов і порядку визнання боржника банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою задоволення вимог кредиторів за рахунок банкрута. Ліквідаційна процедура застосовується до боржника, який не здатний відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та/або мирової угоди, тобто до банкрута, і здійснюється з метою рівномірного погашення грошових вимог кредиторів.
Залежно від категорії боржника, виду його діяльності та наявності у нього майна господарський суд застосовує загальний, спеціальний або спрощений порядок провадження у справі про банкрутство. Спрощений порядок застосовується під час ліквідації банкрута без застосування процедур розпорядження майном та санації.
Ідея ліквідації банкрута прямо визначена у абзаці третьому ч. 1 ст. 37 Закону, де під ліквідацією розуміється припинення суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення в порядку цього Закону вимог кредиторів шляхом продажу його майна.
Отже, в результаті ліквідації обов’язково слід вирішити триєдину задачу:
3) здійснити інші заходи ліквідаційної процедури, що не пов’язані з продажем майна банкрута та припинити суб'єкта підприємницької діяльності-банкрута.
Для практичної реалізації мети і завдань процедури призначається ліквідатор (ст. 114 Закону), який у справі має спеціальний правовий статус. Ліквідатор організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, та забезпечує задоволення вимог кредиторів у встановленому цим Законом порядку, використовуючи безліч повноважень, у тому числі: приймає до свого відання майно боржника, забезпечує його збереження; проводить інвентаризацію та оцінку майна банкрута; формує ліквідаційну масу; пред'являє до третіх осіб вимоги щодо повернення банкруту сум дебіторської заборгованості; подає до суду заяви про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника; вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб; продає майно банкрута для задоволення вимог, внесених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому цим Законом (ст. 40-44); передає до комунальної власності об'єкти житлового фонду, в тому числі гуртожитки, дитячі дошкільні заклади та об'єкти комунальної інфраструктури, що належать юридичній особі – банкруту; передає матеріальні носії секретної інформації (технічна документація, вироби, їх дослідні зразки тощо) замовнику за погодженням з відповідним органом Служби безпеки України; передає відповідним особам майно банкрута, що виключене з обороту; порушує питання про виділення частки, яка належить банкруту в спільному майні; веде реєстр вимог кредиторів; оформлює, упорядковує та передає на зберігання до архівної установи документи тривалого зберігання тощо.
Як видно зокрема із кола повноважень ліквідатора визначеного ст. 41, обсяг роботи, що покладається на арбітражного керуючого, великий та непростий, досить часто за десять-дванадцять місяців його виконати об’єктивно неможливо.
У своїй діяльності та за її результати ліквідатор є підзвітним комітету кредиторів і підконтрольний господарському суду, який перевіряє їх законність, правильність, розумність, та затверджує звіт. Звіт ліквідатора має засвідчувати завершення всіх розрахунків з кредиторами, що повинно бути підтверджено ліквідаційним балансом, у якому зазначається про відсутність у банкрута майна або про наявність залишків (ст. 46). Затвердження судом звіту ліквідатора є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство (ст. 83).
Визначальним є припис Закону, що ліквідатор виконує свої повноваження до внесення у ЄДР запису про припинення юридичної особи – банкрута (ч. 7 ст. 46).
У разі ж якщо на день заслуховування звіту, який зазвичай подається зі спливом встановленого судом строку ліквідпроцедури, ліквідатор не виявив або не реалізував майнові активи банкрута у повному обсязі, суд зобов’язаний винести ухвалу про призначення нового ліквідатора в порядку, встановленому цим Законом (ч. 4 ст. 46). Кандидатура нового ліквідатора може бути запропонована комітетом кредиторів, або визначена судом. Напрошується цілком логічне питання: яким чином новий ліквідатор доведе судову процедуру до завершення, без надання відповідного строку? Очевидно, що при цьому суд оцінює обсяг активів боржника і стан справ, що підлягають подальшому виконанню (здійсненню), орієнтовний термін часу, з настанням якого можна очікувати закінчення виконання дій з продажу майна, оскільки це має юридичне значення. Цього вимагають інтереси кредиторів.
Це означає, що суд повинен забезпечити учасників банкрутства процесуальними засобами і надати новому ліквідатору строк для вчинення процесуальних дій, визначивши необхідний період часу (ст.ст. 50, 53 ГПК), – продовжити строк судової процедури ліквідації банкрута.
Отже, при ліквідації юридичної особи усе наявне майно підлягає повному розпродажу, що є підставою формування ліквідаційного балансу, який подається разом зі звітом для затвердження господарським судом. Без затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу не можна припинити провадження у справі, крім випадку затвердження судом мирової угоди в процедурі ліквідації банкрута.
Теоретико-правові основи строків процедури ліквідації
Обов’язок учасників провадження (боржника, кредиторів, ліквідатора та інших) здійснити діяльність, результатом якої має бути продаж майна та припинення суб'єкта підприємницької діяльності-банкрута, є імперативним. Комплекс цих норм згідно теорії права є зобов’язальними, оскільки встановлюють юридичний обов’язок особи (осіб) вчиняти певні дії. Ліквідатор є головним виконавцем, зобов’язаним від імені боржника продати майно та підготувати юридичну особу до припинення (ліквідації).
Що являє собою строк у дванадцять місяців з точки зору права?
Дванадцять місяців надаються учасникам справи задоволення їх цивільних прав за рахунок майна боржника, що припиняється. Для надання ліквідатору процесуальних повноважень суд вводить ліквідаційну процедуру, що прямо випливає з припису норми ч. 1 ст. 37 Закону. Із змісту цієї норми випливає, що адресатом, тобто суб’єктом припису про встановлення строку процедури є господарський суд. Для суду (і лише для нього) ця норма є імперативною. Тобто, в постанові про визнання боржника банкрутом судом повинно бути вказано, що процедура відкривається строком на дванадцять місяців. Ніяких приписів для інших учасників провадження і ліквідатора щодо обмеження строків, а так само заборон для господарського суду щодо можливості скорочення або продовження строків процедури ч. 1 ст. 37 Закону не містить.
В нормі права ч. 1 ст. 37 Закону йдеться про строки судової процедури ліквідації банкрута (ст. 7 Закону), що дає нам право вважати її класичною нормою процесуального права. Призначення норм процесуального права полягає в правовому регулюванні так званих організаційних суспільних відносин, забезпеченні процедур, форм реалізації або захисту норм матеріального права. Процесуальні норми завжди мають процедурний характер, вони адресовані насамперед суб'єктам, наділеним державно-владними повноваженнями щодо прийняття та застосування норм матеріального права, містяться в процесуальних законах (ГПК, ЦПК, КАСУ, КПК). Особливістю Закону є те, що він містить як норми матеріального, так і процесуального права. Для повного з’ясування значення норм закону треба звертатися до норм ГПК, які мають субсидіарно застосовуватися при провадженні у справі про банкрутство.
Так, приписи норми права ст. 53 ГПК України вичерпно дають відповідь на питання, як діяти при закінченні строків у дванадцять місяців, що встановлені судом для вчинення процесуальних дій з ліквідації банкрута. Норма має назву «Відновлення та продовження процесуальних строків». Її зміст передбачає, що «за заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Призначені господарським судом строки можуть бути ним продовжені за заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи». Оскільки строк у дванадцять місяців ліквідації відповідно до буквального змісту Закону є таким, що встановлюється судом, то відповідно до теорії строків та норм ГПК – може бути продовжений судом без усяких умов.
Так само строк може бути скорочений судом, якщо ліквідацію здійснено раніше та наприклад, через шість місяців подано до суду звіт і ліквідаційний баланс, який підлягає затвердженню.
Як видно, досліджувана нами норма є абсолютно визначеною, з вичерпною конкретністю і повнотою встановлює адресата своєї дії, його права та обов’язки. Застосована один раз господарським судом ця норма права вичерпує свою дію і порушити цю норму у майбутньому не можливо. Тому законодавець не встановив обмежень як для скорочення, так і для продовження процедури ліквідації, а залишив відкритим питання продовження строків ліквідаційної процедури, поставивши його в залежність від фактичних обставин справи. І, як показує практика, – це правильно і розумно. Конструкція норми лише підтверджує припущення, що український законодавець є мудрим, знає про результати судової практики попередніх років з регулювання і здійснення в державі відносин ліквідації банкрутів.
Розглядаючи причини непродажу майна протягом строку ліквідації, суд має встановити причини невиконання усіх дій з продажу активів і виконання інших обов’язків учасниками провадження і, виходячи з об’єктивної їх правової оцінки, вжити відповідних, передбачених Законом та нормами ГПК заходів впливу на учасників справи, але строк ліквідаційної процедури суд продовжити зобов’язаний. За неналежне виконання обов’язків ліквідатором господарський суд може усунути ліквідатора, стягнути штраф з членів комітету кредиторів за винні дії по незабезпеченню контролю за роботою ліквідатора та недотримання строків ліквідації (ст. 83 ГПК), винести окремі ухвали або надіслати повідомлення (ст. 90 ГПК).
Це означає, що лише у кожному конкретному випадку можна визначити той арсенал матеріально-процесуальних засобів, які необхідно застосувати у справі про банкрутство. Лише таким чином можна визначити можливі та необхідні для проведення ліквідації суб’єкта господарювання строки судової процедури. Тому насамперед не строки повинні визначати характер та зміст діяльності ліквідатора у ліквідаційній процедурі, а сумлінність та повнота виконання покладених на нього Законом повноважень.
Аналіз мети і призначення права управління майном банкрута
Буквальний зміст норми ч. 6 ст. 45 Закону такий: «У разі якщо на момент закінчення строку ліквідації залишилися непроданими активи боржника і негайний продаж матиме наслідком істотну втрату їх вартості, ліквідатор передає такі активи в управління визначеній господарським судом юридичній особі, яка зобов'язана вжити заходів щодо продовження погашення заборгованості кредиторів боржника за рахунок отриманих активів. Ліквідатор у разі потреби передавання активів боржника, які залишаються непроданими на час закінчення процедури ліквідації, в управління іншій юридичній особі погоджує кандидатуру такої особи з комітетом кредиторів та звертається до господарського суду з відповідним клопотанням. Таке клопотання ліквідатор надає господарському суду не пізніше ніж за два місяці до завершення процедури ліквідації і зазначає в ньому обсяг активів, що продавалися і не були продані, причини нездійснення продажу, а також загальну суму незадоволених вимог кредиторів».
Мовний та телеологічний аналіз норми ч. 6 ст. 45 Закону показує, що в процедурі ліквідації майнові активи мають продаватися за максимально можливою ціною, виключаючи істотні втрати їх вартості. Очевидно, розглядаючи перспективи продовження процедури ліквідації, комітет кредиторів може прийняти рішення про завершення ліквідації банкрута і звернення до суду з клопотанням про припинення провадження у справі. Якщо комітет кредиторів дійде висновку, що продовження строків ліквідації призведе до витрат, які істотно зменшать конкурсну масу і, відповідно, кредитори отримають менше, порівняно з передачею залишків активів третій особі на реалізацію, то комітет кредиторів приймає рішення про таку передачу майна. Передача майна в управління має свою мету – погашення вимог кредиторів за рахунок його вартості. Третя особа продовжить задовольняти вимоги кредиторів після припинення провадження у справі.
Передача майна в управління може здійснюватися на умовах мирової угоди, учасниками якої повинні бути боржник, кредитори та третя особа, яка бере на себе виконання зобов'язань боржника (ст. 79 Закону).
Застосовані в нормі права терміни «у разі потреби передавання активів», «погодження кандидатури особи з комітетом кредиторів», «звернення комітету кредиторів з клопотанням до господарського суду» вказують на диспозитивний характер цієї норми, оскільки вона діє лише тоді, коли комітет кредиторів визнає за потрібне (необхідне) врегулювати поведінку кредиторів. Ця норма є матеріальною, оскільки її об’єктом виступають майнові відносини учасників провадження. Норма, окрім того, є уповноважуючою, оскільки встановлює суб’єктивні права, тобто, дозвіл на здійснення кредиторами (комітетом) активних дій. Питання про необхідність (потребу) вчинення цих дій не залежить від суду. В той же час, реалізація права відбувається після процесуальної перевірки намірів сторін – на підставі ухвали суду.
Юридичний та логічний аналіз норми ч. 6 ст. 45 Закону вказує на те, що: передача майна іншій особі може відбутися лише на підставі угоди (правочину). Очевидно, що угода повинна бути укладена до закінчення строку процедури ліквідації. Процедура ліквідації повинна бути припинена (закінчена) в результаті такої угоди. В арсеналі Закону, окрім звіту ліквідатора, є лише один такий спосіб припинення провадження – мирова угода. Припис про те, що юридична особа, якій передаються в управління майнові активи, визначається господарським судом, вказує на те, що запропонована комітетом кредиторів юридична особа має пройти перевірку судом та ухвалою суду має бути залучена до участі у справі для отримання певного процесуального статусу для укладання з нею мирової угоди.
При цьому слід припустити, що боржник в такому випадку отримує право на подальше здійснення господарської діяльності, оскільки не ліквідується.
Висновок, який випливає з дослідженої норми, вказує, що право передати майно для продажу іншій особі належить виключно кредиторам в особі комітету кредиторів. Отже, непродані активи боржника можуть бути передані на реалізацію (в управління) конкретній юридичній особі лише за вільним волевиявленням кредиторів та лише на підставі мирової угоди. Кредитори мають право не застосовувати цю норму, якщо це суперечить або не відповідає їх інтересам (їм такого не потрібно).
Можлива ситуація коли вартості залишку непроданих активів достатньо лише для часткового задоволення вимог кредиторів, а інші конкурсні кредитори, та й сам боржник, не хочуть укладати мирової угоди про прощення непокритої активами частини боргу. Усіх влаштовує лише ліквідація банкрута. У такому випадку можливий інший алгоритм вирішення кредиторами долі залишків неліквідного майна, який також надасть змогу кредиторам передати майно для продажу з розстрочкою платежів їх набувачем. Наприклад, – шляхом передачі третій особі залишків майнових активів (майна та майнових прав) боржника з укладанням договору переводу на неї частини боргів за вимогами кредиторів у межах вартості отриманих активів. Такою третьою особою може бути як юридична, так і фізична особа, у тому числі фізична особа – суб'єкт підприємницької діяльності. Сам же боржник-банкрут у такому випадку підлягає ліквідації на підставі звіту ліквідатора (ст. 46, п. 6 ч. 1 ст. 83 Закону).
Очевидно, що в Законі прямо йдеться про строк, який є необхідним для здійснення усіх дій і заходів для продажу майна банкрута і здійснення розрахунків з кредиторами, тобто, для досягнення мети правового регулювання. Строк ліквідації, як період часу, в який ліквідатор поступово припиняє зобов’язальні (відносні та абсолютні) правовідносини, є категорією матеріального права, оскільки норми права регламентують поведінку (діяльність) суб’єктів відносин банкрутства, визначають зміст первинних прав і обов’язків суб’єктів права. Тому видається, що строк ліквідації може не збігатися зі строком ліквідаційної процедури, а залежить від кількості майна, його якості та складу (наприклад, наявність у боржника цінних паперів-векселів, акцій у капіталі інших акціонерних товариств тягне за собою інший порядок продажу, ніж встановлений в Законі для продажу майна), від стану правовстанолюючих та реєстраційних документів, поведінки сторін у справі та від інших об’єктивних і суб’єктивних факторів. Оскільки норми процесуального права, по своїй природі повинні «обслуговувати» норми матеріального права, останні мають пріоритет і вплив на процес. Відтак для виявлення характеру та змісту процесуальної норми потрібно проаналізувати, наскільки вона відповідає тим суб’єктивним правам, які визначені в матеріальній нормі права, тобто будувати зв'язок від норми матеріального права, а не навпаки.
Вжите законодавцем словосполучення «з метою продовження погашення заборгованості», окрім мети, не визначає засобів «управління» і не обмежує отримувача майна у виборі способу розпорядження ним. Таким чином, під передачею майна в управління, оскільки Закон не передбачає іншого, можна розуміти як передачу права власності на майно іншій юридичній особі, так і передачу в управління на інших умовах (оренда чи т.п.), що визначаються цим Законом та нормами ЦК і ГК. Порядок і строки сплати кредиторам вартості отриманого майна третьою особою має визначатися угодою.
В законодавстві України є подібне регулювання відносин банкрутства. Так, зазначена норма повністю відтворює зміст ч. 6 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», відповідно до якої активи банку, що ліквідується, передаються ліквідатором (Фондом гарантування вкладів фізичних осіб) в управління визначеній ним юридичній особі, яка продовжує погашення заборгованості кредиторів банку за рахунок отриманих активів. В той же час, передбачений цим законом строк ліквідації банку в один рік, передбачає можливість неодноразового продовження строків ліквідації до трьох років в залежності від обсягу активів (ч. 5, 6 ст. 44 цього закону).
Слід наголосити, що сфері банківської діяльності притаманна своя специфіка правового регулювання. Банк є особливим фінансовим суб’єктом правовідносин і його діяльність веде до виникнення значної кількості кредиторів – юридичних та фізичних осіб. Звідси випливає особливість ліквідаційної процедури банків, де слід враховувати характер активів банку, фінансові можливості, значну кількість кредиторів – фізичних осіб. Ототожнювати банкрутство банку і підприємства можна лише досить умовно. Відповідно не всі правові засоби будуть універсальними. Втім, схожість об’єкта правового регулювання з продажу великих обсягів майна банкрута, передбаченого Законом «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», вказує, що при ліквідації великих підприємств логічно і правильно застосовувати правило про продовження строків процедури.
Отже, із буквального змісту вказаної норми та з наведених міркувань не можна однозначно з’ясувати її призначення для правовідносин ліквідації банкрута, що викликає необхідність її тлумачення.
Чи можна примусити сторони до укладання мирової угоди через закінчення дванадцяти місяців ліквідації банкрута?
Сама постановка питання про примус до мирової угоди у юриста викликає внутрішній спротив. Примус завжди передбачає загрозу покарання за певні порушення, або настання інших негативних юридичних наслідків.
Мирова угода у справі про банкрутство – це домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та/або розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється шляхом укладення угоди між сторонами. Прийняття комітетом кредиторів рішення про укладення мирової угоди припиняє дію процедури ліквідації (ч. 8 ст. 77), а факт затвердження господарським судом мирової угоди є підставою для одночасного припинення провадження у справі про банкрутство (ч. 6 ст. 81).
Отже, якщо мировою є угода (домовленість), то логічним є висновок, що будь-який примус до її укладання просто виключається. Інше твердження, що миру можливо досягнути примусом – є антилогічним та не відповідає загальним засадам цивільного законодавства: неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свободи договору; судового захисту цивільного права та інтересу; справедливості, добросовісності та розумності.
Якщо припустити, що сторони зобов’язані укласти мирову угоду у справі про банкрутство, основною умовою якої є передача майна банкрута якій-ся там юридичній особі для подальшого комісійного продажу, то законодавець мав би прямо передбачити наслідки неукладення такої мирової угоди. Тобто, Закон мав би встановити, що провадження у справі про банкрутство припиняється, а майно, що залишилося непроданим – конфіскується в доход держави; або реквізується з передачею залишків активів в управління юридичній особі-торговцю, яку визначить господарський суд; або майно залишається власникам боржника безоплатно з прощенням боргів банкрута тощо. Усі такі результати можна було би розцінити як негативні юридичні наслідки, міра покарання нерадивих кредиторів та ліквідатора за невміння продати активи боржника протягом дванадцяти місяців. На додаток можна було би ще передбачити й покарання для усіх, хто був причетний до справи про банкрутство: арбітражних керуючих, суддів усіх інстанцій.
Особливий супротив кредиторів передати майно торговцю, а не продавати його в ліквідаційній процедурі, викликає ситуація, коли ліквідатор здійснив колосальну роботу щодо повернення активів з чужого незаконного володіння саме під кінець десяти-дванадцяти місяців строку ліквідаційної процедури, лише закінчив формування ліквідаційної маси, до якої входять, наприклад, об’єкти нерухомого майна, цілісний майновий комплекс банкрута державної форми власності або з іноземними інвестиціями, що мають багатомільйонну вартість. Виходить, що уся робота численних кредиторів та ліквідатора в ліквідаційній процедурі здійснювалася для когось, для якогось торговця, визначеного судом?
Для такого способу правового регулювання законодавець мав би покласти за мету конкурсного провадження не захист основоположних цивільних прав, інтересів та свобод осіб (людей), а лише процесуальний результат – закінчення процедури ліквідації банкрута за дванадцять місяців з припиненням справи. Діяти за принципом – строк процедури понад усе. Втім, Закон не містить подібних умов і наслідків незавершення ліквідації банкрута, що підтверджує проголошену нами тезу про мудрість законодавця.
Прогнозований результат – мирно віддати майно торговцю? Результат фантастичний, але не правовий, дотриманням якого не можна досягнути визначеного Законом правового результату.
Чи можливо припинити процедуру ліквідації?
Припинення процедури ліквідації боржника у справі про банкрутство без припинення провадження у справі не можливе.
Відповідно до ст. 83 Закону передбачені певні підстави для припинення провадження у справі, які не є вичерпними. До них можна додати таку підставу як затвердження судом мирової угоди. Втім, таких підстав для припинення справи як, наприклад: закінчення дванадцяти місяців ліквідації банкрута; неподання ліквідатором звіту і ліквідаційного балансу; порушення ліквідатором строків продажу майна банкрута; неналежне виконання ліквідатором і членами комітету кредиторів своїх обов’язків або подібних – Закон не містить.
Це означає, що для спроби втілення тези про обов’язковість припинення провадження у справі із закінченням дванадцяти місяців ліквідації треба звертатися до субсидіарних норм ГПК.
Норми ГПК передбачають можливість закінчення провадження у справі позовного провадження з підстав, передбачених у ст.ст. 80, 81 без винесення рішення у справі, а також з винесенням рішення за результатами розгляду спору у справі про задоволення позову або про відмову в позові (ст. 82).
Рішення (ухвалу) про відмову у продовженні строку ліквідації та про припинення провадження у справі у зв’язку з закінченням 12-місячного строку ліквідації не можна прийняти, воно буде явно свавільним. У такому разі загалом майново-організаційні права та обов’язки учасників процедури банкрутства залишаються не вирішеними, що породжує правову невизначеність: банкрут не ліквідований; майно не продане; вимоги кредиторів не задоволені тощо. А на питання що робити далі, – відповіді немає. Сторони попадають у правовий вакуум, де немає правового поля для розв’язання проблем. Вирішувати ці питання через аналогію закону або права буде невдалим шляхом, оскільки банкрутство регулюється і вимагає правового регулювання спеціальними нормами, які враховують специфіку відносин.
Ухвала про залишення заяв кредиторів без задоволення у зв’язку з закінченням 12-місячного строку ліквідації і неподанням комітетом і ліквідатором без поважних причин звіту і ліквідаційного балансу, має такі ж самі наслідки.
Прийнятною можна було би вважати норму про укладання сторонами мирової угоди і припинення провадження у результаті її затвердження господарським судом (ст. 80 ГПК). Втім для справи про банкрутство ця підстава також є неприйнятною, оскільки Законом встановлено свій, відмінний від ГПК, спеціальний порядок укладання мирової угоди у формі судової процедури (ст.ст. 7, 77-81).
Отже, до досліджуваних нами відносин норми ГПК не можна застосувати для припинення (завершення) провадження у справі про банкрутство.
Викладене підтверджує нашу тезу про те, що юридична особа, у якої в ліквідаційній масі наявне майно, повинна ліквідуватися протягом такого терміну, який є розумно достатнім, але не менше ніж до настання факту, що має юридичне значення для справи про банкрутство – до повного продажу майна та здійснення усіх заходів, передбачених Законом щодо ліквідації банкрута, розрахунків з кредиторами і затвердження господарським судом звіту ліквідатора. Або через затвердження господарським судом мирової угоди.
Твердження, що дванадцять місяців процедури ліквідації господарюючих суб’єктів є імперативом, який не може бути перевищеним, на практиці, на нашу думку, загрожує перетворити відносини банкрутства в проблему не лише для учасників провадження чи для судової системи, а також викликати негативну оцінку міжнародних експертів та негативно вплинути на інвестиційний клімат в державі.
Так, якщо із закінченням 12-місячного строку суд ліквідує банкрута незалежно від стану продажу майна, то ліквідатором банкрута слід вважати не арбітражного керуючого, а суд, який застосовує адміністративний примус для припинення судової ліквідації. Боржник та кредитори усуваються від процесу. Третя особа набуває безконтрольної влади над майном, при відсутності адекватних правових засобів контролю за збережністю майна та розрахунками. Сторони штовхаються у відносини, які належним чином правом не врегульовані, а відтак створюються умови для різних зловживань. Так, заінтересовані особи можуть навмисно затягувати судовий процес з метою передчасної ліквідації суб’єкта господарювання та виведення майна з-під контролю суду та кредиторів.
Утворюється особлива категорія суб’єктів господарювання зацікавлених у передачі їм майна, яке по суті втратило власника. У торговців чужим майном така ситуація викличе нездоровий інтерес, що в результаті спотворить мету судової ліквідаційної процедури, завданням якої стануть спроби створити перешкоди для продажу майна, для чого будуть застосовуватися усякого роду зловживання правом (процесуальні диверсії) щоби досягнути негативного результату для прав кредиторів і прав боржника та догодити торговцям. Такого не повинно статися.
Ми вбачаємо, що твердження про обмеження строку ліквідаційної процедури у 12 місяців є помилковим. Для учасників справи про банкрутство з ч. 1 ст. 37 Закону, на нашу думку, випливає лише неписана процесуальна презумпція, що усі дії з ліквідації банкрута вірогідно повинні бути закінчені протягом дванадцяти місяців. Але ж презумпція – це припущення, а не юридичний факт. Дана процесуальна презумпція покликана наблизити норму права до реального життя та до змісту суспільних відносин, закріпити корисні для суспільства позитивні тенденції їх розвитку. Презумпція відображає правові очікування учасників відносин ліквідації щодо погашення їх вимог, а не реально існуючі обставини або факти, що мають юридичне значення. Отже, зазначена презумпція не є (і не може бути) основою правової норми щодо строків ліквідації банкрута. Тому неписана презумпція щодо строку ліквідації, яка на практиці може виявитися фікцією – не має юридичного значення.
Як справедливо зазначають В.Г. Ротань, І.Л. Самсін, А.Г. Ярема та інші в посібнику «Новітнє вчення про тлумачення правових актів» /Х.: Право, 2013, с. 580/, ігнорування реальності при тлумаченні актів законодавства, якщо таке тлумачення істотно впливає на цю реальність і може тягти за собою непередбачувані наслідки, є явно нерозумним, а тому неприпустимим, оскільки веде в кінцевому рахунку до порушення принципу верховенства права.
Отже, суд має служити інструментом в руках кредиторів, тому суд надає новий строк для продажу майна. Новий строк, так само як і строк у дванадцять місяців, що вже минув з дня відкриття ліквідаційної процедури, має бути розумним, виходячи з об’єктивних фактичних обставин справи. За таким алгоритмом діяльності суду буде виконано завдання процедури ліквідації і досягнуто мети правового регулювання відносин банкрутства.
Загальний висновок.
Автори сподіваються, що кожен фахівець, прочитавши цю статтю, поставить в її назві правильний розділовий знак (ко́му) у потрібному місці.
Опубліковано у газеті «Закон і бізнес»,
№ 5 (1147) за 1-7 лютого 2014р.
_03_03.png)
