Павло Пригуза
кандидат юридичних наук,
Альона Пригуза
юрист
Проблеми конкурсного права: ліквідація банкрута за статтею 95 Закону
Реалізація положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції від 22.12.2011 року, далі – Закон про банкрутство, показує, що деякі суспільні відносини знаходяться на стику різних галузей або інститутів права, неоднозначно тлумачаться, що негативно впливає на розуміння, усвідомлення і застосування приписів Закону.
Після набрання Законом чинності судами України розглядаються переважно справи про банкрутство боржників, що ліквідуються призначеною власником ліквідаційною комісією. Значна частина заяв про порушення справи про банкрутство подається до господарських судів з констатацією факту повної відсутності майна у боржника. Основний мотив заяви про порушення справи про банкрутство – Закон про банкрутство зобов’язує голову ліквідаційної комісії звернутися з такою заявою до господарського суду. В той же час, Закон про банкрутство приписує, що до господарського суду може звернутися лише той ліквідатор, який дотримався порядку ліквідації юридичної особи-боржника відповідно до законодавства України.
У чому полягає порядок ліквідації юридичної особи і в яких межах слід його дотримуватися? Чи зобов’язаний боржник звернутися до господарського суду у разі відсутності майна при ліквідації? При відсутності майна або його мізерності: приймати чи не приймати заяву про порушення справи про банкрутство до розгляду, порушувати чи не порушувати справу про банкрутство? Як співвідносяться цивільно-правова процедура добровільної ліквідації боржника з судовою процедурою ліквідації банкрута?
Відповідям на ці питання заявників та учасників процесу ми присвячуємо цю статтю з метою пошуку шляхів подолання проблем.
Добровільна ліквідація юридичної особи: поняття та порядок
Юридична наука узагальнює поняття ліквідації як регламентовану законом процедуру, результатом якої є припинення діяльності юридичної особи. Ліквідація юридичної особи може бути добровільною і примусовою.
Примусова ліквідація здійснюється за рішенням суду.
Добровільною ліквідацією юридичної особи є офіційне припинення юридичної особи, яке здійснюється ліквідаційною комісією (ліквідатором), призначеними рішенням власника (засновника).
Існує дві основні норми права, які регулюють порядки добровільної ліквідації – цивільно-правовий та господарсько-правовий. Загальний порядок ліквідації юридичної особи за рішенням власника встановлено спеціальними нормами права ст. 111 ЦК України та ст. 60 ГК України. Зазначені норми права приписують, що моментом відліку у порядку ліквідації є дата внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (ЄДР) запису про рішення щодо ліквідації юридичної особи. З цього дня ліквідаційна комісія (ліквідатор) розпочинає свою діяльність.
Господарсько-правовий порядок передбачає ліквідацію суб’єкта господарювання. До цього порядку законом віднесено основні дії ліквідатора, які включають: оприлюднення оголошення про ліквідацію та повідомлення явних (відомих) кредиторів про ліквідацію персонально у письмовій формі; вжиття заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості; оцінка наявного майна суб'єкта господарювання, який ліквідується, і здійснення розрахунків з кредиторами; складання ліквідаційного балансу; перевірка достовірності та повноти ліквідаційного балансу.
Цивільно-правовий порядок передбачає ліквідацію більш загального суб’єкта права – юридичної особи. Цей порядок практично полягає у виконанні тих самих дій з визначення пасиву та активу юридичної особи, але більше описує та деталізує перелік дій, що виконуються ліквідатором.
Визначальними приписами цивільно-правового порядку ліквідації є те, що ліквідатор після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс. Проміжний ліквідаційний баланс складається у письмовій формі та за своїм змістом повинен включати відомості про: склад майна юридичної особи, що ліквідується; перелік пред'явлених кредиторами вимог; результат розгляду вимог кредиторів (визнання, часткове визнання, відхилення). Проміжний ліквідаційний баланс повинен бути затверджений учасниками юридичної особи, судом або органом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.
Висновок: Відповідь на питання якого порядку ліквідації слід дотримуватися, визначена самою диспозицією абзацу 2 ст. 95 Закону про банкрутство, яка містить імперативний припис про обов’язок дотримання порядку ліквідації юридичної особи. Це означає, що за буквальним змістом норми права ст. 111 ЦК слід дотриматися встановленого цією нормою порядку ліквідації, та загальних умов ліквідації, визначених ст.ст. 110 і 112 ЦК.
Обсяг та межі дотримання порядку добровільної ліквідації
Подальший порядок ліквідації, після затвердження проміжного ліквідаційного балансу визначено частинами 8-9 ст. 111 ЦК – виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується. Зазначені приписи в комплексі з приписами ст. 112 ЦК прямо визначають, що виплати кредиторам дозволяються лише після затвердження проміжного ліквідаційного балансу та лише у разі, якщо ліквідаційною комісією буде встановлено факт платоспроможності юридичної особи, що ліквідується (факт достатності коштів та вартості майна для повного задоволення вимог кредиторів).
На відміну від цього, ст. 110 ЦК встановлено протилежний припис – якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа здійснює всі необхідні дії, встановлені Законом про банкрутство. У цій нормі права йдеться про те, що встановлення факту неплатоспроможності юридичної особи, яка ліквідується, виключає можливість подальшого здійснення цивільно-правової ліквідації і прямо приписується, що неплатоспроможний боржник ліквідується виключно в порядку, встановленому Законом про банкрутство.
Отже, порядок ліквідації як певна послідовність дій уповноважених осіб відповідно до ЦК та ГК визначає систему заходів, здійснюваних ліквідатором. Кожна дія (захід) стосовно ліквідації юридичної особи оформлюється відповідним чином, набуваючи значення юридичного факту, від якого залежить виникнення, зміна чи припинення зобов’язань.
Очевидно, що ліквідатор повинен виконувати свої обов’язки до певного моменту, до певної межі, за якою йому заборонено діяти інакше, ніж перейти до виконання вимог Закону про банкрутство. Факт складання ліквідатором проміжного ліквідаційного балансу слід вважати моментом, коли ліквідатору стало відомо про недостатність вартості майна боржника для задоволення вимог кредиторів. Саме проміжний ліквідаційний баланс містить зведені відомості про активи (склад майна) та пасиви юридичної особи, що ліквідується (перелік кредиторів і пред'явлених ними вимог, розмір визнаних і відхилених вимог). Складається проміжний ліквідаційний баланс не раніше чим через два місяця та десять днів, тобто після набуття ліквідатором права на подання державному реєстраторові документів для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи (після закінчення процедури ліквідації, але не раніше закінчення строку заявлення вимог кредиторами) згідно ст. 36 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців».
Ліквідатор зобов’язаний подати проміжний ліквідаційний баланс на затвердження учасниками юридичної особи, або органом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи. Зазначені особи зобов’язані розглянути і затвердити проміжний ліквідаційний баланс. Якщо учасники юридичної особи (власник майна боржника) не затвердили проміжного ліквідбалансу через ухилення від його розгляду, відсутність кворуму на зборах тощо, це не звільняє ліквідатора від обов’язку подати до господарського суду заяву про порушення справи про банкрутство боржника.
Втім, якщо ліквідатор подасть до господарського суду заяву про порушення справи про банкрутство боржника, що ліквідується, з проміжним ліквідбалансом, який не затверджено учасниками юридичної особи, господарський суд має прийняти заяву до розгляду, оскільки проміжний ліквідаційний баланс, складений та підписаний ліквідатором, є належним і допустимим доказом неоплатності вимог кредиторів.
Власник майна боржника (уповноважена ним особа) та керівник боржника зобов’язані контролювати процедуру добровільної ліквідації. Обов’язок такого контролю у вказаних осіб випливає з приписів ч. 6 ст. 95 Закону про банкрутство, якими встановлена відповідальність за допущені ними та ліквідатором порушення вимог ч. 1 цієї статті. Такими порушеннями є, наприклад: неподання до господарського суду заяви про банкрутство, продаж майна неплатоспроможного боржника, здійснення під час цивільно-правової ліквідації розрахунків з частиною кредиторів тощо.
З моменту складання проміжного ліквідаційного балансу, який засвідчує недостатність майна боржника для задоволення вимог кредиторів (неплатоспроможність боржника), у ліквідатора виникає юридичний обов’язок діяти за приписами Закону про банкрутство та ліквідувати таку юридичну особу в порядку, передбаченому цим Законом. На виконання свого обов’язку ліквідатор зобов'язаний звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство неплатоспроможної юридичної особи.
Висновок: В цивільно-правовому порядку ліквідується лише платоспроможна юридична особа. Встановлення факту неплатоспроможності (недостатності наявного майна) юридичної особи, що ліквідується, змінює юридичний статус юридичної особи-боржника на суб’єкта неплатоспроможності. Отже, цивільно-правова процедура ліквідації юридичної особи повинна здійснюватися ліквідатором, керівником боржника та його власником лише до моменту складання проміжного ліквідаційного балансу, що підтверджує неоплатність боргів після закінчення строку для заявлення вимог кредиторів.
Достатність та допустимість доказів щодо ліквідації боржника
Під час вжиття заходів щодо ліквідації юридичної особи до складання проміжного ліквідаційного балансу ліквідатор має виконувати усі вимоги законодавства щодо закриття рахунків, інвентаризації майна, виявлення та повернення майна, яке перебуває у третіх осіб тощо, забезпечує своєчасне надання органам доходів і зборів та Пенсійного фонду, фондів соціального страхування документів юридичної особи, первинних документів, регістрів бухгалтерського та податкового обліку.
Оскільки юридичне значення для зміни статусу процедури ліквідації має проміжний ліквідаційний баланс, виникає закономірне питання про мінімально-достатній обсяг дій ліквідатора та доказів про їх вчинення для звернення до суду з заявою про порушення справи про банкрутство.
Перелік додатків до заяви боржника визначається ст. 11 Закону про банкрутство. Для юридичної особи, що ліквідується, вбачаються обов’язковими такі: докази сплати судового збору; довіреність чи інший документ, що засвідчує повноваження представника, якщо заяву підписано представником; проміжний ліквідаційний баланс та інші документи, що підтверджують неплатоспроможність боржника згідно переліку ч. 3 ст. 11 цього Закону.
Неоплатність боргу, як юридичний факт, що підтверджує неплатоспроможність, відповідно до Закону є достатнім як для прийняття заяви до розгляду так і для порушення справи про банкрутство. Саме тому норма права ст. 95 Закону не вимагає доводити, окрім того, безспірність грошових вимог, строки їх невиконання, наявність виконавчих документів та проваджень тощо, оскільки вони для цієї категорії провадження не мають юридичного значення.
Водночас практика показує, що положення абзацу другого ч. 1 ст. 95 Закону про банкрутство судами тлумачаться набагато ширше, ніж цього було би достатньо для захисту прав кредиторів. Умовою звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство небезпідставно вважаються такі елементи норми ст. 11 ЦК, що входять до порядку ліквідації, як, наприклад, вжиття заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості, письмове повідомлення кожного з боржників про припинення юридичної особи, повідомлення учасників юридичної особи та витребування від них відомостей про створені нею господарські товариства, дочірні підприємства, закриття банківських рахунків, заявлення вимог та позовів про стягнення заборгованості з боржників юридичної особи тощо. Видається, що невиконання або незавершення роботи з виконання ліквідатором наведених і подібних дій не можуть вважатися невиконанням порядку ліквідації юридичної особи. Такі дії без шкоди для кредиторів можуть бути виконані в межах справи про банкрутство призначеним судом ліквідатором.
Тим більше, є неправильним вимагати від ліквідатора надання суду доказів перевірки достовірності та повноти ліквідаційного балансу органом податків і зборів, оскільки ліквідаційний баланс ліквідатор складає лише у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи. Ліквідаційний баланс в такому разі затверджується учасниками юридичної особи, судом або органом, що прийняв рішення про припинення юридичної особи (ч. 11 ст. 111 ЦК). Ліквідація закінчується поданням державному реєстраторові документів, передбачених законом для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи. А для юридичної особи, що ліквідується, складається лише проміжний ліквідаційний баланс, який перевірці на достовірність органом доходів і зборів не підлягає. Його достовірність встановлює господарський суд, що розглядає заяву про порушення справи про банкрутство.
Отже, при прийнятті заяви до розгляду судом, а також при вирішенні питання про порушення справи про банкрутство слід виходити з предмету доказування, до якого входять декілька основних юридичних фактів: факт прийняття рішення про ліквідацію уповноваженим на те органом; факт оприлюднення оголошення про ліквідацію в ЄДР; факт наявності майна, якого не достатньо для оплати боргу. Видається, що цього достатньо для виконання ліквідатором свого обов’язку щодо переведення процедури ліквідації неплатоспроможного боржника під судовий контроль. А головне, слід розуміти, що заяви боржника вимагають не інтереси самого боржника, а права і законні інтереси кредиторів. Саме для захисту інтересів кредиторів законодавець встановив обов’язок ліквідувати неплатоспроможного боржника відкрито, під контролем та за участю кредиторів.
Висновок: Заява про порушення справи про банкрутство боржника, що ліквідується, а також постанова про визнання такої юридичної особи банкрутом приймаються господарським судом при доведеності таких юридичних фактів: факту прийняття рішення про ліквідацію уповноваженим на те органом; факту оприлюднення оголошення про ліквідацію в ЄДР; факту наявності майна, якого не достатньо для оплати боргу (часткова неоплатність боргу).
Відсутність або мізерність майна юридичної особи – підстава цивільно-правової ліквідації боржника
Норма права ч. 5 ст. 112 ЦК встановлює наслідки складання проміжного ліквідаційного балансу. Її формальне визначення таке: «Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, а також вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються погашеними». Зазначені положення створюють деяку правову невизначеність, що ускладнює їх застосування. Це стосується припису про те, що «вимоги важаються погашеними». Виникає питання, хто має право встановити факт погашення вимог: ліквідатор, власник майна боржника чи державний реєстратор? Відповіді на це питання в законодавстві України немає, що приводить до протилежного висновку – ніхто не має повноважень визнати вимоги погашеними за недостатністю майна боржника, що ліквідується. Водночас за змістом ст. 36 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» державну реєстрацію припинення юридичної особи в результаті її добровільної ліквідації можна здійснити лише при відсутності фінансових претензій до боржника з боку органу доходів і зборів, Пенсійного фонду України і фондів соціального страхування тощо. За такого регулювання та при відсутності майна у боржника, що ліквідується, для ліквідатора немає іншого шляху окрім звернення до господарського суду з заявою про банкрутство.
З огляду на припис, що «вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються погашеними», приймаючи заяву до розгляду господарський суд має встановити у підготовчому засіданні два факти, що мають юридичне значення – факт відсутності майна та факт, що прямо випливає з першого – факт погашення вимог кредиторів цивільно-правової процедури ліквідації.
При наявності сукупності зазначених фактів господарський суд має констатувати, що в такій заяві ліквідатора відсутній об’єкт конкурсного провадження – майно боржника, а також відсутній предмет конкурсного права – конкурсні вимоги кредиторів, оскільки вони є погашеними, тому справа про банкрутство не може бути порушена. В теорії конкурсного права такий боржник називається неконкурсоздатним, тобто, не здатним до проведення над ним процедур конкурсного провадження.
Видається, що заяви про порушення справи про банкрутство юридичних осіб, що ліквідуються, господарським судам слід обов’язково приймати до розгляду і призначати підготовче засідання. За наслідками підготовчого засідання слід приймати ухвалу про відмову у порушенні справи про банкрутство.
За таким алгоритмом ухвала господарського суду для державного реєстратора буде мати значення доведеного юридичного факту припинення вимог кредиторів і може бути підставою для досягнення мети цивільно-правової ліквідації банкрута – внесення відомостей до ЄДР про припинення юридичної особи в результаті її ліквідації.
Відсутність майна боржника свідчить про повну неоплатність боргу та неоплатність судових витрат, що можуть бути понесені у разі визнання боржника банкрутом і відкриття провадження у справі. Боржник-юридична особа, що ліквідується в цивільно-правовому порядку, у якого відсутнє майно (кошти) для задоволення вимог кредиторів за приписами ч. 4 ст. 11 Закону про банкрутство, подає заяву до господарського суду лише за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат. Це означає, що порушити справу про банкрутство можна лише при наявності майна, вартості якого вистачить для здійснення процедури, а це, щонайменше, – кошти для оплати послуг ліквідатора, призначеного судом.
Обов’язок, що передбачений абзацом третім ч. 5 ст. 11 Закону ліквідатор не може виконати без сплати судового збору, сплата якого забезпечує прийняття судом заяви до розгляду. Значить такі кошти має виділити власник боржника у мінімальній сумі, необхідній для сплати лише судового збору за подання заяви про порушення справи про банкрутство боржника, що ліквідується.
Отже, на нашу думку, від практики порушення справ про банкрутство боржників, у яких відсутнє майно, слід відмовитися, оскільки вона не відповідає правовим нормам Закону про банкрутство, що регулюють порядок припинення юридичних осіб в порядку конкурсного провадження.
Висновок. Неконкурсоздатна юридична особа-боржник, що ліквідується в цивільно-правовому порядку, у разі відсутності у неї майна для задоволення вимог кредиторів і покриття судових витрат – не є суб’єктом конкурсного права та не може ліквідуватися за правилами Закону про банкрутство.
Опубліковано у газеті «Закон і бізнес» №9 за 1-7 березня 2014 року
_03_03.png)
