П.Д. Пригуза
кандидат юридичних наук,
суддя господарського суду
Херсонської області
ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ
КОНКУРСНОГО ПРАВА: РОЗМЕЖУВАННЯ ПРЕДМЕТУ
Пригуза П.Д. Теоретичні та практичні аспекти конкурсного права: розмежування предмету.
Анотація. Статтю присвячено розмежуванню предмету і методу правового регулювання конкурсного права від інших систем права, зокрема виконавчого провадження.
Ключові слова: конкурсне право, неспроможність, банкрутство, предмет права, галузь права, інститут права.
Розмежування предмету правового регулювання від інших систем права має дуже важливе практичне та наукове значення. Сьогодні в юридичній науці, цивільному та господарському праві немає загально визнаних теорій, що визначали би конкурсне право як самостійну галузь права або підгалузь господарського права. Про відсутність чіткого визначення і визнання предмету і методу правового регулювання відносин неплатоспроможності свідчать окремі публікації, в яких вказується, що конкурсне провадження є особливим видом виконавчого провадження [1, с. 205-217]. З оголошеної тематики науково-практичної конференції ми вбачаємо позитивні зрушення в українській науці, розуміння того, що конкурсне право (та конкурсний процес) отримує визнання серед українських науковців-цивілістів. Питанням розмежування права виконавчого провадження та конкурсного права ми присвячуємо цю роботу.
Право виконавчого провадження: предмет і метод
Загальний предмет права виконавчого провадження визначений у преамбулі Закону України «Про виконавче провадження» [2] – примусове виконання рішень судів, не виконаних у добровільному порядку. Основний об’єкт прав у виконавчому провадженні: – присуджене майно. Суб’єкти (сторони) виконавчого провадження: – стягувач, боржник. Суб’єкт виконання – державний виконавець відповідного органу державної виконавчої служби, які відносяться до системи органів Міністерства юстиції України [3, ст.ст. 1, 3].
Метод правового регулювання у виконавчому провадженні – це імперативний метод, при якому відносини регулюються владно-розпорядчим шляхом. Вимоги державного виконавця щодо виконання рішень мають характер адміністративного примусу і є обов’язковими для усіх органів, організацій, посадових осіб, фізичних і юридичних осіб на території України, невиконання яких тягне за собою відповідальність згідно із законом [2, ст. 5]. Звідси відносини між суб’єктами виконавчого провадження та суб’єктом виконання рішень носять ознаки субординації, прямої підпорядкованості, які реалізуються через зобов’язання та заборони [2, ст. 11].
Основні принципи виконавчого провадження: публічність, законність, гласність.
Конкурсне право: галузева приналежність, предмет і метод
У науці господарського права існує утверджена позиція, яку висловлюють такі вчені як В. К. Мамутов, Г. Л. Знаменский, К. С. Хахуліна, Л. А. Жук, В. С. Щербина, В. С. Мілаш та інші, що загальним предметом господарського права є господарські відносини, які виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності і управління нею. Суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Визначаючи свій предмет регулювання ГК України характеризує здійснювану господарську діяльність двома термінами: «організація» (ст. 1 ГК) та «управління» (ч. 6 ст. 3 ГК). Хоча ці поняття не розкриваються в нормах ГК, їх розуміння широко розкривається теорією права у наукових працях та статтях. Наприклад, Г. Ф. Шершеневич та Г.Л. Знаменський визначають господарську організацію (справу, господарство) як велику торгову або промислову справу (виробництво), яке утворене, організоване та працює [4]. Господарювати, означає раціонально організувати взаємодію виробничих сил. До складових потенціалу підприємства відносять відповідні трудові, матеріальні, фінансові та інформаційні ресурси, які залучаються у сферу вдосконалення виробництва. Сюди ж включають і сукупність ресурсів, які забезпечують необхідний рівень організації виробництва, розподілу і збуту продукції та управління цими процесами в режимах відновлення платоспроможності боржника, ключове значення в яких має «господарська діяльність» і можливість її продовження.
Питання організації управління боржником та покращення ефективності його господарювання не вирішуються державним виконавцем. Виконавче провадження ставить перед собою іншу мету – примусове відібрання майнових активів боржника та їх продаж. Управління виробничими силами не входить до компетенції державного виконавця.
З порушенням справи про банкрутство управління господарством (підприємством, майном, людьми) суб’єкта господарювання стає об’єктом права, з приводу якого стикаються інтереси боржника (власника, засновників, керівника) та кредиторів. Саме цей об’єкт права підлягає контролю з боку розпорядника майна в процедурі розпорядження майном, а в подальшому – з боку кредиторів та, при необхідності, контролюється господарським судом.
Вирішення проблем неплатоспроможності в Україні регулюється двома основними (генеральними) інститутами права – інститутом відновлення платоспроможності (право неспроможності) та інститутом банкрутства (право банкрутства) [5, с. 11-40].
Відповідно до нормативних положень ЗУВБ до учасників правовідносин неспроможності застосовуються певні засоби правового впливу у межах конкретних процедур: розпорядження майном, санації, мирової угоди. Як видно з тексту Закону, кожна процедура має своє специфічне призначення та передбачає свій правовий інструментарій для вирішення завдань процедури.
В інституті банкрутства регулюються інші види правовідносин, які мають діаметрально протилежні завдання, ніж в інституті відновлення платоспроможності, містять свій правовий інструментарій, інший зміст цих правовідносин та суб’єктів, які їх виконують: субінститут ліквідації боржника-банкрута, ліквідатор тощо. Правовідносини банкрутства виникають у разі неможливості відновити платоспроможність суб’єкта господарювання (підприємця) або у разі недостатності вартості майна юридичної особи, що ліквідується, для задоволення вимог кредиторів. До боржника, визнаного банкрутом, застосовується процедура ліквідації, яка розв’язує проблему неоплатності боргу припиненням боржника та припиненням його господарського зобов’язання.
Загальним предметом правового регулювання Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» є суспільні відносин з управління господарською діяльністю та організацією виробничого процесу підприємства-боржника, визнаного господарським судом неспроможним, але здатним виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами шляхом відновлення платоспроможності в процедурах розпорядження майном, санації чи через укладання мирової угоди, а також суспільні відносини з продажу майна боржника в процедурі ліквідації банкрута, не здатного відновити свою платоспроможність і виконати повністю свої грошові зобов’язання.
Основними суб’єктами правовідносин неспроможності і банкрутства у структурі предмета правового регулювання Закону про банкрутство є кредитор (кредитори) та боржник. Закон передбачає дві категорії боржників. Це, по-перше, з боржник, неспроможний виконати грошові зобов’язання перед кредитором (кредиторами) за наявності майнової можливості відновлення платоспроможності. По-друге, – боржник-банкрут. З цих підстав необхідно розрізняти боржників: 1) Суб’єкти відновлення платоспроможності; 2) Суб’єкти ліквідації (банкрутства).
Суб’єкти відновлення платоспроможності – лише суб’єкти підприємницької діяльності – підприємства.
Суб’єктами ліквідації (банкрутства) – суб’єкти підприємницької діяльності, так і будь-які інші юридичні особи, у тому числі й підприємства, які не здатні відновити свою платоспроможність через процедури відновлення платоспроможності. Суб’єктами правовідносин неспроможності та банкрутства можуть бути інші, визначені у законі особи, в тому числі будь-які учасники відносин у сфері господарювання, що зазначаються у ст. 2 ГК.
У разі неспроможності або банкрутства господарюючого суб’єкта у межах загального об’єкта правового регулювання господарського права можна виділити три специфічних родових «підоб’єкта», до яких відсилають норми ГК і при наявності яких відносини регулюються нормами Закону про банкрутство: 1) прострочене грошове зобов’язання боржника [6, с. 28]; 2) недостатня господарська (майнова) діяльність боржника, визнаного неспроможним; 3) недостатність майна боржника, визнаного банкрутом. Звідси ми визначаємо об’єкт правового регулювання у Законі про банкрутство. Це, по-перше, майнова діяльність боржника з метою сплати грошових зобов’язань перед кредиторами через відновлення платоспроможності боржника, по-друге, – продаж майна боржника, не здатного до майнової діяльності, тобто ліквідація банкрута.
Конкурс як метод правового регулювання. На відміну від предмета правового регулювання (що є об’єктивним критерієм побудови системи права), його метод є юридичним критерієм, який значною мірою залежить від предмета, визначається ним. Поняття методу буквально від грец. metodos означає шлях до чого-небудь, спосіб досягнення мети. Метод правового регулювання дає відповідь на запитання: яким чином право впливає на суспільні відносини?
Зміст методу – це сукупність засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відносини. Правовий інструментарій Закону про банкрутство, який ґрунтується на конкуренції (змагальності) сторін у справі, визначає конкурс як специфічний метод правового регулювання, що застосовується при неспроможності та банкрутстві як головний прийом диспозитивного регулювання відносин у сукупності з елементами імперативного методу (рекомендації, субординації тощо) [7, 87-109]. Неефективна управлінська праця призводить до необхідності зміни режиму управління, яка відбувається за нормами конкурсного права.
Право на участь у конкурсі виникає з дня публікації (оприлюднення) оголо- шення про порушення справи про банкрутство та/або з дня публікації оголошення про визнання боржника банкрутом, яким кредитори, інвестори та інші скликаються до участі у ньому. Конкуренція між боржником та кредиторами, яка виникла у зовнішньому економічному середовищі, припиняється, але виникає новий рівень конкуренції, яка переноситься у внутрішнє середовище боржника, об’єктом якої стають у першу чергу права і повноваження власника (засновників, акціонерів), що ґрунтуються на корпоративних засадах і дають право контролювати організацію управління господарством боржника і його економічними ресурсами. Майно та управління ним стають об’єктом конкуренції, а суб’єктами конкуренції є сторони у справі – боржник з його виконавчим органом (власник, керівник) та кредитори, власник боржника та кредитори між собою, а також інші учасники провадження – інвестори.
Таким чином, принциповою ознакою права неплатоспроможності є конкуренція між усіма учасниками провадження у справі про банкрутство з приводу заволодіння зазначеними об’єктами прав.
Конкуренція у неплатоспроможності розглядається у декількох площинах, в залежності від процедури провадження: 1) у процедурах відновлення платоспроможності – між власником майна боржника і органами управління боржника з одного боку та кредитором (колективом кредиторів) з іншого боку з приводу управління об’єктами права, які пропонується називати конкурсною масою; 2) в ліквідаційній процедурі, де об’єктом конкурсу є лише майно боржника, що підлягає продажу, його пропонується називати не конкурсною масою, а ліквідаційною масою.
Наявність конкурсної маси у підприємства-боржника характеризує його як конкурсоздатного та є економічною передумовою і юридичною підставою для відновлення конкурентоспроможності та платоспроможності боржника, про яку законодавець вказує в преамбулі до цього Закону.
Відсутність же у боржника конкурсної маси (майна), достатньої для оголошення конкурсу з метою відновлення платоспроможності боржника, вважається економічною умовою і юридичною підставою для визнання боржника банкрутом та його ліквідації, оскільки такий боржник є неконкурсоздатним, і сторони у справі не бажають, а власник боржника не здатний відновити господарську конкурентоспроможність боржника.
Необхідність перевірки боржника на здатність до відновлення платоспроможності (конкурсоздатність) випливає з поняття банкрутства, визначеного у ст. 1 Закону про банкрутство, оскільки умовою для визнання боржника банкрутом є визнана господарським судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди.
Правовий режим майна. Відповідно до положень ГК основу правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права – право господарського відання та право оперативного управління. В результаті порушення справи про банкрутство боржник потрапляє під дію правових режимів, визначених Законом про банкрутство, що обмежують права власника, право господарського відання, право оперативного управління та інші належні йому речові права. До комітету кредиторів переходять права по управлінню товариством, наприклад, право, що Законом «Про акціонерні товариства» (п. 1 ст. 33) віднесено до виключної компетенції загальних зборів, – визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства. Це право реалізується комітетом кредиторів через затвердження плану санації боржника, який може передбачати (ст. 29 Закону про банкрутство), реструктуризацію підприємства, перепрофілювання виробництва, продаж частини майна боржника тощо. Загальні збори товариства позбавляються права прийняття рішення про вчинення значного правочину, права прийняття рішення про виділ та припинення товариства тощо.
Співвідношення права виконавчого провадження та конкурсного права
Законодавець у преамбулі Закону України «Про виконавче провадження» визначив, що цей Закон визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.
Виконавчим провадженням поновлюються майнові та особисті немайнові права громадян і юридичних осіб шляхом застосування процесуальних засобів і способів примусу до осіб, які відмовилися добровільно виконати свої обов’язки у сфері матеріальних правовідносин.
Державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом [3, ст. 4].
Виконавче провадження С.В. Щербаком, наприклад [8], розглядається як інститут адміністративного процесу. На відміну від цього Б.М. Поляков вважає виконавче провадження самостійним інтитутом цивільного і господарського процесу [9, с. 40].
Г. Папе [10, с. 6] зазначає, що юридична кваліфікація процедури неспроможності викликає складність хоча би тому, що дискусійним є саме питання про місце названого інституту в тій чи іншій системі. Інколи, з точки зору виконавчого провадження, його відносять до позовного провадження. Але зустрічається й інша позиція, згідно якої провадження у справах неспроможності зараховуються до сфери непозовної юрисдикції.
Господарське право, як зазначає В.В. Джунь, є симбіозом публічного та приватного права у сфері економічних відносин [11, с. 204-205].
Відмінність провадження у справах про банкрутство від виконавчого провадження очевидна. До заяви кредитора, мають бути додані докази про такі факти: вимога має бути не меншою трьохсот мінімальних заробітних плат (факт наявності розміру грошового зобов’язання); вимога повинна бути підтверджена судовим рішенням, що набрало законної сили (факт безспірності вимоги); судове рішення має бути пред’явлене до виконання, що підтверджується документами виконавчого провадження (факт неспроможності платити борги); вимога не задоволена боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку (факт невиконання вимоги в строк). Зазначені факти у своїй сукупності вказують на неплатоспроможність боржника як підставу для прийняття заяви до розгляду, а при їх підтвердженні у підготовчому засіданні – підставу для визнання факту неспроможності особи виконати свої зобов’язання, порушення справи про банкрутство та оголошення конкурсу; закон зобов’язує інших кредиторів в певний строк вступити в процес (звернутися з заявою до суду) не залежно від настання права вимоги; предметом процесу неспроможності є не лише майно боржника, але і організація господарського використання майна при виробництві товарів, робіт, послуг; рішення щодо подальшої майнової діяльності боржника приймається зборами (комітетом) кредиторів при участі боржника; процес майнової діяльності боржника в процедурах неспроможності знаходиться під наглядом і контролем арбітражного керуючого, комітету кредиторів та судової влади (господарського суду); рішення щодо юридичної долі майна банкрута приймає комітет кредиторів.
Висновки: На нашу думку, інститути неспроможності та банкрутства, як інститути господарського права, також є публічноправовими, оскільки виникають після прийняття владних, визначених процесуальним законом рішень для публічного задоволення комплексу приватних і публічних інтересів. Спосіб вирішення зазначених інтересів суттєво відрізняє цей вид провадження від виконавчого провадження.
Пригуза П.Д. Теоретические и практические аспекты конкурсного права: розграничение предмета.
Анотація. Статья посвящена розграничению предмета и метода правового регулирования конкурсного права от других систем права, в частности исполнительного производства.
Ключові слова: конкурсное право, несостоятельность, банкротство, предмет права, отрасль права, институт права.
Priguza P.D. The issues of subject of regulation of insolvency and bankruptcy in Ukraine.
Annotation. The article contains the analysis of categories of insolvency and bankruptcy as separate institutions, which form the subject of subbranch of economic (trade) law. The proposals concerning specifications of subject and method of the legal regulation of insolvency are presented
Key words: insolvency, bankruptcy, subject of law, branch of law, institution of law.
Список використаних джерел
Опубліковано у збірнику «Проблеми теорії і практики виконання рішень судів та інших органів: збірник наукових праць за результатами Четвертої міжнародної науково-практичної конференції (м. Хмельницький, 18-19 жовтня 2013 року). – Хмельницький: Хмельницький університет управління та права, 2014. – 314 с + 4 іл ISBN 978-617-7169-10-2.
_03_03.png)
