Павло Пригуза,
кандидат юридичних наук,
суддя господарського суду
Херсонської області
ОГЛЯД КЛЮЧОВИХ ПРОБЛЕМ
РЕФОРМУВАННЯ ПРАВА В УКРАЇНІ
Питання проведення в Україні роботи щодо очищення влади, у тому числі й судової, вимагає від суспільства (в першу чергу представникам влади!) досягнення такого рівня правової свідомості та культури, які дозволять утвердити в Україні демократичні цінності, забезпечити дієвість принципу верховенства права та дотримання прав людини.
Прийшовши до влади злочинний режим заявив, що він взяв управління в державі надовго та став змінювати Конституцію і законодавство, забезпечуючи собі «правову» і соціальну основу для існування. Звісно, що під дію закону про очищення влади не потрапили усі особи, які сприяли зміненню «сім’єю» основ законодавства, грабуванню країни і народу, знищенню її військового та економічного потенціалу тощо.
Дії з очищення влади відповідно до закону передбачають необхідність усунення та недопущення у майбутньому до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю сприяли узурпації влади окремою особою (особами), потурали підриву основ національної безпеки і оборони та протиправному порушенню прав і свобод людини в Україні. Виконання цього завдання полягає, насамперед, у з’ясуванні сутності поняття «злочинна влада» та у чому полягало сприяння її становленню.
Апогеєм у різних сферах законотворчої та правозастосовної діяльності владного режиму можна вважати, наприклад: узурпацію влади та судові маніпуляції з Конституцією України; припинення та відтермінування чинності антикорупційних законів; декриміналізація злочинних діянь; внесення змін до законодавства, що ускладнюють або роблять неможливим захист цивільних прав та свобод. На цьому тлі відбувалася повзуча криміналізація та шахраїзація владного, економічного та соціального середовища, що в кінцевому рахунку призвело до масового розстрілу владою людей, які цьому опиралися. У тих же регіонах, де криміналізація влади і шахраїзація суспільного середовища досягли критичних розмахів – регіони вийшли навіть з-під контролю держави.
Одна із категорій громадян, на яких ми звертаємо увагу – люди, які розробляли закони та інші нормативно-правові акти, їх лобіювали, приймали та впроваджували їх у життя. Йдеться про законодавчі та нормативні акти, з прийняттям яких створювалися правові умови для порушення політичних і економічних (цивільних) прав і свобод людини, створення в державі правового режиму, в якому діє не ідеологія справедливості і верховенства права, а корупція, обман, право на шахрайську поведінку (рейдерство, рекет, інше протиправне заволодіння чужим майном, землями), право на безкарність і таке подібне.
Корупція і шахрайство – брати-близнюки. Корупція обов’язково містить елементи шахрайства, так само як і злочинне використання влади, зловживання довірою, інше використання інтересів служби на свою користь, рейдерство, крадіжка тощо.
На огляді деяких положень законодавства, що створювалися в період шахраїзації країни та правової системи, які прямо порушують цивільні права та свободи або сприяють їх порушенню, ми зупинимося нижче. Цей огляд ми розпочнемо з права банкрутства та пов’язаних з ним законодавчих актів, оскільки вказана сфера відносин в Україні є сферою наших наукових інтересів та професійної діяльності.
Незахищеність кредиту – загроза основам ринкової економіки
Кредит – основа здорової ринкової економіки. Серцевиною кредитних відносин є довіра між учасниками ринку, яка забезпечується пануванням в суспільстві закону і права в усіх галузях: господарсько-правовій, цивільно-правовій, кримінально-правовій, адміністративній тощо, які в комплексі формують впевненість суб’єктів господарювання в успішності започаткованої і здійснюваної ними справи (бізнесу). Під кредитними правовідносинами розуміються будь-які операції учасників ринку, пов’язані з виконанням робіт, наданням послуг або продажем товарів, у тому числі грошових позик (кредитів), що передбачають відстрочку або розстрочку їх повернення чи оплати, тобто, такі суспільні відносини, що будуються на довірі, чесності (честі, совісті, добропорядності), справедливості. Законодавство та політика, які не сприяють дотриманню та захисту кредиту, є шкідливими.
Для здійснення реформ в нашій державі треба усунути із діючого законодавства норми, використання яких порушують права і свободи, створюють антикредиторську атмосферу в економіці та праві. Антикредиторською є політика і система права, яка протидіє розвитку чесних і справедливих відносин в усіх галузях суспільного життя. Такі норми становлять загрозу національній безпеці. Вони фактично привели Україну до нинішнього стану суспільства та поглиблюють кризу. Для дослідження цих явищ слід використовувати методологією соціології права як галузі загальнотеоретичного правознавства, що розкриває умови дії права в суспільстві (його формування, існування, реального функціонування) та роль права в системі соціальних інститутів, умови його існування, розвитку та функціонування щоби у взаємозв’язку з кримінологією та іншими науками протидіяти негативному та руйнівному впливу законодавства на правосвідомість і соціальну (у т.ч. злочинну) поведінку людини.
Неєвропейські основи законодавства про банкрутство
Законодавство про банкрутство як частина господарського законодавства, що регулює кризові підприємницькі відносини, також має будуватися на засадах економічної конкуренції і, також, має впроваджувати та стимулювати розвиток чесних звичаїв при здійсненні господарської діяльності, захищати учасників відносин банкрутства від недобросовісної поведінки та недобросовісної конкуренції. Законодавство про банкрутство покликане бути одним із основних правових інструментів у ринковій економіці, який впливає на інвестиційну привабливість країни, відображає і характеризує загальну економічну політику в державі, відношення держави до бізнесу, захисту власності та інвестиційного кредиту. Ще за часів формування сучасної структури законодавства про банкрутство (понад 140 років тому) А.Х. Гольмстен зауважував, що незадовільне конкурсне право вносить незабезпеченість і нестійкість в найбільш важливі відносини ринкового господарства – відносини кредиту. Основна класична мета закону про банкрутство – це захист кредиту і правовідносин, які носять характер кредитних, як основи економіки будь якої держави з вільними ринковими інституціями. Втім українське законодавство не виконує такої ролі.
Українськими вченими та практиками діючий закон про банкрутство характеризується як проборжниковий (продебіторський). Закон захищає не кредитора і кредитні відносини, а боржника, сприяючи останньому не виконувати свої зобов’язання, діяти нечесно, недобросовісно, взагалі не повертаючи кредит (товар, гроші) або, щонайменше, на шкоду кредитору відтерміновує строк розрахунків на довгий час (термін), без будь-яких зобов’язань чи негативних наслідків для боржника та осіб, які за ним стоять. Отже, закон створює умови, впроваджує та стимулює нечесну, шахрайську поведінку в економіці держави, тобто, є антикредиторським, антиінвестиційним, антиекономічним, асоціальним.
В чому і як це проявляється?
Загальна концепція неплатоспроможності та доступ до правосуддя
Перш за все, кредитор обмежений у вільному доступі до суду встановленими законодавцем перепонами, зокрема строками. Так, заяву про банкрутство боржника кредитор має право подати до суду за судовим рішенням, що набрало законної сили та лише через три місяці після відкриття виконавчого провадження стосовно боржника. Це означає, що у разі прострочення боржником строків платежу кредитор має діяти за таким алгоритмом:
- звернутися до суду з позовом про стягнення боргу та отримати рішення;
- отримати виконавчий документ за рішенням, що набрало законної сили;
- подати виконавчий документ на примусове виконання та отримати постанову Державної виконавчої служби (ДВС) про відкриття виконавчого провадження, після чого чекати виконання обов’язку боржника три місяці.
Отже, справу про банкрутство кредитор може ініціювати щонайменше через 6 - 9 місяців після порушення боржником грошового зобов’язання.
Зазначене означає, що боржник, який не виконав зобов’язання у строки, визначені договором, отримує від законодавця можливість ще продовжувати управління своїм майном, займатися господарською (підприємницькою) діяльністю. В цей період такий боржник може укладати інші кредитні угоди, вивести (приховати) свої активи тощо. Інші учасники ринкових відносин у цей період не знають про фактичну неплатоспроможність такого учасника господарських відносин, довіряють йому свої гроші або товари.
В іноземному праві, зокрема в Німеччині, законом про банкрутство встановлено, що у разі прострочення платежу з боку боржника, кредитор може подати заяву про порушення справи про банкрутство. При цьому важливим є те, що німецький законодавець дає право кредитору самому визначати строк для звернення з заявою про неплатоспроможність боржника. Боржник же вважається неплатоспроможним, якщо він призупинив розрахунки у строки, що визначені договором між сторонами. Тут яскраво видно, що держава не втручається у право власності та не обмежує захист кредиту.
В українському законі навпаки, окрім встановлення строків для звернення до суду з заявою про захист кредиту, ще й відтерміновується питання про порушення справи про банкрутство. Спочатку приймається заява кредитора (який має судове рішення, наказ, виконавче провадження) до розгляду, після чого протягом місяця, а іноді й більше – вирішується питання про порушення справи про банкрутство. На відміну від цього в Німеччині справа порушується негайно, з відстороненням керівника боржника від управління підприємством та передачею управління до конкурсного керуючого (в Україні арбітражний керуючий). Неплатоспроможним вважається боржник, який припинив платежі, і цього факту достатньо для дискваліфікації його керівника.
В Україні, однак, керівник неплатоспроможного боржника відстороняється від управління лише у разі, коли він відверто чинить спротив і перешкоди в роботі призначеного судом керуючого, або лише після визнання боржника банкрутом, тобто, лише після сплину щонайменше 12-15 місяців після припинення платежів. Чому так, і кому це вигідно?
Як бачимо, дуже просто і правильно німецький законодавець захищає ринкову економіку. Саме такою є теорія конкурсного права, якою керувався німецький законодавець при створенні закону про банкрутство. Ця теорія ґрунтується на загальноєвропейських цінностях верховенства права, захисту права власності і кредиту. У разі неплатоспроможності право на майно боржник негайно слід передавати кредиторам.
Доречно згадати тут і роботи вченого Г.Ф. Шершеневича, який стверджував, що саме негайне відкриття конкурсу є запорукою захисту майнових інтересів кредиторів.
Підхід українського законодавця до визначення підстав та часу порушення справи про банкрутство не відповідає вимогам економіки та права. Такий підхід в законодавстві не захищає кредит та інші ринкові механізми в економіці держави, а створює умови для виведення активів з економічного обороту, для шахрайства, крадіжок, відвертого використання інституту юридичної особи в злочинній діяльності. Положення закону, таким чином, далекі від ідей верховенства права, чесності і справедливості.
Наслідки застосування такої (неправової) моделі законодавства про банкрутство ми спостерігаємо з 1999 року. Редакція закону 2011 не покращила правового регулювання. Кредитори не захищені. Особи, винні у доведенні боржників до банкрутства не несуть покарань.
Отже, так складається, що політика держави і система права банкрутства в Україні є антикредиторською, оскільки встановлює нечесні та несправедливі норми регулювання цих відносин. Застосування цього закону прямо шкодить державі, суспільству, економіці та праву.
Як це виправити?
Впровадити досвід Німеччини, імплементувавши в законодавство України означений вище правовий механізм. Економіка Німеччини – одна з кращих у світі, отже і законодавство цієї держави є таким, що сприяє її функціонуванню. У нас накопичено багато досвіду співробітництва із ученими та практиками Німеччини в галузі неспроможності, але нажаль результати співробітництва сумнівні. Ми вивчаємо кращий європейський досвід, а створюємо законодавство з точністю до навпаки. Чому?
Захист шахрайської поведінки у відносинах банкрутства
Описані вище умови і правила порушення справи про банкрутство за законодавством України не єдині, неправові та шкідливі.
Слід відзначити, що в законі про банкрутство 1999 року існував хороший юридичний механізм порушення справи про банкрутство так званого «відсутнього боржника». Цей порядок був аналогічним встановленому порядку порушення справи за законодавством Німеччини. Він був дуже ефективним, оскільки встановлював, що провадження у справі розпочинається з постанови про визнання відсутнього боржника банкрутом, призначення ліквідатора, якому негайно передавалися права керівника та права власника юридичної особи. Це давало можливість негайно проконтролювати усю діяльність боржника, його рахунки, рухи майна та коштів тощо.
Судова практика, що складалася в Україні згодом, знайшла способи та методи розгляду справ «відсутнього боржника». Ліквідатори навчилися в своїй роботі притягувати до участі у справі колишніх керівників та власників, знаходити активи таких підприємств, визнавати недійсними угоди боржників та рішення власників, повертати майно до ліквідаційної маси, надсилати до правоохоронних органів повідомлення про виявлені злочини тощо. Виявлялося, що велика кількість таких боржників – штучно створені юридичні особи для шахрайського заволодіння чужим майном, рейдерських атак, несплати податків, розкрадання бюджетних коштів тощо. Основним заявником справ про банкрутство була ДПІ. Після створення владою Міністерства доходів і зборів органи ДПІ перестали подавати заяви про банкрутство «відсутніх боржників», як пояснювали податківці – у зв’язку із усною забороною керівництва Міндоходів та ДПІ. Тут проявився прихований захист посадовими особами Міндоходів боржників, серед яких значна кількість казнокрадів та шахраїв. Через незвернення до суду щодо порушення справ стосовно банкрутства «відсутніх боржників» покривалися злочинні дії, виключалася можливість надати публічності діяльності таких юридичних осіб.
У цьому ж законі містилися норми, які давали право місцевим радам приймати рішення про незастосування закону до підприємств комунальної власності. Справи про банкрутство щодо них не порушувалися, а порушені справи – припинялися. При цьому кредитори залишалися без задоволення своїх вимог. Рішення ради в таких умовах є прямим порушенням права власності кредиторів (права на отримання задоволення законних вимог) і володіння своїм майном, свого роду конфіскацією майна кредиторів, оскільки рада, прийнявши рішення про імунітет такого боржника від банкрутства, як правило припиняла роботу боржника, передавала майно в управління іншому комунальному підприємству, з боргами не розраховувалася.
Інший спосіб нечесної поведінки – припинення діяльності боржника без будь-якого вирішення питань погашення боргів такого підприємства та передача, при цьому, майна іншій юридичній особі за рішенням власника, у тому числі й місцевої ради. Так само, виведення власником (керівником) активів боржника без будь-яких рішень, а в подальшому припинення надання звітності до ДПІ. Такі покинуті власниками і керівниками боржники автоматично попадали в категорію «відсутніх боржників».
Така поведінка ради хоча зовні виглядає як законна, насправді є нечесною, містить у собі обман як елемент шахрайства.
Цілком справедливо та очікувано, що така атмосфера господарювання відлякує від місцевих громад (сіл, селищ, міст) будь-якого інвестора. Занепад комунального господарства місцевих громад пов’язаний, зокрема з нечесною поведінкою рад.
В новій редакції від 2011 року законодавцем взагалі виключено із закону норма щодо можливості порушення справи про банкрутство відсутнього боржника. Чи можна вважати, що відмова від ефективної норми, яка найбільше захищала права кредиторів від шахраїв та крадіїв, є правильною. Сумнівно. Виникає думка, що ця норма виключена із закону навмисно, на що вказує поведінка Міндоходів, а далі – зміст нової редакції закону. Твердження, що влада була злочинною, і створювала правове поле для шахраїзації економіки цілком слушне і відповідає не лише окремим фактам в економіці, але й у законотворенні.
В Німеччині можливість порушення справи щодо відсутнього боржника покладена на розсуд самого кредитора. Оскільки через відсутність боржника, як правило відсутні й відомості про майно боржника, закон ставить умову про фінансування ініціюючим кредитором процедури банкрутства, зокрема оплати роботи конкурсного керуючого. Якщо кредитор вбачає перспективи знайти майно зниклого боржника, він фінансує роботу ліквідатора, це його право. Обов’язок фінансувати процедуру він бере на себе свідомо. Як бачимо, тут в основу правового регулювання покладено право кредитора добитися справедливості, якщо він знає, що активи у боржника були, але переховуються.
Наш український кредитор позбавлений таких прав, а боржник-шахрай став недосяжним для правосуддя. Замість того, аби усунути цю чорну діру з економіки та права шляхом врегулювання усіх прогалин, законодавець взагалі виключив норму із закону. Відносини «відсутніх боржників» з кредиторами в економічному житті залишились, а їх правове регулювання скасоване. Чому?
Як це виправити?
Повернути в закон норму права, вдосконаливши правове регулювання.
Процесу провадження у справі про банкрутство, так само як це зроблено в Німеччині, слід надати статусу судового розслідування (судового слідства), в якому здійснювати аналіз суб’єктивних і об’єктивних причин банкрутства, що дасть можливість з’ясувати істинні причини неплатоспроможності, встановити вину керівника, власника та інших осіб у доведеності до стану неплатоспроможності, покладати на них субсидіарну (солідарну) відповідальність за зобов’язаннями боржника та витрати судової процедури. Це стане законодавчою перешкодою та пересторогою шахрайській поведінці у господарській діяльності, оздоровить інвестиційний клімат економіки нашої держави.
В цьому ж контексті нагальним є питання про відповідальність власника та інших осіб за доведення боржника до банкрутства. За результатами новітньої судової практики, наприклад у справі № 5024/1780/2011, Одеський апеляційний господарський суд прийшов до висновку, що законодавством України не встановлено відповідальності власника, зокрема місцевої ради за доведення до банкрутства належної йому юридичної особи. Це означає, що навіть при наявності доказів вини, кредитори не захищені діючим законодавством від шахрайських дій власника (засновника) боржника.
Отже, законодавство треба доповнити нормами, які прямо би встановлювали субсидіарну відповідальність власника та інших осіб за доведення боржника до банкрутства. Це захистить кредит і права кредиторів, буде сприяти інвестиційній діяльності в державі.
Шахрайські схеми для поручителів ліквідованої юридичної особи
Поширеною в Україні була (є) практика отримання кредиту юридичною особою, майновими поручителями якої виступали інші юридичні та фізичні особи. Тут для несплати кредиту вироблена і використовувалася схема, правова основа якої закладена у Цивільному кодексі України, а тому підтримувалася судами. Так, наприклад, постановою від 10.07.2012 р. у справі № 12/74-Б-10 ВГСУ зазначив, що оскільки зобов'язання за кредитним договором припинилося у зв'язку з ліквідацією боржника в силу вимог статті 609 ЦК України, зобов'язання за договором поруки, яке є похідним від основного зобов'язання, також є припиненим відповідно до вимог частини 1 статі 559 ЦК України.
Суть схеми ухилення від зобов’язання поручителя полягає у тому, що учасниками отримання кредиту у прискореному порядку здійснювалася ліквідація позичальника через процедури банкрутства, виключення його з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, що припиняло зобов’язання позичальника, яке є основним. Як зазначається судами, припинення основного зобов’язання тягне за собою припинення і похідного зобов’язання. Не виключено, що така схема могла застосовуватися у змові усіх учасників кредитних відносин: банку (його нечесними працівниками), позичальника та поручителів, які з самого початку не мали намірів виконувати зобов’язання з повернення боргу, а лише заволодіти грошима. Юридична особа-позичальник просто покидалася і становилась «відсутнім боржником».
Такий «інвестиційно-кримінальний» клімат відомий усім учасникам господарських відносин, тому в ньому привільно себе почувають лише шахраї та крадії. Чесному інвестору, зокрема банку, в такому правовому середовищі страшно довірити комусь свої гроші або товари.
Судова практика виправляла цей недолік (закривала дірку) в законодавстві тим, що суди (судді) продовжували строки ліквідаційної процедури аби не ліквідовувати боржника-банкрута, дати можливість кредитору отримати задоволення від поручителів та не позбавити кредитора його права на власність. Таким чином принцип верховенства права працював через, ніби то, порушення судами строків ліквідаційної процедури основного боржника.
Очевидно, що ст. 559 та ст. 609 ЦК України мають бути змінені, з чітким формулюванням, що припиняється лише зобов’язання ліквідованого банкрута, а зобов’язання поручителів мають виконуватися перед кредитором.
Цим буде внесено певність у кредит та його забезпечення, без якого ринкова економіка не може відбутися.
Захист шахрайських угод боржника, якими завдано шкоду кредиту
В попередній редакції закону про банкрутство були норми, які давали можливість кредиторам у межах процедури санації та ліквідаційної процедури визнати недійсними угоди боржника, якими завдано шкоди кредиторам. При цьому можна було застосувати загальні строки позовної давності. Особливе значення ці норми мали для банкрутства «відсутнього боржника», вважалося що перебіг строків позовної давності починається з дня призначення ліквідатора. Застосування цих норм було проблематичним з одного боку через їх граматичне викладення у нормі закону, а з другого, через проборжниковий характер закону та судової практики.
В новій редакції, що діє з 18.01.2013 року, законодавець знову виклав норми таким чином, що проблеми захисту кредиторів та боржника лише ускладнені. Так, у ст. 20 закону передбачається, що правочини і майнові дії боржника можуть бути визнані недійсними або спростовані, якщо вони вчинені під час розгляду справи про банкрутство або протягом одного року перед цим. З такої диспозиції випливає, що для визнання угод недійсними встановлено скорочений строк позовної давності – один рік. Отже, ця норма разом із нормами, які встановлюють умови і порядок порушення справи про банкрутство прямо захищає шахрайські інтереси. Це проявляється, насамперед, у відтермінуванні можливості порушення справи про банкрутство, що віддаляє час укладання шахрайської угоди якраз на межу одного року до порушення справи про банкрутство. Така диспозиція не вписується у теорію конкурсного права. Теоретично, з часу коли боржник взяв кредит, він повинен з обережністю укладати угоди, що зменшують його активи, оскільки право на його майно опосередковано належить кредитору, який очікує його повернення. Майно боржника у цей період вважається обтяженим кредиторськими вимогами. Отже, й період часу на визнання недійсною угоди боржника повинен відліковуватися не одним роком, а часом отримання кредиту. Оскільки формулювання «один рік до порушення справи» не має розумного пояснення, не покликаний захистити інтереси кредиту, а обмежує правові можливості кредитора, його наявність в законі приносить лише шкоду правам кредиторів та буде мати негативний вплив на економіку держави.
Знову ж таки, у законодавстві Німеччини передбачається можливість визнання недійсною угоди боржника, що вчинена з метою завдати шкоди кредитору – до 10 років, що передували порушенню справи про банкрутство. Довіра і кредит мають бути забезпечені захистом від шахрайства.
Як цього досягти?
Рецепт такий самий, як вказано вище. Треба застосовувати досягнення європейської правової культури.
Захист майнових активів, здобутих шахрайським шляхом
За загальним правилом заволодіння майном або правом на майно в результаті вчинення злочину проти власності не створює підстав для набуття винною особою права власності на таке майно, оскільки таке заволодіння забороняється законом. Відповідно до ЦК України діє презумпція правомірності правочину, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені законом, є підставою його недійсності (нікчемності).
Цивільним кодексом редакції 2004 року було встановлено захист цивільних прав від рейдерських, шахрайських та інших злочинних дій встановленням спеціальних строків давності, зокрема у ст. 258 ЦК передбачалося, що позовна давність становить п'ять та десять років. Такий стан захисту прав має стримуючий характер для шахраїв та надає шанс скривдженій особі після звільнення від впливу насильства або обману захистити своє право. Процесуальне законодавство також містило норми права, які надавали можливість, окрім того, переглянути рішення суду за нововиявленими обставинами не залежно від строків позовної давності, таким чином можна було відновити право та справедливість у цивільних відносинах, у тому числі й виправити неправосудні рішення.
Втім, шахраїв такий стан законодавства і строки давності, звісно, не влаштовують. Тому питання збереження добутого злочинним шляхом було вирішено законодавчо, зменшивши строки позовної давності порівняно із строком повноважень і недоторканності депутата. Так, законом від 20 грудня 2011 року № 4176-VI з назвою про «…вдосконалення порядку здійснення судочинства» норми про захист від рейдерства, насильства і обману були виключені із ЦК, а до процесуального законодавства внесено норми, які встановили трирічний строк давності для перегляду рішень судів за нововиявленими обставинами та обмежили строк звернення із заявою з двох до одного місяця з дня, коли були встановлені такі обставини. При цьому законодавець встановив нове жорстке правило, що строк не поновлюється, поважність причин пропуску строків не приймається до уваги. Подібні обмеження прав також були встановлені на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення (ст.ст. 93, 110 ГПК України та інші процесуальні закони).
Зазначені норми відверто націлені на обмеження можливості захисту прав громадянина (особи), роблять неможливим поновлення справедливості у цивільних відносинах, захищають нечестивих набувачів прав, а тому мають бути скасовані.
Вільна конкуренція та справедливість – фундамент ринкової економіки
Конкуренція (від лат. соncurentіа, соnсureге – стикатися, суперничати, змагатися) – це боротьба між економічними суб’єктами за максимально ефективне використання факторів виробництва (робоча сила, земля (природні багатства), капітал (наявні, вироблені засоби виробництва, а також фінанси). Вільна конкуренція в Україні захищена і обмежується лише законом. Для забезпечення ефективного функціонування економіки України і розвитку конкурентних відносин слід визначити правові засади підтримки та реального захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму, стимулювання розвиток торгових та інших чесних звичаїв при здійсненні господарської діяльності, захисту від недобросовісної конкуренції, під якою визнаються будь-які дії, що є нечесними і перешкоджають вільному ринку.
Справедливість – це правова засада, яка є вирішальною у визначенні права як регулятора суспільних відносин. Як зазначав Конституційний Суд України у Рішенні від 02.11.2004 № 15-рп/2004, проявом верховенства права є не лише законодавство, а й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо. Вони є нерозривними елементами права і не дають підстав для ототожнення права із законом, який іноді може бути й несправедливим.
Розвиваючи думку КСУ слід сказати, якщо закон чи окрема норма впроваджують відверту несправедливість, то вони суперечать конституційній вимозі верховенства права. Такий стан викликає сумніви у можливості чесного і справедливого розв’язання спорів чи у можливості застосування закону для регулювання суспільних відносин в демократичній державі. Без верховенства права та справедливого закону, а в кінцевому результаті – суду, наявні фактори виробництва будуть розподілятися та використовуватися нечесно, а корупцію та обман не викорінити.
Реформування слід розпочинати із усунення із законодавства шахрайських норм, оскільки лише зовні такі акти є законом, а всередині вони повні обману. Іноді між законністю і справедливістю – прірва. В такому разі щоби застосувати принцип верховенства права і вирішити справу справедливо - слід відмовитися від принципу законності. Саме про це, на наш погляд, йдеться у п. 2 постанови пленуму ВСУ від 01.11.1996р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
На тлі законодавства, що не відповідає Конституції, створюється ілюзія, що в усіх проблемах права, економіки, зокрема у втратах кредиторів та негативних наслідках господарювання в Україні, винні господарські та інші суди, судді та арбітражні керуючі. Однак, насправді, провина лежить не лише на судах і суддях, а в основному на людях, які створювали відповідні неправові алгоритми, втілюючи неправду у тексти законів. Судовими же процедурами складно виправити недоліки правового регулювання, які в основі закону є нечесними, та вкладеними у закон, можливо цілком свідомо.
Див. публікацію у газеті «Закон і бізнес»,
№8 за 21-27 лютого 2015р., стор. 12.
«Боржник завжди правий».
_03_03.png)
